вірші Бориса Гуцало

Єлені

Earth holds no other likу!*


Це не кохання, ні, а сонця ясний сполох,
Що возсіяв в світах, збентежив горду твердь,
Це не кохання, ні – лавина снігу в горах,
Вир щастя, мить буття, яка долає смерть.

Це не кохання, ні, а звіт, нестримна сповідь,
Всесвітній гімн з молитв, космічний передзвін,
Це не кохання, ні, два серця в чарах тонуть,
В безодні барв весни, в імлі незримих стін.

І навіть в час, коли смарагдом зорі стануть,
Уста торкнуться уст і вкотре знову й знов
Звучать слова палкі, що гоять біль і рану;

Привносять гідність й суть святих вірооснов,
Вертають ніч у день, творять красу неждану,
Це не кохання, ні, а… назавжди любов.


НЕЗДОЛАННІ

(Із хроніки всеукраїнського відродження)

І
Майже звик, у буття,
десь
із Сходу,
З вулиць й площ
Кам'яного
Броду,
У вир душі,
без надії
на згоду,
Сходить пам'яті
вісник –
скрипаль.

У гаммі струн –
гумор й сміх
оперетки,
Радість й розпач,
мінливість
кокетки,
Слава й гідність
забутих
предків,
Зойк безвинно
загиблих,
їх жаль.

У співах струн - подих
вітру
осінній,
Гнів зими
й гаївки
солов'їні.

Хто маестро?
 Сільський
Паганіні,
Безіменний
музика -
дивак.

ІІ
Скрипка мліє
у просторі
ринку.
День спинився,
притих,
на хвилинку.
Чутно, голос шепоче:
– Знай,
синку.
Звучить скрипка, це
зоряний
знак.

У звуках скрипки біль,
поклик
Вітчизни.
Будь їй вірним
завжди
та престижним,
Знаним, дужим
і лагідно -
ніжним,
Як твій батько
колись,
мій синок.

Уста й лик, мов
у мареві
скотча.
Не дивлюсь літній
матері
в очі.
Знаю, гаснуть вони
в тінях
ночі,
Довгим смутком
самотніх
жінок.

Никне скрипка, мовчать
гриф
і дека.
Де ж той муж?
– Батько сина
далеко.
Із - за Дінця чайки
сиві
й лелека
Не угледять,
як жив він,
де зник.

У даль пішов
й заблукав
без перерви,
В плутанині
з біди,
поміж сербів,
Німців, греків,
арабів
чи негрів,
Від зневір'я
стомився
й поник.

ІІІ
Сприймав долю…
Не злий світ,
столикий.
Знову сплеск звуків
вітру
і скрипки.
Сонатини,
етюди-
візитки
Й на завершення –
«Віденьський
вальс».

Повінь звуків...
З мелодій
нотатки.
Вир з пісень,
їх кінці
та початки.
Відгук-спомин,
здобутки,
видатки.
Буйство, радість
й журба
водночас.

ІV
Осторонь,
руки
ще не ослабли,
Тисне кошик
з пакунками
й граблі,
В галіфе,
в портупеї,
при шаблі,
Постать лицаря,
бравий
козак.

Звідки йшов
і якою
стезею,
Він, що носить
плаття
з бумазеї,
Чоловік, мов
з вітрини
музеїв,
Ще й чекає
не вальс,
а гопак ?

Дочекавсь...Скрипка
хмільно
сміється.
Грай ще, грай,
більше солі
і перцю!
І палке щось щемить
з боку
серця,
Вже й красуню
степів
пригадав.

Наречена була
юна
Текля.
Щастя сяяло,
сонце
не меркло.
Та пішов
на війну,
як у пекло.
І любові
з тих пір
вже не знав.

V
Скрипка грає…
Печаль гірка
й сльози.
В серці біль,
це до сповіді
позов,
В майбуття, крізь
різдв'яні
морози,
В літню спеку,
у полум'я
й гнів.

Скрипка чудо
творить
беззупинно,
В гущі дня,
комусь стало
вже й дивно.
Нам би жити
завзято,
безвинно
І сприймати
тремкий
її спів.

VІ
До тих чар, тайни
звуків
готовий,
Сирота,
без рідні
й без любові,
Скіф, сармат,
українець
по крові,
Невгамовний,
у вік
молодий.

