Лилия
  БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО
 

* * *

Я рассыпана в сто молекул
и желтею в листочках клёна,
я бываю у древних греков
и молюсь на Святом Афоне.

В терпком запахе кипариса,
в одуванчике невесомом
я везде отыскала смыслы
и в любой эпохе, как дома.

Вот с Иисусом по Галилее
я хожу и слушаю притчи,
с Ним я скоро понять сумею:
Бог – сначала, а мир – вторичен.

Вот с Ромео я под балконом,
вот Джульетта в беленьком платье,
и прекрасный город Верона –
позже девочка будет плакать…

Бригантины выходят в море,
тамплиеры скачут в рассветы,
я с судьбою ещё поспорю,
моя осень – не осень, лето.

Аромат персидской сирени,
вот Париж, театр и афиши,
вот кафе, мы вдвоём с Гогеном,
вот мы в маленькой лавке книжной…

Я живу пилигримом жадным,
и, как ветер, лечу по свету,
по эпохам гулять отрадно,
по всем странам и всем сюжетам…

Сколько разных чудес на свете –
мне подарен портал с мечтами!
Полетаю по всем столетьям,
а потом домой – на трамвае…

  Ольга
  ВОРОБЙОВА
 

СІВЕНЬ*

Осінь підкралась, мов тінь, непомітно,
В сукні картатій, ошатна, привітна,
Бабиним літом злетіла до сонця,
Навстіж відкривши природні віконця.

Гріє у променях дні вересневі,
Ніжить садочки, гаї ясеневі.
В золото вбрала родини кленові,
Зарослі вереску − в хустки бузкові.

Пензлем награвшись в розкішній калині,
Тихо сказала рясній горобині:
«Я уквітчала дерева бурштином,
З тину звивається хміль серпантином».

«Ти потрудилась на славу, чаклунко,
Зарев тобі допоміг, веселунко», −
Вітер шепнув і, зігнавши хмаринки,
Скинув на степ кришталеві сльозинки.

____________________________________

* Сівень, зарев, хмурень, руєнь, ревун,
вареснець, маїк – народні назви вересня.

  Олександр
  ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

З тобою день позавчорашній
І те, що в серці назавжди́.
Тобі спокійно і нестрашно
Сюрпризів різних, інших див.

Пройшов від мрії до сьогодні
Крізь гори сумнівів і дій.
Яскраве сонце – на погоду,
У нього настрій добрий твій.

Осіннє літо проводжає
Травою жовтою тебе.
І поле щедре урожаєм,
І небо вічно голубе...

Зів'ялі квіти біля ставу,
Тобі схилилися до ніг.
Прощання вище на октаву
В далекім зойці, як тоді.

Стежина в'ється прямо вгору,
У лісі губиться собі.
Ніхто для тебе тут не ворог,
Душею щирою повір.

  Сергей
  ВЫСЕКАНЦЕВ
 

СУЛАМИФЬ
 
Мягкой походкой, как поступью лисьей,
осень войдёт в мой придуманный миф.
В хаосе скомканном – сонмище мыслей –
имя воскреснет её: Суламифь.

Огенно-рыжая и луноликая
ночью придёт в виноградник тайком
ягоды рвать. Осень – женщина дикая,
женщина жаркая. Кровь с молоком.

Подстерегу Суламифь у овина.
Стройная тень в тёмный сад проскользнёт,
словно из пены морской афалина
вынырнет, в свой отправляясь полёт.

...Перехвачу её гибкую талию.
Крепко к бревенчатой стенке прижму:
– Господи! Как же мне нравится палевый
осени цвет, – ей на ухо скажу.

  Алла
  ГОЛУБЄВА
 

* * *

Зі щемом я прощаюся із літом,
Збираю в жмені запахи та звуки,
Якими повен ліс, поля і луки,
Де сонцем – соняхом земля зігріта.

Туман вкриває росянисті ранки
І відчай знову заповзає в душу,
Йде тепле літо, я змиритись мушу...
Злетіло, наче "Мрія" на світанку.

Лунає пісня, звеселяє серце,
А осені краса така чудова!
І падолист свій килим стелить знову,
Природа відчиняє в осінь дверці.

  Людмила
  ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Здається, вже написано про все:
Про зорі, сонце, місяць, осінь, весни –
Та зорепадом на папір несе
Рядки, що в підсвідомості воскресли.

Здається, вже написано всіма:
Любов і радість, зрада і розлука –
Проте вона з’являється сама,
Із серця ллється поетична мука.

Здається, вже написано давно
Про різнотрав’я буйне серед літа,
Але в душі зринають все одно
Слова любові до життя, до світу.

Здається, вже написано не раз
Про війни, відкриття, знаменні дати…
Але, на щастя людства, не погас
Промінчик муз Евтерпо та Ерато…

  Сергей
  ДУНЕВ
 

* * *

Снова по-весеннему тепло,
Мир наполнен радостью и светом.
Кажется, что лето не ушло,
А лишь только притаилось где-то.

Всё ещё ликует синева,
Прель хмельная голову дурманит.
Ничего, что полегла трава
И что скоро заморозок грянет.

Я брожу один в лесном краю,
Поредевшем и омытом светом.
Тешит душу грешную мою
В паутинках белых бабье лето.

  Наталия
  ЗОЛОТОВА
 

ЧТО БУДЕТ ДАЛЬШЕ...
 
За окнами сентябрь, похолодало...
Что дальше? Листопад и первый снег...
Накроет землю белым покрывалом,
Придут морозы, тишь библиотек...

И гололёд, и вечер у камина,
И обувь, не просохшая к утру,
Холодные трамваи, чай с малиной,
Опасность поцелуев на ветру...

И будут пары обживать подъезды.
Так было, есть и вечно будет так.
Как хорошо, что есть такое место,
Где так тепло и вечный полумрак.

И будут старики коситься строго
И причитать: – Ну что за молодежь!
И будет снег кружиться по дорогам...
Что будет дальше? Вероятно дождь.

Потом весна... И снова всё по кругу...
Осенних листопадов благодать...
А на рассвете снова чьи-то губы
Кого-то будут нежно целовать...

  Наталія
  КУЗЬМІЧОВА


* * *

Ще не плакала осінь дощами,
Ще земелька квітує, мов квітка.
Ще не зірване листя вітрами
І не кинуте жужмом за хвіртку.

Пахнуть яблука, терпко, до щему,
Варить вересень джеми-варення.
Пише осінь коротку поему,
Взявши в руки перо золочене.

Ця поетка, у бабинім літі,
Розкошує й купається в римах.
Найвродли'віша пані у світі
Ще поступлива й не вередлива.

Швидко холодом ночі повіють,
Дні короткі заскніють дощами.
Рими теплі зів'януть, збідніють,
Змерзне й осінь, змарніє, розтане...

А сьогодні вона – найтепліша,
Найдобріша, мов неня рідненька.
Наша осінь ще пише нам вірші
І всміхається всім веселенько.

  Евгений
  ПУГАЧЁВ
 

* * *

Мелкий дождь – уж несколько часов.
Просветлело, и запели птицы.
Чтоб расслышать правду голосов,
надобно душе уединиться.

В прудик капли падают, и звук
слышен первозданным из беседки.
Пчелы загудели, важный жук,
ожили, залопотали ветки.

Каждый звук притягивает слух,
порождая мыслей отголоски.
Тишина, звучащая вокруг, –
Книги проступающей наброски.

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/