КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

Оповідання

Сашко ще раз відсунувся від Надійки, та вона знов підсунулась до нього й гаряче задихала йому прямо у вухо.

– Ну, що ти дмеш… як кобила! – сердито сказав він. – Дивись на карту, а то… знов у восьмий не переведуть.

Надія Пустовойтенко була другорічницею. У восьмий її дійсно не перевели, і тепер вона вчилась у їхньому сьомому «А». Та все йшло до того, що й цього разу дівчина не перейде у наступний клас. Її взагалі хотіли було потурити із школи, та як взнала про це її матуся, як прибігла до директора й заволала:

– Ви кого збираєтесь вигнати? У неї брат – Герой, захищав Батьківщину, а ви – виганять! В’їлися в дитину й їдять поїдом.

Брат, й справді, був Героєм Радянського Союзу, під час війни воював у небі. Він теж колись вчився у їхній школі і, кажуть, був неабияким відчайдухом. Тож і вийшов з нього Герой, бо небо якраз і любить сміливців. Тепер він жив у Москві, а мати його була на все селище матір’ю Героя. Як тільки десь зачеплять її чи когось з їхньої рідні, так і кричить ця жінка:

– Я мати Героя! Мій син кров проливав! Ось як напишу йому…

Жінка й без того була такою дебелою й крикливою, що з нею зіткнешся – сам не радий будеш. А тут ще – син Герой. Тому її намагались обходити десятою дорогою.

Отож Надюшу через те й не потурили зі школи. Хоча й було за що. Дівчина ніяк не хотіла вчитись і вже «крутила» з хлопцями старшого за неї віку з їхньої школи і сусідньої. Про неї такі чутки ходили по селищу, що вуха в’яли… І, щоб не зв’язуватись з її матусею, залишили Надійку вдруге у сьомому класі. Залишили, а тепер не знали, що з нею робити, бо по всіх предметах в неї були одні нелади. Навіть по географії. Ну, що б тут, здавалось, важкого – прочитати, скажімо, про Донецький кряж, на уроці вийти, розповісти про це й показати той кряж на великій карті, яка на уроках географії завжди висіла у них на класній дошці. Так Надюша як почне, було, тупцювати біля тієї карти з указкою, поки викладач, їхній класний керівник, вихопить у неї ту указку й покаже те, що треба. Кожного такого разу видно було, що він ладен ушкварити тією палицею тупу ученицю, замість вовтуження з нею. І от одного разу Андрій Андрійович на межі терпіння виніс рішення:

– Сашко Проценко! Прикріплюю до тебе цю двієчницю. Як відмінник навчи її готувати уроки з географії.

З того часу ось уже другий місяць Сашко з Надійкою у вільний від занять час, найчастіше надвечір, напередодні дня, коли у них був урок з географії, приходять у свій порожній клас і разом готуються до того уроку. Хлопець одразу поставився серйозно до вчителевого доручення, дома попередньо прочитував домашнє завдання, метикуючи, як його краще довести до дівчини, щоб вона все зрозуміла. Але бачив, що його зусилля даремні. Бо учениця з самого початку їх занять тільки хихикала та дмухала йому у вухо. Як ото зараз.

Надійка була досить дебеленькою дівчиною, у якої, як-то кажуть, все вже було на своєму місці. Та ще й, по всьому, норов у неї був матусин. Тому Сашко, щупленький хлопчик, поруч такої дівчини почувався ніяково. А тут ще й хлопці почали його підштрикувати. Їй географія, як корові сідло, казали вони, он Володька з десятого «Б» натягує її, а ти колупаєшся з нею.

Сашку, коли почув про це, Надійка одразу опротивіла. От і сьогодні вона підсувається до нього поближче, а він все одсувається. Сяк-так закінчили вони готувати урок і вийшли на вулицю. Темінь охопила їх і посунула по осінній грязюці. У дворах гавкали собаки. Сашко вечорами завжди проводжав дівчину до її хати, а сьогодні під впливом отих чуток хотів розпрощатися на розі вулиць неподалік від школи.

– Ну, бувай, – сказав він і хотів було вже йти додому, та вона, здивовано хмикнувши, мовила:

– Що це ти? Залишаєш мене одну посеред темноти? Оце так кавалер!

– Ніякий я тобі не кавалер! – сказав Сашко. – Володька – ото кавалер.

– Який Володька? – спитала дівчина.

– З яким ти перепихуєшся, – буркнув хлопець.

– А-а-а… он воно що… – сказала вона, сміючись. – І ти хочеш?

І після цього раптом обвила його шию і – чмок у щоку. Він похитнувся від несподіванки і, звільняючись з її обіймів та бридко витираючи щоку долонею, проказав:

– Пішла ти…

Сашко підійшов до своєї хвіртки й зупинився, зиркнувши в небо. З-за хмар якраз визирнув місяць і прорізав вечірню темінь. «Шпокнути б і собі цю Надійку… якби було вже чим», – подумалось хлопцю. І він з прикрістю почухав потилицю й штовхнув ногою хвіртку.

На цьому й закінчились їхні уроки з географії. На жаль. А може, й на щастя.