ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії

 „Степів і бруків“ (2015)

             ХРЕСТ ҐАЛЕРНИКА

                                                               Галині

Я не був на параді планет,

Хоч живу – на планеті…

Мого щастя сумний кабінет – 

При баладі й кларнеті…

Зріють проліски – при рубаях,

Небо їхнє – зі споду…

Розуміють це птахи в гаях, 

Що висвячують Вроду…

Я тим птахам, кохана, рідня,

Як і ти, моя славна…

…Доля слову пасе гриваня

Та й віддавна…

Я не був на параді планет,

Хоча знавсь – з нагідками…

Мої зорі – не з гнутих монет:

Їх не візьмеш руками…

Я пишу ці рядки в прамайбуть,

Бо сьогодні – не вчують…

…Хрест ґалерника – з бранцями буть,

Що веслують…

                    ХЛІБ І СЕРЦЕ

                 Йдучи в дорогу – бери від батька хліб,

                 а від матері – серце.

                                                  Андрій Малишко

Мій хліб – від матері, і серце теж від неї,

А що ж від батька? Доле, поясни.

Доволі спільність будувать на глеї – 

Її здола й малий струмок весни.

Мій сміх – від матері, і погляд, і тривога,

І романтичний козирьок брови.

А що ж від батька? Мо’, хіба, дорога,

Чи цей, зів’ялий, кущ розрив-трави?

Мій дім – при матері. Її розмова строга

Часом бува дорожча похвальби.

Як до причастя, до її порога

Спішу щораз на погуки судьби.

А що ж від тебе, батьку мій далекий?

Поет говорить – хліб… Та ж ні, не так,

Невже – сльоза? А чи душа лелеки,

Чи, може, щастя –  вартістю в п’ятак?

Скажи мені, озвися тятивою – 

Покіль стріла ще в серця на слуху.

Як смів ти матір скривдить молодою,

Стіну розлук муруючи глуху?

Тепер я знаю: так, стіна – від тебе,

Не прагнув ти вікно пробити в ній.

На серці нині так багато неба – 

Цим я завдячу матері моїй.

Вона була пташиною і небом,

Слова її – неначе благовіст.

А нині йду осиротілим степом,

Сльозу розлук піднявши на весь зріст…

Мій день – від матері, і радість – теж від неї,

І каламарчик з сонцем, і перо…

А що ж від батька? Може, одіссея,

Яку вже ледве й пам’ята село…

Мені в дорогу хліб поклала мати – 

Твій не моловся навіть у млині.

Не маю намір, батьку, дорікати,

Вже виріс, сам – при зимній сивині…

Та інколи, читаючи Малишка,

Так серце завмира на віражі.

Виходить, є ще совість – чорна кішка:

По крові ж рідні, а, вважай, чужі!

Мій хліб – від матері, від неї пісня й серце,

І світ її до скону буде мій.

На терен слів цих, батьку, не розсердься – 

Як маєш звагу, спробуй – зрозумій…

Ти, кажуть, десь живеш недалеченько,

Моя печаль – не при твоїм вікні.

Бажаю щастя!

                          Син – 

                                     Ю.Кириченко,

Стременний при Пегасовій стерні.

           ХОДІННЯ ЗА ТРИ МРІЇ

…Ми – споконвіку в Долю ходаки:

Романтики, поети, гречкосії.

Початок наш – од вічної ріки,

Ім’я якій – Ходіння за три мрії.

Гостинець наш не витрудять роки,

Не спопелять жорстокі вогневії.

Крокуючи по нім, діди й батьки

Літа свої голублять молодії.

А памолодь, лаштуючись у путь,

Коли русяве жито половіє,

Сягнути теж бажає вічну суть,

Що визріва в Ходінні за три мрії.

Ці три сестри живуть в серцях віки,

Вони – блакитноокі й легкокрилі.

Вони ведуть на герць крутий полки,

Для нас троянди виростять знадливі.

Що перша мрія – правда і земля,

Що друга мрія – віра в перемогу.

Її снага зорею промовля,

В час темряви – освітлює дорогу.

А третя мрія – хто ж її не зна? –

Вона вогнем калини квітне зрання.

І байдуже: зима а чи весна,

Зовуть її несхмарено – Кохання.

Без мрій не сходить сонце з-за ріки,

Не розквіта черешня окіл хати.

А мій Дніпро, який тече віки,

Без мрії, зважте, ні з чим порівняти.

Спресовано у ній діла й роки,

Цілунок перший і сльоза на вії.

На батькових долонях колоски

І матері турботи незрадливі.

Усе у ній – і жайвора політ,

І перша борозна твоя глибока.

І яблуньки малої стиглий плід,

І пісня – величальна і висока.

Лунати їй над всі материки

Покіль живуть Івани і Марії,

Які безликості руйнівники,

Бо прапор їх – гарячий поклик мрії.

Ми – споконвіку в Пісню ходаки:

Романтики, поети, гречкосії.

Початок наш – од вічної ріки,

Ім’я якій – Ходіння за три мрії… 

                 ЧУТТЯ ВІТЧИЗНИ

Ніколи світ добра не стане на коліна,

Його не спопелить, не осквернить, не вбить.

Чого я був би варт, якби не Україна,

Що в серці у моїм сопілкою болить.

Якби не ріднокрай, не мрії парубочі,

Я звікував би вік в холопській борозні.

А може, в чужині закрив би спраглі очі

І зорецвіт добра не усміхнувсь мені.

Ніхто б не посадив мене за стіл, як сина,

Не розділив навпіл останні хліб і сіль.

І молодість моя, неначе кураїна,

Помножена була б на гіркоту, на біль.

