Олексій Усенко (Дмитро Юнак)

Серед вільних просторів полісся,

Там, де Псел набирає розгін,

Розкинулось сонячне місто,

Наче пам’ять про кіш козаків.

Я люблю твої тихі провулки,

Старий парк і сади понад Пслом,

Три гербові мисливськії сумки

І казкове містечко з котом.

Я люблю кришталеві фонтани,

Шепіт лип стародавніх алей,

Як танцюють в альтанці сумчани

Під врочистий оркестр духовий.

Приспів:

Суми, я люблю тебе, Суми,

Рідне місто – краса і любов,

Де живуть ще козацькії думи

У малиновім дзвоні церков.

ХМАРИНКИ

Пливуть хмаринки вдалині,

Мов сивина далеких мрій.

Чи, може, дум палких надій,

Які наснилися мені?

В листочки вбралися тополі,

Співає небо журавлями,

А вітер бавиться хмарками,

Бо він – творець життя і долі.

Десь їх за обрієм розвіє,

Туманом кине над полями,

Розсипле на лугах дощами

Чи на чужину в ніч завіє.

На все Господня в нього воля,

Така й в людей примхлива доля:

Дощем січе, зимою виє,

То раптом сонечком зігріє...

ЗАСНУВАННЯ МІСТА СУМИ

Ювілею міста присвячую:

Гуде вітер в Дикім полі,

На вежі вогонь горить,

Ржуть татарські дикі коні –

Це орда на Русь біжить.

…Закінчився бій, бо стемніло,

Димить ще багаття на вежі.

Сказав отаман посивілий:

- Не згасять чужинці пожежі.

Ми все, що змогли, тут зробили,

Багато синів полягло.

Бусурманами поле покрили

І знак подали про це зло.

Вставайте, орли, відлітаєм –

Ще ж місяць тримається хмар.

Та інших земель пошукаєм,

Не пустим туди яничар.

…Чвалають натомлені коні,

Шумить потривожений ліс:

Вони утекли від недолі

Під захист поліських беріз.

…Сонце встає над лугами,

В околицях – ліс віковий.

На гору зійшов з козаками

І ніби закляк кошовий:

Три річки хмаринки купають,

Вишневі садочки, хати

Немов отамана прохають:

- Фортецею нас захисти!

…Стільки праці й негоди зазнали

Мужні ті козаки-землекопи,

Доки річки докупи з’єднали

Знаменитим для нас Перекопом.

На горі ще й фортеця з’явилась,

Від орди захистила наш край.

Матір Божа – і та б поклонилась,

Хто в борні збудував нам цей рай.

Не забудь, місто Суми, дарунок,

Пам’ятай же про знатних людей,

Що відкрили свій перший рахунок

На сьогоднішній наш ювілей.

РАНОК У МІСТІ

Прийдешній день ховає ніч,

А води Псла в Дніпро спливають,

Немов зливають прах сторіч,

Перлини вічності шукають.

Їх хвилі ще й хмарки купають,

Блакить небес в собі несуть,

Промінням сонечка засяють

І знов біжать в далеку путь.

Квітує сад над берегами,

Схиляє парк зелені віти.

Шумить над кленами й дубами

Весняно-теплий ніжний вітер.

Проміння сонця й над церквами…

Святковий срібний передзвін

Несеться містом і полями,

Кличе весняний перший грім.

А місто вже давно не спить,

Спішать на працю перехожі.

І в цю весняну ранню мить

Вони на бджілок дуже схожі.

Їм вслід вклоняються каштани,

Свічками-квітами вітають:

- Добра і слави вам, сумчани! -

І золотавим сонцем сяють.

РІДНИЙ ПСЕЛ

Мені здається, що сумська земля

Весною Псел народжує бурхливий.

Ще сніг лежить, і білі сплять поля,

А він виходить з берегів, примхливий.

Заходить в сутінках з-під Хомене,

Немов би злодій із-за рогу,

Останню стежку тихцем перетне,

Зламає повінню дорогу.

Змете місточки рибаків,

На бродах – давні переходи.

За кілька цих шалених днів

Наробить людям шкоди!

А після пустощів манірно,

Не розплескати щоб добро,

Несе він плавно і покірно

Сумську блакить в старий Дніпро.

МОЯ УКРАЇНСЬКАЯ МОВО

Моя українськая мово –

Ти широка і вільна, мов степ.

Моє українськеє слово –

Маєш гідність, красу і дотеп.