Дух і плоть,
суть свого
покоління,
Вірив в істину
й довго -
терпіння,
Скрізь шукав
своє
першокоріння,
Слід прадавній, рід,
виток
новий.

Патріот, тож
ні в якому
разі,
Не минув
долі всіх
політв'язнів.
Зніс наклепи
від влади
та блазнів,
Суд, знущання
в тюрьмі
й таборах.

Згодом вже
сіяв гречку
і жито,
Окрім зла,
відчув вірності
світло,
Над безладдям
сміявся,
відкрито.
Долав прикрість,
нікчемництво,
страх…

VII
Вість ту вперше
смереки
почули.
До цих пір
її вторять
зозулі.
Його пращур
з Карпат
від гуцулів,
До Богдана
пішов
в козаки.

Діву степу
зустрів,
полонянку,
В ніч купальську,
у сяйві
світанку,
Дарував їй
жар квітки -
веснянки,
Щирість серця,
любов
на віки…

Козаком жив
хоробрим
і знаним.
Бився з ханом,
галери
таранив.
Вірним був
полковим
у Гетьмана.
Скликав Раду,
складав
Договір.

З тих часів рід їх
звався
козацьким,
Став прихильним
до царської
«ласки».
Діти й внуки
не знали
поразки
У борні ,
серед степу
та гір.

VIII
Скрипко, грай!..
Вітер звився
в байраці.
Цар знущавсь з козаків,
гнобив
старців.
Велів зводити
вежі,
палаци,
Будувати
дороги
й мости.

Кров козацька
вкропилась
у барви
На граніті
Кронштадту
і Нарви,
В петербурзькі
всенощні
заграви,
В позолоту,
де шпилі
й хрести.

ІХ
Цар платив їм злим
коштом,
без міри,
Гнав, прегордих,
за мову
й за віру,
По етапах,
в мерзлоти
Сибіру,
В казематах
садив,
на гаки.

Відгук з мук тих і війн…
В'ється
низка.
З бою – в бій знов
шикується
військо.
Знялись війни –
Балканська
і Кримська,
Й на Японську
ще йшли
козаки.

Х
Грай, тож, скрипко,
натхненно
й тягуче,
Серце рви, спомин
гірко
болючий.
Предки наші -
титани
могучі,
Честь
відстояли
назавжди.

Мій ровеснику...
Й ти, що ще
юний!..
Чуйте – гімн,
торжествують - бо
струни.
Вже вони
не звучатимуть
сумно.
Ми  незламні
для горя-
біди.

В майбутті нам всім
жити
й творити,
український
народе
й еліто.
Прапор — символ наш
жовто-
блакитний,
Світоч
праведності
та чистоти.

Синь його – барви
неба
й криниці
З вод глибоких,
що мрієм
напиться.
Колір жовтий –
від зерен
пшениці,
Ще й від сонця,
тому
золотий.

ХІ
Звук, мов сяйво,
досягне
й Сатурна,
Смарагд, яхонт,
весняні
вруна.
Зліт мелодії,
мить
тонкострунна,
Мчить, у Всесвіт –
ген,
з гомону площ.

Струн звучання...
Так квітнуть
верби.
З чуйних душ
зносять сум
і потреби.
Це вже потім –
високості
неба.
Поки ж спомин,
як вихор
чи дощ.

ХІІ
Гра привносить
гармонію
й ясність,
Романтичну,
незнану
ментальність,
Ще й повагу,
і спокій,
і радість,
Людське щастя
одвічне,
любов…

Буревій протиставив
два
світа.
Знялась ненависть,
гинули
діти.
Ще війна. Знов
найшло
лихоліття.
Дужий слабшого
бив
і боров.

Козак відданим
був
оборонцем.
У складі полку,
в країні
Сонця,
Йшов не раз
«на багнети»
з японцем,
Захищав
і не здав
Порт-Артур.

Згодом – сто верст
в добу,
з оборудок,
Йшов у наступ,
звільняв
Новогрудок.
Два хрести –
за геройство
здобуток.
Мов торкнувся
безсмертя
з тортур…

ХІІІ
В дев'ятнадцятому,
у грома-
дянську,
Він вів полк
козаків
до Луганська.
Ескадрони
в міжгір'ї,
зненацька,
Розстріляли
з гармат
у строю.

