Михайло ЛЄЦКІН

* * *

У вічній та хиткій світобудові
Для всього передбачено свій час.
Міняються заграви світанкові,
Спалахуючи сотнями свічад.

У вічній та хиткій світобудові
Ми – пір'ячко… Нас носить буревій…
Лиш поза часом – таїнство Любові!
В світобудові.
Вічній.
І хиткій.

З СОБОЮ У ЗМАГАННІ

В сні кинула «люблю» ти
І канула в світах…
А за віконцем – лютий 
І дзьобом б’ється птах

І в млосному чеканні
Я кожен день ловлю
З собою у змаганні
За зміст того «люблю».

БУРУЛЬКИ

Накинув лютий на фасади
Нитки сріблясті капежу.
Бурульки плачуть від досади,
Життя вчуваючи межу.

Вони сумують по морозах,
Їм сниться січня глибина.
Крізь їхні непросохлі сльози
Вже усміхається весна.

* * *

А можливо, все не так погано
У різноманітному житті?
І весна приходить бездоганно,
Й голуби вуркочуть у смітті.

Пухкість кицьки… відданість собача…
Радість стрічі… і розлуки жаль…
Як цього колись я не побачу,
То побачить інший. Це – деталь.

* * *

Я жив раніш за правилом інерцій,
Не бачачи своїх майбутніх літ.
Та ти прийшла, «Віддай, – сказала, – серце», –
І я пішов окрилено услід.

Мовчи ж. мовчи… І не кажи «Люблю»:
Я не винòшу щастя в сильних дозах…
Ти руку дай – над нею я проллю
Страждань останніх вже набридлі сльози.

Ні, не кажи «Люблю»… Бо до подібних слів
Мене не встигло ще привчити щастя…
Прислухаймось, коли сердечний спів
Примусить нас, як в сон, в обійми впасти.

1953

* * *

Був у вас – приблизно десь о третій.
Пусто в домі. Тільки на стіні
Я тебе побачив на портреті – 
Ти ледь-ледь всміхнулася мені.

На хвилинку сів біля порогу.
За вікном в зеленій пів-імлі 
Кущ бузку дивився на дорогу
Й пишним цвітом кланявся землì.

Чи то хмари низько так нависли,
Чи плітки недобрий хтось замислив, – 
Ревнощі, мов жало у змії,
Врізалися в серце… Люба, де ти?..
Знов я глянув на портрет – з портрета
Очі усміхалися твої.

* * *

Лише тебе обіймами стискати,
Із вуст твоїх висотувать бальзам,
Під шовком твої перса цілувати
І з болем знать, що далі зась губам… –

Чи в снах мені те щастя прилетіло?
Чи марення туманиться в очах?
Ні, пам'ятаю це тремтливе тіло
І у зіницях разом клич і жах.

Чи зможу я колись забути рýки,
Щó вабили в солодкому вогні?
Чи я забуду ті німотні мýки,
Як честь і пристрасть билися в мені?..

* * *

Дівчина стояла на мосту.
Над водою мерехтів серпанок…
Скрашував їй вітер самоту,
І красою милувався ранок.

Гладить бильця порухом рукù…
Видно кожен ніготь і прожилок.
Мов чаклунка, дзеркало рікù
Вродою дівча заворожило.

Так стоїть задумливо вона.
Сонця промінь грає на зап'ястях…
Хай їй рання посприя весна
Відшукати у коханні щастя!

БЕРЕЗНЕВЕ

Є у тварин цікавий дар,
Якого не збагнув я досі:
Кіт не дивився в календар,
А знав, що березень на носі!

Котам я заздрю не дарма, 
Бо вирішена в них задача:
І простатиту в них нема,
І сумнівів в собі – тим паче…

* * *

Ти спиш, моя кохана, тишком-нишком.
Легкі твої такі невинні сни.
Тебе оберігаючи, над ліжком
Кружляє тінь прийдешньої весни.

Злітаються сюди передранкові
Ще ледь чутливі мрії про любов.
А я вже обпалив тебе любов’ю…
Схилився… Й сам себе переборов…

* * *

Чи колись розжитись вдасться
Запчастинами для щастя?
Мабуть, ні. Бо, як пішла ти,
Щастя репнула струна.
Бо тебе, голубко ладо,
Не заміниш… Ти одна…

* * *

Я так, кохана, і не зміг – 
І вже, скоріш за все, не зможу – 
Тебе, звабливу й надто гожу,
Перетворити в оберіг.

У полум'ї долонь твоїх,
Простягнутих мені назустріч,
Я відгорів, мов світло в люстрі,
І припинив у вічність біг.

Не зміг… А був вже від мети
На відстані якогось кроку…
На грані святості й пороку…
Ти, все прощаюча, – прости!

Тепер у спогадах моїх,
Коли змішались ПІЗНО й РАНО,
Зализую безглузду рану
І вірю: ти – мій оберіг…

* * *

Щось в мені перевернулось
Дригом догори.
Це, напевне, мрій поснулість
Геть виходить з гри.

Це хробак такий мізерний
Пошепки шкребе:
Пню старому ти суперник – 
Списано тебе…

Може, й так. А може… хтозна…
Як воно війне.
Чи то жарт, а чи серйозно
Мне життя мене?

НАД БУКЕТОМ

Стали сни мої перериватися хутко.
Стала більш очевидна життя мого суть.
«Не забудь, не забудь!» – шепотять незабудки.
Всім блакиттям своїм шепотять: «Не забудь!».

Я купив їх учора в якоїсь бабуні,
Я додому приніс цей веснù первоцвіт – 
І щось сталось в кімнатці, в малій моїй клуні,
Захитався навколишній світ.

Не забуду! Люблю безрозсудно й безплідно
І цією моєю любов'ю клянусь:
Я не в змозі забути тебе, моя рідна!
Не забуду – і в даль твою рвусь.

Правда, знаєм ціну та мету оборудки
Тільки я та невинні оці незабудки.

1965

* * *

Кожен вік свій має привілей.
Так, я постарів. Але натомість
Заслужив повагу від людей
І вкладаю більше в нерухомість.

_________________

© Михайло Лєцкін