Людмила

ДОБРОВОЛЬСЬКА

* * *

Хай не така, якою марив, –
Я болями землі жила,
Була обпечена пожаром,
Та стогін в серці берегла,
Затамувавши горе-муки,
Щоб не дістав тебе, бува, 
Той крик душі. Ламала руки,
 А з уст ронилися слова:

Хай не така, якою снив ти, –
Та хочеш вір, а хочеш – ні –
Я простягала сиві віти
Ясному місяцю вповні, 
Аби вкраплив у мене сили
З ковша, яким він всіх віта, 
Щоб ще могла зустріти милі
 Твої здорожені вуста.

Хай не така, яка була я, –
Там з подихом дерев іще 
У себе думи їх вбирала,
Аби розвіять серця щем.
Я повнилась духмяним садом,
Немов повітря в ранній час,
Була грозі і сонцю рада,
 Сміялась, плакала не раз.

Хай не така, якою міряв
Діла і помисли свої, –
Але ж мені ти вірив, вірив,
Уста цілуючи мої...
Мене ти зараз зустрічаєш,
Як літо, сповнене тепла...
Хай не така, яку шукаєш,
 Але ж зорею я була!..

* * *

Я тобі, коханий, у розмові
Залюбки змалюю ніч в росі.
Ти відчув, які зірки чудові?
Їх для тебе запалила всі.
Прохолода місяця спадає
І тамує спалах почуттів.
В ніч таку й на мить не затихає
Неповторний солов’їний спів.
Срібна річка плине в невідомість,
Молодих хвилює знов і знов.
І лише підказує свідомість,
 Що ця ніч породжує любов!

КОЛИСКОВА КОХАНОМУ

Я тобі колискову одну
Проспіваю – і хутко полинеш
В світлу казку, щемливо-сумну,
 Рідну серцю, як кетяг калини.

Все кохання своє переллю,
Доторкнувшись долоні міцної,
Синь небес до землі прихилю – 
 Хай тебе огортає спокоєм…

В узголів'я тобі покладу
Диво-плетиво згадок про юність
І руками журбу розведу –
 Щоб життєві незгоди забулись.

Постелю я тобі шовком трав
І приляжу скраєчку німотно,
Щоб ти горя й печалі не мав,
 А поринув у сон безтурботний.

Тебе вкрию весняним теплом,
І усе, що в житті заважало,
Лебединим розвію крилом,
 Щоб безжурно тобі спочивалось.

...Постелю тобі шовк ковили
І своєю любов‘ю укрию,
Щоб у казку тебе повели
 Незатьмарені сонячні мрії.

* * *

Я хочу буть потрібною тобі
Не тільки в горі, смутку чи печалі,
Не тільки як розвага у журбі,
Не тільки жінкою, яку кохаєш.
Я хочу бути поруч навесні,
Коли немає сумніву в любові,
І навіть у дрімоті-напівсні
Веселкою схилятись над тобою.
Я хочу бути у твоїх піснях,
Супутником у радості безкраїй,
Шматочком сонця у твоїх очах...
 А може, просто я тебе кохаю?!.

* * *

Я поруч тебе – крапелька мала.
Ти ж – неосяжне повноводне море.
Напитись дай любові з джерела,
Що струменить з душі, ясне й прозоре.
Я поруч тебе – пагінчик трави
Серед палаючих червоних маків.
Куди б стежки життєві не вели –
На вогник їх вернусь весняним птахом.
Я поруч тебе – трепетний листок,
Загублений в густій і пишній кроні.
Тож як зірве мене вітрів ривок –
Піймай в надійні і міцні долоні!
Я поруч тебе – лагідний сніжок
Серед завій, метелиць і хуртечі.
Аби у вир життя не занесло – 
Підстав мені свої могутні плечі.
Я поруч тебе – метеора слід,
А ти – мій Космос дивно-таємничий,
Небесно-синій неозорий світ,
Де журавлі так радісно курличуть.
Я поруч тебе тільки і живу,
І, як би нас не розділяла відстань,
Крізь шторми й урагани припливу:
 Ти – моя рідна і безпечна пристань.

* * *

Я чекання тобі подарую,
Срібну казку за мить намалюю,
Принесу тобі нишком розлуки,
 Щоб забув мої лагідні руки.

Щоб ніколи не жив у спокої,
Щоб завжди вигравав у двобої,
Щоб тебе обминали тривоги,
 Коли стеляться в далеч дороги.

Щоб тебе по світах поносило,
Щоб чекання тебе притомило,
Щоб усі подолав перепони – 
 Мені серце приніс у долонях.

СПОМИН

Ти дарував мені світанки
Під тихий шепіт сонних трав, 
Приносив радість в сині ранки
 І в теплі руки віддавав.

Так сталося, що довелося
Нам розлучитись на роки,
Давно не пестиш мої коси,
 Не доторкаєшся руки…

Вже замела завія сніжна
Шляхи, де поросла трава,
Але любов бентежно-ніжна
 І досі в згадках ожива.

Минають дні, росою вмиті,
А я їм все подяки шлю:
Їх той стріча на білім світі,
 Кого так трепетно люблю… 

* * *

Чи була я твоя – знають те солов’ї,
Чи була я твоя – знає поле зелене.
І чи був ти моїм – про те скажуть гаї,
 І чи був ти моїм – розповість листя клена.

Проминули літа – стала я вже не та,
Проминули літа – стали коси сивіти...
Та хоч роки летять, не дано їх догнать,
 Та хоч роки летять – їм кохання не вбити!

ТИ ПРИХОДИШ У СОН

Ти приходиш у сон мій так рідко,
Що потрошку танеш, як марево…
Розквітаєш у мріях леліткою,
Огортаєш мене диво-чарами.
Розливаєшся сивим туманом,
Затихає твій крок, наче пісня…
Де зустріну тебе, незрівнянний,
Щоб торкнутись руки, хоч запізно?..
Пух тополь замітає вже стежку,
Що твоїми ногами втоптана…
Серце спрагле щемить, бентежне – 
Все нема йому, бідному, спокою.
Тихий ранок зі сну пробуджує,
У вікно заглядають вишні…
Як живеш, посивілий суджений,
 Що судивсь не мені, а іншій?!.

ЧЕКАННЯ

Ти прийди вітру леготом,
Синіх весен розмаєм,
Листя першого шепотом –
 Я тебе почекаю.

Прийди срібними росами,
Тихим сяйвом ранковим,
Прийди лугу покосами,
 Маревом веселковим.

Прийди радістю березня,
Прийди піснею річки, 
Прийди фарбами вересня,
 Прийди інеєм січня.

Прийди літніми грозами
Чи смереками з плаю,
Прийди навіть морозами!
 Я тебе почекаю…

________________________
 © Людмила Добровольська