КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

м. Суми

ЗАЙВІ

Оповідання

У нас під неба сяйвом

всі люди наче зайві.

Юрій Ош

Дід Левко вийшов з ліфта й попрямував до дверей. Всунув ключ у замкову щілину і почув, як із квартири лунає дитячий ґвалт. «Знов дитину мордують», – подумав він, відчиняючи. В обличчя пахнуло густим смородом, замішаним на усіляких запахах варива, дитячої сечі та ще бозна-чого, чим пахтить житло, де мешкає чимало людей з малою дитиною. Посеред кухні на високому пересувному кріслу-столику для годування малечі сиділа його півторарічна онука Вітонька. Перед нею з мисочкою в одній руці і маленькою ложкою в другій крутилась його донька, тепер молода мама, й намагалась попасти ложечкою з кашею у Вітоньчин ротик. Дівчинка верещала, крутила білявою голівкою, випиналась, щільно стискувала губенята, одне слово, ніяк не хотіла їсти кашу і дивилась на ложку, мов на мерзоту. Поруч стояла баба Настя, його дружина, і, схрестивши руки на грудях, примовляла:

– О Боже, та що ж це таке… не їсть дитина – і все… Наталко, ти так неоковирно орудуєш тією ложкою, тикаєш нею, наче ось-ось у ніс чи в око попадеш. Обережніше б якось…

– Мамо! З твоїми настановами!.. Краще допомогла б чим-небудь… Он учора співала їй щось – вона й їла, – мовила спересердя Наталка.

Бабуся, взявшись у боки й притоптуючи ногою, стиха заспівала:

Їхав козак за Дунай,

Сказав: «Дівчино,прощай!..»

– Дівчата, чи ви подуріли? Дитина спати вже хоче, оченята он тре, а ви їй кашу пхнете, – сказав дід, не втримавшись од такого видовища.

– Тату, йшов би ти… до себе! – замахала на нього донька.

– Божевільня, – пробуркотів дід і пішов у свою кімнату. Сів на диван та й задумався, гортаючи книгу пам’яті свого життя… Одружились вони з Настусею, коли йому було вже сорок, а їй тридцять. Тому й у доньки їхньої тепер старі батьки. Та й сама вона вийшла заміж незадовго перед тридцятьма. Спочатку молодята не захотіли жити з батьками, тож пішли квартирувати. Але як з’явилась дитинка, а з нею – усякі непередбачувані витрати, не витримали й прийшли до них, Наталчиних батьків, бо в батьків чоловіка – однокімнатна квартира, а в них – трикімнатна. Дід Левко з бабою Настею вже давненько спали в різних кімнатах, бо з роками він став ночами так хропіти, що бабця лаялась і торсала старого під боки. Отож молода родина розташувалась у залі. Отак і жили вже з рік, в колотнечі, шумі та гамі, бо коли дві родини в одній квартирі, то завжди колотнеча. Особливо при малій дитині, якій рота не затулиш, ще й лізе вона куди завгодно… А що ж далі? На власну квартиру у молодої сім’ї – перспектив ніяких, тому що у вчительки та фельдшера зарплати мізерні.

– О-хо-хо… – прогудів тихцем дід, важко підводячись, щоб піти на кухню, подивитися чи закінчилась там годівля, бо ґвалт вже затих. Проходячи біля дверей до зали, йому почулося, як донька притихлим голосом казала чоловікові:

– Мабуть, усе життя будемо отут квартирантами. Хтозна, коли батьки мої підуть… А твої ще й молодші за моїх.

– Не збагну ніяк, що робити, – сказав зять, скрушно зітхаючи.

«Он воно як», – блимнуло в дідовій думці, і він вернувся до своєї кімнати. Знов сів і замислився… Те, що почув тільки-но, було для нього не нове. Він давно вже думав про це. Та зараз воно постало перед ним, наче фатальне питання. Довгенько дід отак сидів, замислившись, та, зрештою, підвів голову, вдарив кулаком об коліно й проказав сам собі:

– Міркуй не міркуй – все одно отримаєш… дурницю. Діло ясне, як день.

І він прийняв для себе остаточне рішення…

Наступного дня, надвечір, старий сказав дружині:

– Поїду на дачу. Привезу картоплі свіженької на Новий рік.

– Що це ти проти ночі здумав? – здивувалась баба Настя.

– Та… хочу грубу протопити. На ніч морозцем потягло. Краще горітиме.

– Ну… то гляди ж там. Обережніше, – сказала стара. Він подивився на неї довгим поглядом і пішов. Вона зачинила за ним і підійшла до вікна на кухні. За давньою звичкою вони махали рукою одне одному, коли кудись йшли з дому. Та цього разу дід пройшов, згорбившись, з рюкзаком за плечима, навіть не глянувши на вікно. Дружина провела його сумними очима…

Поки дістався старий дачі, стемніло. У небі плив повний місяць, мов жовток на темно-синій сковороді. Як він і сподівався, ще більше потягло морозом, і дмухнув вітерець. Груба швидко розгорілась. За пічними дверцятами дрова аж тріщали, охоплені шаленим полум’ям. У хатинці одразу стало спершу тепло, а потім жаркенько. Він прикрив пічну засувку, вимкнув світло, перехрестився й сів на кушетку, обіпершись об стіну і підмостивши під спину подушку. Через якийсь час запахло чадом. Старий, відчуваючи, що ось-ось знепритомніє, заплющив очі…

Перед ранком бабу Настю наче шпигонуло у серце. Вона прокинулась і пішла в кімнату чоловіка. Там було пусто. «Щось трапилось, – промайнуло в думці. – От нечиста сила, не хоче, щоб була у нього мобілка. Це б подзвонила…» Жінка довго ходила туди-сюди. Коли зовсім розвиднілось, розбудила зятя й попросила з’їздити на дачу, бо там, може, щось сталось з дідом.

Коли зять відчинив двері дачного будинку, йому в очі вдарило таким чадом, що той на мить відсахнувся. Та ось чадний сморід розвіявся, і він зайшов у хатинку. Побачивши тестя, підійшов до нього і взяв за руку. Живчик не прощупувався…

По два дні, якраз перед самим Новим роком, старого поховали. А ще через тиждень, напередодні Різдва, молода родина перебралась в дідову кімнату.

– Хай буде зала, як зала. А то ні те ні се, мов у гуртожитку, – вирішила Наталка.

Минали дні, тижні, місяці. Минав час. І якось баба Настя почула, як донька казала чоловікові:

– Ще б нам одну кімнату, і була б дитяча для Вітоньки…

«Пора й мені за Левком», – спливло на думку старій жінці.