Ти - в посланні турецькому хану,

Ти – яскравий вінок Кобзаря,

Ніжна пісня весняного лану

І віршів Українки зоря.

Ти – і заклик до всього народу

Розірвати кайдани катів,

Ти – історія нашого роду,

Наша велич і жарти, і гнів.

Ти звучиш, мов струмочок весною,

Коли треба – звучиш, як набат.

Ти позвала Вітчизну до бою,

І з тобою на смерть йшов солдат.

Чому ж зараз звучиш якось мляво,

Зневажають тебе повселюдь,

Забувають козацькую славу,

А подекуди,навіть, клянуть?

Хай минає мана лихих років!

Я давно уже бачу ту мить:

Серед вільних і гідних народів

Моя мова, як рівна звучить!

ОСТАННІЙ БІЙ

емлякові, двічі Герою СРСР Степану Павловичу Супруну

Війною закопчене небо,

Толочинський ліс шумить:

Один червонозоряний сокіл –

Хрестатих потвор аж шість!

Маяче десь Друцкий замок,

Горить білоруська земля.

Чи буде для нього ранок?

Чи, може, остання зоря?

Під ним пролітають ланки,

На базу ідуть без втрат.

Горять на Березині танки,

Переправи фашистські горять.

Мовчать кулемети МІГів,

Пального - до бази б дійти,

Тепер – лиш для месерів цілі.

Їх тільки прикриєш ТИ!

Розкрились небес обійми,

Куль і снарядів – рій.

Щоб тут ми ходили вільно,

Прийняв ВІН нерівний бій.

Схилилось зажурене сонце,

На ліс опустилася мла:

Земля біля старих берізок

Героя навік прийняла.

В війною обпалені Суми,

У дім, що стояв понад Пслом,

Прийшли розтривожені думи

Разом з офіційним листом.

Пробігли воєннії роки,

Пшеницею вкрились поля –

Тоді лиш нам стало відоме,

Хто друзів прикрив тут, ім’я.

Роками нескорений сум,

Сонце і море квітів:

Двічі Герой Супрун

Продовжує жити в граніті.

Шанують сумчани свого земляка –

Погруддя в бронзі, пам’ятник, музеї.

І вдячних жителів рука

Саджає квіти обіч алеї.

ЖУРАВЕЛЬ З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ

Наливається золотом ліс,

Дозрівають кетяги калини,

Плаче дощ, мов краплинами сліз,

Лине з неба «курли» журавлине.

Це вже осінь приходить до нас,

І птахи відлітають у вирій.

Роблять коло над плесом ще раз,

Батьківщині вклоняються милій.

Крізь імлу й дощові перетини,

Наче смуток осіннього дня,

Розтривоженим плачем дитини

Рветься вслід їм журба журавля.

Між осінніх холодних пустель

Кличе зграю, мов матінку діти,

З перебитим крилом журавель,

Бо не може у небо злетіти.

Розгубилася зграя на мить,

Вчувши пісню душевного болю.

Зрозумівши, що він не злетить,

Залишила загублену долю.

Відлетіли у вир журавлі,

На чужині їм світить вже ранок.

А на рідній холодній землі

Зустрічатиме зиму «підранок».

Осінь снігом та холодом віє,

Все живе поглинула пітьма.

Чи на рідній землі хто зігріє

З перебитим крилом журавля?

БЕРІЗКИ

Стоять берізки край села,

Хтось посадив їх ненароком,

Щоб довго пам’ять ще жила,

П’янила ніжністю і соком.

Їх тінь прохожих щоб манила,

Давала в спеку прохолоду,

Від вітру й сонечка закрила

І захистила у негоду.

Стоять берізки білокорі,

Про щось шепочуться гілки,

А в їх легенькій ніжній кроні

Чарують піснею пташки.

Люблю беріз дівочу вроду,

Хвилює серце їх гайок:

Немов душа мого народу,

Моєї юності росток.

У гай приводить мене мрія,

Або – коли душа болить,

Коли покинула надія –

В житті буває така мить.

Шумить стривожений гайок,

Слова шепочете, наче мама:

- Прийми спокійно все, синок,

Лиш мить життя ця чорна гама.

Змете вітрами чорну мить,

Ти бережи свою надію!

І знов берізками шумить,

Та все збувається, що мрію!

Стоять берізки біля нив,

В промінні сонця сріблом грають.

Уклін тобі, хто посадив,

Хай вічна буде тобі пам’ять!