Тож святиться навік нехай чуття Вітчизни,

Немов до джерела, до нього припаду

В погожий день ясний і у годину грізну,

В світлиці рушників і в росянім саду.

Цвіти, чуття моє, пелюсткою любові,

Мов донечка рости, високим змістом стань.

Будь щедрим на любов, як жито в колоскові,

Діткливим до краси, як світанкова лань.

Не відцурайсь мене, дітей моїх і внуків,

В годину нелегку двосічним стань мечем.

Калини цвіт не кинь на ґлум більмавих круків,

А я тобі за це – незрадним сурмачем.

Візьми моє життя, мій мозок, кров і вроду,

А тільки будь в мені, як материн завіт.

І в гадці не майну шукать для себе броду,

Коли прийшла пора відстоять правди світ.

Бо що я без людей, без їх турбот всечасних, –

Хмарини тінь бліда, яку розвіє день.

Лиш на землі батьків нащадків гідне щастя, –

На терені олжі нема для нас пісень.

Даремно супостат ладна столи для тризни,

Злонаміри його розсипляться у прах.

У кожному із нас живе чуття Вітчизни, –

Не зважити його на хитрих терезах.

Мета у нас одна і суть у нас єдина,

На всю родину в нас – одне серцебиття.

Ніколи світ добра не стане на коліна,

Такий у нас девіз, такий закон життя.

Над обрієм краси клопочеться раїна,

Мені ж – плекати вірш, а брату – сталь варить.

Незмінно при серцях при наших Україна,

Як рідна неня всміхнено стоїть.

                             ШКОЛА І ЖІНКА

…Школа і жінка – іменники вічного роду,

Бачу в них, з відстані, вранішність, відданість, вроду…

Кожна з означених має і звагу, й повагу:

Темені, мороку – світло несе в противагу…

…Школа і жінка… При кожній з них – явір і стежка,

Вірш в їх світлицю – душі невигойна мережка…

Текст і підтекст в нім хмеліють ніяк не від браги:

Влито по вінця натхнення, дерзання, поваги…

…Школа і жінка…В літах і в душі незглибимі,

Перша і друга, допоки Любові, кохані й любимі…

Сивий, аж сріберний, в їхні окола вертаюсь –

Словом полинним, нашептаним Богом, вітаюсь…

…Школа і жінка… Всі – близько, мов цвіт при раменах…

Знаком судьби – на життя незмарнілих знаменах…

Меду і відчаю спивши, над віршем схиляюсь,

В очі бентежливі подумки творчо вдивляюсь…

…Школа і жінка… Єднають нас щем і – дорога, 

Все – біля серця, окіл всеземного порога…

Дихаю спогадом, як в пізні піжмурки граюсь:

Сяйвом любові у сяйво святинь повертаюсь…

  УСВІДОМЛЕНА СУТНІСТЬ

…Раби – потрібні державі,

Аби штурмували дзоти…

Лиш нації – патріоти,

Мов брость калини тужаві…

             СПІВУЧЕ ДЕРЕВО

Що тобі сказати на прощання,

Як твій сум розвеснити в сльозі?

В синім небі скресла зірка рання,

Пташка обізвалась в дерезі.

Чим тебе розраять, обігріти,

Може, тим, що знов у нас – сніги?

Час не в серці – в долях ставить міти,

Вимага несплачені борги.

Де тебе шукати, виглядати,

В край який писать тобі листи?

Дерево співуче окіл хати

Посаджу, яке любила ти…

То дарма, що в полі – хуртовина,

То нічого, що морози злі.

По весні розквітне знов калина,

Защебече іскорка в золі…

Не кори мовчанням в час тривоги,

Не рубай розпачливо з плеча.

Хай тебе в хвилини остороги

Дерево співуче вируча…

Підійди, послухай, привітайся,

Звідай, горда, сонячних плодів.

Полиновим смутком не карайся:

Він – лише до перших холодів.

Навіть, коли буде надто гірко,

Навіть, коли скаже хтось ,,люблю“,

Пам’ятай: лиш я тобі сопілку

З дерева співучого зроблю…

            СНИ НА ОБРІЇ

Білі хризантеми – від Марії,

Білі хризантеми – від Світлани…

Стали сни на обрії – як мрії,

Стали сни – як вимкнуті екрани…

Я стою, завинений в стодзвоння,

А доокруж мене – зорі, зорі…

Білі хризантеми – чар бездоння:

Подихом торкаюсь їх узорів…

Білі хризантеми – биті снігом,

Білі хризантеми – биті градом…

Білі хризантеми – манять сміхом,

Ос ь вони – з безсмертям поруч, рядом…

Білі хризантеми – діти драми,

Білі хризантеми – діти згуби…

Боляче торкати їх вустами,

Бо натомість чую: ,,Ти це, любий?“

Впізнають? Не впізнають? А може…

Згадують? Прощають? Проклинають?

Сніжно шепчуть: ,,Забувать негоже

Ту сопілку, що хуртечі знають…“

Білі хризантеми – від Марії,

Білі хризантеми – від Світлани…

Хилиться в зазимок виквіт мрії:

Як мені загоїть ваші рани?

               РЯДКИ З НАДРИВОМ

                                  З

                                    циклу

                      „Трактати ніжності“

                                                                       Галі

…Вже й картридж вичерпав комп’ютер,

Чорт править роги самописці…

Сьогодні я – не Мартин Лютер,

Не вабить „з кров’ю“ шніцель в мисці…

Немов бомжару, в оба ока

Мене пантрує заморока:

На чому збити грубі гроші,

Щоб вірші видать – злі й хороші?..

Продати почку а чи нирку,

Щоб обладнати „творчу нірку“?..

І в ній, в мусони чи в пасати,

Трактати ніжності писати…