Нина
БЕЛАНОВА


АПРЕЛЬ СТАРТУЕТ
 
Апрель стартует долгожданный!
Пригоркам, лёд последний смыв,
Весна травой латает раны.
Как будто не было зимы…

Весне поём! Весною живы!
И кажется, что жизнь легка,
Когда проснувшиеся ивы
В реке полощут облака,

Когда скамейки греют спины
И резво скачут воробьи,
Когда мечтания наивны
И небо млеет от любви…
 


Михайло
ЛЄЦКІН

 
МИ ПАМ’ЯТАЄМ…
 
Коли Дедал крізь еру й міф
Злетів, додавши людству слави,
Він інстинктивно зрозумів,
Що Космос – це серйозні справи.

Натомість парубок Ікар
Рвонув угору очманіло –
Й спаливсь, отримавши удар,
І темрява його накрила…

Ми пам’ятаєм цей кінець…
З тих пір людині ясно стало:
Вона – і творення вінець,
Але й – вінок до п’єдесталу.
 


Николь
НЕШЕР

 
ЗВОННИЦА ЛЮБВИ
 
День, лишь начавшись, уж к западу клонится.
Вьются часов жернова.
Ночью читает молитвы бессонница.
Тянется жизни глава.

Молодость тщетно со временем борется.
Зрелость стоит у руля.
Где ты, любви златоглавая звонница,
Крёстная Муза моя?
 


Сергей
ДУНЕВ

 
* * *

Какое счастье – просто быть.
Какое счастье – на рассвете
Весенний звонкий воздух пить,
Вбирать благоуханья эти.

Цветов нестойкий аромат
И горький запах клейких почек,
И то, что так чарует взгляд, –
Всё счастья нашего источник.
 


Михайло
ЖАЙВОРОН
 

* * *

Ти – жінка, найпрекрасніша з усіх,
Чужа жона, освячена законом.
Та рву окови пам’ятних весіль,
Переступаю сміло Рубікони.

Хай заздрісники дивляться услід
І пліток злих мутнішає розповінь, –
Спаде вода, як весь розтане лід,
Та витоки залишаться любові.

Ти – жінка, найостанніша з усіх…
 


Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 
 
* * *

Скільки тих віршів згубилось-посіялось,
Не написалось, хоч думалось, мріялось...
Лиш промайнули, мов птиці невидимі
Та й залишились ніким не прочитані.

Скільки їх кануло, так і не вроджених,
Тих віршенят, і веселих, й стривожених,
Що не лягли на папері катренами,
Помандрували з вітрами студеними.

Так і блукають вони, недописані,
В пам'яті, в серці, в думках заколисані...
Просто забуті, навіки покинуті...
І не судилось у світ їм полинути.

Вірші забуті, назáвжди покинуті...


 
Павло
СИМОНЕНКО
 
 
ДОВІЧНО В РІДНІЙ СТОРОНІ
 
Стою край поля... Котить хвилі жито,
А по межі – росинки на траві...
О рідна земле, скільки й буду жити,
Ти вічно будеш у моїй крові!

Погідну, незрадливу і єдину
Ні в радісні часи, ані в сумні
Тебе я і по смерті не покину,
Довічно буду в рідній стороні!

Коли настане траурна хвилина,
Летіти в ірій випаде пора,
Ти схорони мене, як ненька сина,
На березі одвічного Дніпра!..

Я подарую кров свою калині,
Пісні – вітрам, гаям, полям, лісам,
Схололе тіло – вербам при долині,
Високі думи – Божим небесам...
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/