Нина Трало

                  ***

Я не можу сказати : «люблю»,

І не смію сказати : «забула…»

Біль і муки сердечні терплю,

гіркоту у душі я відчула.

Забриніла солона сльоза,

світлий погляд туманом сповила,

розгулялася в серці гроза,

громом пісню кохання накрила.

Я у спогадах спокій гублю,

відчуваю одвічне бажання.

Та мені ти на скажеш : «люблю…»

і в очах застигає страждання.

Час минув… Відгорів зорепад…

У чеканні тривога заснула.

Я до тебе не вийду у сад,

хоч не смію сказати : «Забула…»

                                     10.02.2015 р.

                  ***

Мого дитинства вітер говіркий

дрімає в тиші на старім порозі,

під ноги стеле споришів гірких,

на ясні зорі дивиться в тривозі.

Я в двір ступила – він немов закляк -

в шпаринку під порогом заховався,

та все ж -  впізнав, прогнав мій переляк

і радісно до мене засміявся.

Той сміх веселий покотив пісок,

гойдав верхівки споришів шовкові,

торкнувся ніжно яблуні гілок,

що вже вдяглися в барви веселкові.

Навколо тиша. Шелестить бур’ян

та яблука гнилі ховає з сумом.

«Чому я сам? Чому нема селян?» -

питає вітер стиха з гілок хором.

Цілує очі, падає до ніг,

то обіймає лагідно за плечі,

запрошує ступити на поріг

і лише з ним побути в оцей вечір.

Ступаю… Чути трохи дивний скрип

і хтось мені сльозу солону витер…

Прокинулась…  в кімнаті запах лип

і так далеко вже дитинства вітер.

                         15.07.2015 р.

                ***

Біля колодязя сільського

Буяє пролісків блакить – 

Мов клаптик неба голубого – 

Повітря й землю веселить.

Туман ночами, вдень погідно,

Розкішно бруняться гілки,

Та по-осінньому, ожинно

Гомонять-журяться жінки:

В одної – діточки болящі,

А другій – серце їсть жура,

Що муж п’яниця, непутящий – 

Щодня до чарки зазира;

Он на краю, - живуть же люди, -

І дім, і двір – усе сповна!

А тут – здоров’я тільки губить,

Сім’я у злидні порина.

Гудуть собі, не бачать скверни:

Отой – такий, а ця – сяка,

Усіх знайомих перетерли – 

Кісток нема ж у язиках.

Мабуть село все осудили б,

Та суне хмара з-за ріки:

Дощу краплини землю вмили

Й жіночі змучені роки.

Яскраво проліски світились

Весняним цвітом голубим,

Лише голівки похилились

Від слів жіночої журби.

                         07.04.2017 р.

                  ***

А ранок цвів холодний і прозорий,

Напившись ночі молодої трунку,

Що перейшла останньою грозою

І вмить затихла. Тихо як! Ні звуку.

А він цвіте яскраво і барвисто.

Півнеба потонуло в отім сонці,

Що одягло на ліс ясне намисто

І бавиться Землею у долонці.

Палахкотять і ріки, і дерева,

І небо теплим цвітом осідає.

Співають згоди золоті джерела

І душу Божа милість обіймає.

Усе у ній важливе і дотичне,

Зігріє душу стомлену, ожинну.

І доки в тлінному палає вічне

Святиться нам і ранок і стежина.

                               14.12.2017 р.

                       ***

Вечір стомився і спить у долині туманній.

В ночі паркій зомлівають м’які спориші.

ти почуття виливаєш із серця незнані,

струн доторкнувшись в глибинах моєї душі.

Знову сади розцвітають для нас білосніжно,

З вирію – щастя несуть щебетливі птахи,

Білі пелюстки торкаються вій моїх ніжно,

Радість веселкою стала на наші дахи.

Зойкнула тиша і щем у душі засміявся:

Постать тремка почуття затулила плащем.

Образ твій десь у квітучім саду заховався,

Струни душі цілу ніч вигравали дощем.

                                                 01.09.2016 р.

                       ***

Відображаюся у погляді-крижині,

Який спинив над нами невблаганний час.

Зникає все на білім світі, окрім нас,

На цій вузесенькій засніженій стежині.

Ні почуттів, ні сподівань нема, ні звуків,

До тебе серце рветься з подихом тепла:

Крижина погляду сльозою потекла

І жар цілунків зігріває наші руки.

                                           03.02.2017 р.