Струни скрипки
громом
звучали.
Без ікон
і клейнод,
без медалей,
Їх з кіньми,
всіх разом,
закопали
В бездну прірви,
в землі,
на краю.

ХІV
Звуки струн
ще не раз
обізвуться
Землетрусом
війни
й революцій…
У той час менший
брат його,
Гуцал,
До Петлюри
був призваний
в полк.

Директорія,
кайзер,
Пілсудський…
Скрізь – війна,тиф,
страждання
нелюдські.
До загону
Щорса
під Луцьком
Брат-козак здійснив
впевнено
крок.

Що там було?!.. Грай,
скрипко-
витіє...
Де та «власть»?
Лише
маузер діє.
Дзвони зірвано,
плаче
Софія,
Стогін- відчай
скрізь,
«красний терор».

Прапор вперто
кріпив
до сільради.
Брав зерно,
казав людям
«так нада».
Переможцем
назвався –
бравада…
Розпочався
вже
голодомор.

ХV
Голод злісно розверз
чорні
жерла.
Люди слабли
без їжі,
мерли.
Замість хліба їм
корм був 
люцерна,
Кора
з дерева
й чортополох.

Поховав мерців…
Й вірив
знову
Вождям партії,
гучному
слову...
Його взяли
в арешт
на Покрову
Й зачинили
за грати,
у льох.

На смерть карали,
гирями
били.
Ребра й руки
ламали,
як крила.
Де живіт,
підстромляли
вила,
Щоб зізнавсь,
що шпигун
і есер.

Не давали води,
їжі,
кисню.
Стерпів усе,.. із уст
закровлених,
стислих
«Ще не вмерла…» 
витала
пісня.
Відпустили, щоб
згодом
помер.

ХVІ
Але здужав.
Звучала бо
скрипка.
В домі мед зрів
із гречки
і липки.
Господиня була,
мов
лебідка,
Синів четверо
й ласка-
любов.

Були: й слово
молитов
з вертепу,
Наддніпрянської
Лаври,
із склепу,
Вись Карпат, далі
Східного
степу,
Сила
праведності
й вірооснов.

ХVІІ
Згідно
звичаям
і Заповіту
Жив козак
відтоді
непомітно.
І пишався!..
Росли
його діти,
Мов орли,
як дуби,
диво – квіти,
В ясних мріях –
Вітчизна
одна.

-Їй – душею
і серцем
служити.
-Так, як батько —
кивали
віти.
-Так, як дід —
заохочував
вітер.
Шкода,.. вкотре
зчинилась
війна.

ХVІІІ
Світова
війна
й Вітчизняна.
Фюрер, дуче,
вожді-
тирани
Претворяли
злочинні
плани
Супроти миру,
життя
і людей.

Смерть звилась
знов вогненним
жалом.
Міста й села
в руїнах
зникали.
Жертви везли
в Освенцім
й Дахау,
В крематорій
кидали
дітей.

Скрипка пам'ять
про вбитих
леліє.
Кати нищили
людство,
всі мрії.
Літаки їх
бомбили
вже Київ,
Танки вийшли
на берег
Дніпра…

Міць незламна
у душах
воскресла.
Грудьми, серцем
постали
до леза
Ленінградці,
Москва
і Одеса,
Сталінград
і Сапун-
гора.

ХІХ
Вбивства,ненависть,
грізна
година.
Йшла фашистська
навала
невпинно.
З перших днів три
козацьких
сина
У лавах воїнства
сприйняли
бій.

Василь- красень...
Чому не
сказати?
Мрійним був,
міг би вчителем
стати.
На той час у це
вірила
й мати,
Примовляючи:
 Первісток
мій….

Лицар гідний,
козак
велетенський,
Ступив із дому
в частину
«енську».
Надіслав вість -
листа
з-під Смоленська
Й поіменно
рідню
привітав…
Він з тих пір зорям
вдосвіта
сниться,
Наче місяць,
юнак
яснолиций.
Десь загинув
від мук
у в'язниці
Чи поліг у бою,
в лоно
трав…

ХХ
Петро, син, став
безстрашним
пілотом.
Їх бомбили
у ніч,
до польоту.
Але він,
немов
на Голгофу,
Грізним месником
в небо
злетів.

