Богдана 

ГУСАК

* * *

До айсбергів затятого мовчання
цікаве сонце часом загляда –
і тане лід. Стомившись від чекання,
знов жебонять вони, слова-вода:
немає пут, в’язниця-крига скресла
і до нестями хочеться туди,
де райдуги ясніє перевесло,
де хлющ із повним цебром походив.
Як трепетно нести на хвилях волі
армади паперових кораблів,
стрибати із дахів на парасолі,
перлинами блищати на стеблі
та мчатися шалено водостоком,
спинившись, де ніхто не забрідав;
усіх беріз, що гірко плачуть соком,
 втішати: їхні сльози – не вода.

* * *

Не важливо, пора
чи вечірня, чи рання...
Дві самотні душі –
недописаних віршів рядки...
Сильний спалах – і крик!
(Геть усі порівняння!)
Все одно, як ніде!
 Все одно, як ні з ким!

Буде завтра. Колись...
Буде хтось, може, й після...
А сьогодні, в цю мить,
поетеса й поет –
одне ціле, як їх
щойно створена пісня...
Спершу соло – Вона, потім – Він, 
 і – дует...

* * *

Вечірнє сонце в келиху мартіні
на тлі блискучих, мов полива, хвиль
спокусливо-принадне... Світлотіні
 в морській доріжці на багато миль.

Бурштиновий напій із піднебесся!
(Фантазія тугий напнула лук).
Ти обережно (раптом обпечешся!) 
 береш свою ілюзію до рук...

і випиваєш. Гасне сонце... Скраю
остання крапля зрошує вуста.
Отак і я в твоїх долонях сяю,
 а стулиш їх – суцільна темнота.

* * *

За літеплом війнуло знову холодом.
В клубок змотала хмара сірі ниті.
Берези вклякли.
– Наче перемиті! –
 всміхалися дуби в кошлаті бороди.

Пороша заходилася (от нáв’язка!)
на чорне нашивати білі лати.
– Ну як із ними йти парубкувати?
 Ще й сивина лишилася у зачісках.

– Дарма, владнати можна справу з одягом,
чуби відмити в березневій зливі.
– Які ж берези все-таки вродливі! –
 крислаті перескрипувались повагом.

* * *

Звичайний ґудзик. Ото й багатства,
що капелюх.
Пласких, блискучих покинув братство.
Життя – це рух.
Як втратив частку свого металу
в борні за мир,
зазнав поразки – відбракували.
Прощай, мундир!
Щербата доля, та Бог дав сили
зробити крок.
Кусали, гризли, але не з’їли –
не колобок!
Втішавсь: на комір вгорі пришиють
(що той рукав!).
Комусь, одначе, давив у шию –
летів, зникав...
По вертикалі: то часом з квасом,
то, як барон.
Там не згодився і рвали з м’ясом,
тут – на мільйон.
Був третім зайвим і незалежним,
тягнув за всіх.
Комусь би й вірив беззастережно,
але не міг.
Не став найкращим, але й не лузер.
– Незламний дух –
моє багатство, – вам скаже ґудзик,–
 і... капелюх.

* * *

На черговім, найважчім, перевалі,
коли, здавалось, досягнув мети,
сяйнула думка, що близькою ти
мені так і не стала. Далі й далі
твій образ, як фантом, із висоти
 світив між зір в космічному астралі.

І здогад різонув: це ж світла гра
на чорнім тлі, а далі – порожнеча.
І всі шаленства бур, жахливі смерчі –
плоди уяви. Ти ж бо – не мара.
Із плоті й крові груди, стегна, плечі.
 Глибінь в очах небесна – не діра.

Чорнозем і скеляста сіра твердь.
Поверхні дві – родюча і безплідна.
Однак одна ворожа, друга – рідна.
У тій – зерно, в тій – кам’яниста дерть.
Чого душа моя насправді гідна?
 Порожня... Чим наповниться ущерть?

* * *

Достукатись до серця –
туки-тук! 
(легенько так, 
навіщо голосніше?) –
спочатку видається
найпростішим.
Спортивна вправа,
забавка для рук.
– Тук-тук!
Мовчання...
– Що за маячня?!
– Тук-тук!  –
від нетерплячки
значно більше.
У відповідь,
немов знущання, –
т-и-и-ш-ш-ш-а...
Міцнюща брама,
та нема ключа.
Безжально поглинає
кожен звук
(хоч грюкай 
чи стирай до крові
пучку).
Не скочить серце,
не відчинить 
рвучко!
Пустопорожнє
зблякне
«туки-тук»...
 ……………………..

І байдуже –
чи білий день,
чи ніч –
для зайд,
зухвальців,
джиґунів
так само
немає ходу.
Іншим
замість брами –
до серця шлях.
Проста,
здається,
 річ!

* * *

Аби каміння вміло говорити...
Аби ми дослухатися могли,
повідали б нам старовинні плити
про голодранців, ситих сибаритів,
 коханців слави й пасинків хули.

Прогуготіли б східці та колони
про лідерів, заручників доби,
і гнівне: «Ми – не бидло, не раби!»,
«За рівність і братерство!», «Геть корони!» –
 із надр осатанілої юрби.

Ще додала б покоцана бруківка
( заручниця ремонтів, автотрощ)
про войовничий дух майданів-площ,
багряний дим в заграві вибухівки,
 як поливав її свинцевий дощ.

Розмови ці закінчаться не скоро...
Аби комусь зірвати добрий куш,
«в расход» ішли і люди, і собори...
В добу страшну «Содому і Гоморри»
 уберегти б собори наших душ.

* * *

Весна пливе між айсбергів садів
на сизім криголамі з хмаровиння.
Збудившись, під пташине шумовиння
столітній дуб немов одмолодів .
Вперед гілки-ручища: «Ані руш!
Попереду чигає небезпека!
Отам стрімке провалля, де лелека
якраз кружляє над бескиддям груш!»
Мете... Із вишень пелюстковий сніг
лягає в трави. Де ледь-ледь рябіло,
тепер усе геть чисто стало білим.
Не тане він, а в’яне як на гріх!
Зозуля лічить бозна-скільки літ...
Розумна, знає: будуть весни знову,
між зір почеплять місячну підкову,
 щоб осявала ніжний брунькоцвіт.

* * *

Поговори зі мною на зорі,
допоки день ще запрягає коней
і сонце кімоно своє червоне
 доношує між згаслих ліхтарів.

Відвертістю із трунком простоти
заворожи (не треба й зілля рути),
аби краплинку ніжності ковтнути,
 навстріч промінню вранішньому йти.

На обрії мов хто розсипав жар,
та ним не обпечешся, рання пташко.
Із конюшини, чебрецю й ромашки
 смарагди рос обтрушує косар.

У верболозах жебонить вода й
несе слова подалі від намулу.
Ми з нею коло тиші розімкнули.
 Приєднуйся хутчій, розповідай!

________________
© Богдана Гусак