Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

НАЯДА

Оповідання

Літак набирав висоту. Ось він уже пробив товстий шар хмар і вирвався до сонця. Під ним розкинулось безмежне біле, мов сніг, поле купчастих хмар, виблискуючих під сонячним промінням. Поле ніби клубочилось сніговими заметами й кучугурами, а під літаком, трохи збоку, бігло по полю різнобарвне веселкове коло – тінь від літака. Вранішнє сонце вигравало на хмарах і в небі, звеселяючи душу.

А його душа була ще там, на землі, в Самарі. Він згадував свою останню розмову з нею, її на диво зле обличчя, і на душі в нього було похмуро й тоскно. Йому все пригадалось…

Понад два місяці тому приїхав він у Севастополь. Відпочити трохи й познайомитись з цим біло-блакитним містом на Чорномор’ї. На третій день він і зустрів її тут, на пляжі в Учкуєвці. Вона лежала на дерев’яному лежаку горілиць, прикривши обличчя косинкою. Золотаве волосся розсипалося з голови й звисало з лежака, ніби сонячний сніп. Звабливі груди і загорілий живіт тихо здіймалися й опускались. Навколо на пляжі вигрівалось на серпневому сонці чимало жіночого люду, але чомусь саме вона привернула його погляд. “Наяда!” – промиготіло в його думці, а вголос він, стоячи біля неї, сказав:

– Може, й не слід ховатися від сонця, дівчино, бо невдовзі прийде вересень, осінь?

Вона поволі скинула з обличчя косинку й підняла голову. Темні, густі брови над світло-синіми очима і соковиті губи на світлому обличчі були звернуті до нього.

– Це так ви знайомитесь з дівчатами? – промовила вона й посміхнулась. Так вони познайомились.

Того ж вечора вони вже цілувалися у сквері біля Артбухти. Жила вона, як виявилося, в Самарі. Батько її був військовий, перед тим, як іти на пенсію, отримав квартиру. Вона нещодавно закінчила інститут і вже рік як працювала інженером-конструктором у Самарі. В Севастополь приїхала сама, зупинилась в сім’ї батькового однополчанина.

Тож почали вони їздити на учкуєвський пляж вже удвох. А вечорами все цілувалися у тому сквері. Якось увечері привела вона його на квартиру, де мешкала. Хазяїв якраз не було вдома, подались до родичів у Балаклаву, приїхали аж наступного дня. Цієї ночі й відбулось у них те найближче знайомство, що буває між чоловіком і жінкою… Вранці почали міркувати, як їм далі бути. Він після інституту працював інженером-механіком на Кримському заводі кальцинованої соди біля знаменитого Перекопу. Мешкав у гуртожитку. Домовилися, що вона поїде додому, підготує батьків до зустрічі з майбутнім зятем, а він тим часом виб’є кімнату в гуртожитку. Потім він приїде в Самару, й вони там одружаться. Отож, через тиждень вони, веселі й сповнені щасливих надій, роз’їхалися кожний у своєму напрямку.

Минуло понад два місяці. На заводі йому обіцяли, що, як тільки він одружиться, одразу отримає кімнату. Весь цей час він надзвонював у Самару, щоб почути її голос. А голос той спочатку був лагідний, веселий і ніжний, та згодом почав, як здалося йому, тьмяніти. На його здивоване запитання, в чому справа, чув у відповідь заспокійливі слова, але, на її думку, його приїзд до неї був поки що небажаним, бо батьки ще впираються, не хочуть з донькою розлучатися. Отак дзвонив він, дзвонив та й не втримався, бо на заводі вже почали похихикувати, мовляв, щось твоя наречена забарилася. Узяв відпустку на тиждень за свій рахунок, купив квиток на літак, поїхав у Сімферополь і полетів у Самару.

Адресу, де мешкала вона з батьками, знайшов він доволі швидко, хоча й прилетів увечері, а до неї дістався вже пізненько. Застав її саму вдома. Батьки були десь у гостях і ще не повернулися.

– Чого ти приперся? Я ж казала тобі, щоб не прилітав поки що, – зустріла вона його холодним і сухим запитанням. На поцілунки й обійми майже не давалася, різкувато відсторонюючись.

– Що сталося? Я прилетів за тобою. Ти домовилася в загсі, щоб швиденько зареєстрували наш шлюб? Ти ж казала, що запросто владнаєш це питання, бо в тебе там подруга працює, – ледве стримуючись, сказав він.

– Нікуди я з тобою не полечу, не поїду! – сказала, як відрізала, вона.

– Як не поїдеш? Нещодавно казала по телефону, що начебто вагітна від мене, а тепер що верзеш? Чи дурня клеїш, щоб я покрутився біля тебе? – вже дратувався він.

– Батько категорично сказав, що ні в яку Татарщину не дозволить мені їхати. А в нас жити ніде, бо в мене ще сестра є, студентка… Ти ж все казав мені – Крим, Крим. А хіба то Крим, де ти живеш? То ж Татарщина! Там одні солончаки, – торохтіла вона. – Тому, щоб не морочити голову, я… зробила аборт.

– Що? Аборт? Ах ти… падлюка! – не тямлячи себе, скрикнув він. – Ти вбила мою, нашу дитину!

– Ну, що було, те загуло. Вже не вернеш, – стримуючи роздратування, сказала вона. – Одне слово, якщо відверто, я не кохаю тебе. Та, очевидно, й не кохала.

– Будь ти проклята! – аж загримів він. Потім ухопив свою сумку й подався від неї на вулицю, мов тікаючи від скаженого пса.

До ранку він бродив містом. Забрів навіть на міський пляж. Підійшов до води й довго дивився у волзьку далечінь під місячним небом. Дув холодний вітер зі сходу. Хвильки плюскотіли біля берега. “Так он яка наяда викохалась отут”, – подумалось йому… За Волгою почало спочатку сіріти, потім зажовтіло, зажевріло крайнеба. Ще через деякий час там з’явився краєчок сонячного диска, що, мов жарина, повз до неба, поступово перетворюючись на пломеніючу кулю. Він важко зітхнув і пішов до зупинки, щоб дістатися аеропорту.

…Ан-24 вже почав знижуватись. Десь над Сивашем закінчилось скупчення хмар. Їх наче відрізало. І одразу крізь ілюмінатор бризнуло в очі сонячне проміння. Під крилами літака пропливав степовий Крим. Далеко на обрії, там, де степ межував з морем, скільки сягало око – синіла серпанкова завіса. Наближався Сімферополь. На душі в нього посвітлішало, а в голові наче розвиднилося. “Хай йому грець з отією наядою!” – гарячою блискавкою промиготіло у нього в думці. Він немов приходив до тями після важкого струсу.