Як Ікар, що долав
біль
і втому,
З-під руїн,
крізь вогонь,
серед грому,
З прикордонного
аеро-
дрому,
На фашистів свій
виплеснув
гнів.
Жаром зорі
пашіли,
мов грона.
Земля стогоном
повнилась,
сонна.
Тінь зловісних
нападників
чорна.
Бив, як блискавка,
ранив,
стріляв.

Двох скосила
важка
його сила,
Протаранив
третьому
крила.
Сам теж впав…
Смерть життя
не щадила
В буйстві
ненависті
і заграв.

ХХІ
Син Павло – щирий,
дужий
і жвавий.
Кароокий
козак
кучерявий.
Добре знав вже
селянські
справи,
Дбав про землю,
пшеницю
й овес…

Жив натхненно, плекав
кожну
днину,
Красу літню,
вечірню,
предивну.
Вірив у техніку,
в чудо -
машину,
У загально -
суспільний
прогрес.

Бив із танка...Горів
сам
під Львовом.
Відступав, йшов
у наступ
знову.
За хоробрість
і службу
зразкову
Нагороду
сприймав,
ордени.

У Берліні
наказ
нежданно
Полк отримав –
дійти
до Хінгану,
Потім далі,
ще до
Океану….
У Харбіні 
кінець був
війни.

ХХІІ
У той час
не було
комусь легше.
Син останній,
четвертий,
найменший,
У сорок п'ятому
бій
не завершив,
Воював бо
в загоні
УПА.

Де та міць грізна
й правда
повстанська?..
Бив «СС», ждав
зв'язківців
із Гданьска.
Чинив опір
військам
радянським.
Полонили…
Як «зрадник»
пропав.

ХХІІІ
Бачу: з болю тремтить
лик
планети.
Автомати
гучні
й кулемети,
Літаки,
кораблі,
їх ракети
Землю рвуть
в глибині
і здаля.

Гуркіт ближче,
важіють
вже кроки.
Хтось між нас
не цінує
спокій.
.
Гніт страждань
від війни,
рік за роком,
Не витримує
чуйна
земля.

Її горе –
гроза
на світанку.
Біль – цунамі
в очах
островитянки.
Відблиск сліз –
на березі,
де ранка,
Від ножа,
коли гине
кора.

Її відчай –
в ночі,
коли лунко,
Заохочення –
зорі -
дарунки.
Земля кличе
і жде
порятунку,
Не зневаг,
а пошани
й добра.

ХХІV
Не мовчить скрипка,
стомлено
грає…
Нас тривожить
вона
й заклинає:
 У війні Близький Схід,
край
Сінаю;
Сила зла
вольний дух
не здолає;
Зупинімся ж,
бо згине,
хто скраю,
За ним – інший,
що ближче
до нас.

Люди й нації
славні,
бо вільні,
Щирі, мудрі,
а ще і
мобільні.
Грай нам, скрипко,
пісні
весільні,
Величальні щоб,
раз
й у раз.

Возгорись, вогне,
віщий
із свічки,
Сяй, блакить
жовто-ніжної
стрічки.
Лине дзвін
із епох
п'ятирічки.
Ми – в горнилі
глобальності
й змін.

Чуймо гасла
з козацької
сталі.
Гляньмо вище,
де сонце,
у далі.
Вже на герць
відчайдушніші
стали.
Козаком здавна
лицаря
звали.
Всі, тож станьмо,
за гідність,
з колін!



* * *

Колись тремка любов озорювала світ,
Її немає вже, скрізь холодно і сіро.
Земля – в сльозах, душу пече зневіра,
І замість щастя – горя чорний слід.

В краю знедолених завершився похід.
Натхнення, ласки, щирих слів не стало.
Ми розлучилися у натовпі вокзалу,
Не рушав потяг, рейки скував лід.

З тих пір печаль весняних пишних віт,
Незбутніх мрій витає по-між нами.
До строку сохне вранці яблуневий цвіт.
Мовчать всі скрипки. Гасне день вогнями.
Та сум і навіть лики всіх місцевих Афродіт
Не тьмарять образ твій у пресвятому храмі.