Родился Иван Михайлович Самойленко в селе Нижняя Чугинка Станично-Луганского района Ворошиловградской(тогда) области в семье колхозников. Его предки - донские казаки(Зотовы, Беспаловы). Отец, Михаил Михайлович - участник Великой Отечественной войны, умер от ран, полученных во время тяжёлых боёв под Москвой, мать, Зоя Ивановна- колхозница. Образование получал сначала в Нижнее-Чугинской неполной средней школе, затем - окончил 10- летку в Нижнее-Ольховой. В школе отличался прилежанием, увлекался математикой, неоднократно награждался почётными грамотами, фотография его выставлялась на «Доске почёта».

После этого поступил в Старобельское медицинское училище, окончив его по специальности «фельдшер». Работал заведующим фельдшерским пунктом на шахте «Дельта-2», откуда и был призван в армию(служил на Урале, в Кировской области). К службе и воинской обязанности защищать Родину относился со всем почтением и старательностью, впоследствии это и навеяло на стихотворения: «Мальчишкам, не вернувшимся с войны», «Старый солдат», «Мелитополь», «Ты прах не тревожь», «Женщинам войны», «Воину защитнику».
После службы в СА поступил и в 1968 году окончил Луганский государственный медицинский институт. Учёба просто не давалась, приходилось постоянно подрабатывать на жизнь. Потому и трудился в ночное время в медицинских учреждениях фельдшером, а то и вагоны разгружал, «вкалывал» на стройках.
По окончании института, был распределён в Краснодон, где освоил профессию анестезиолога. Трудовой путь продолжал в качестве заведующего анестезиологическим отделением, заместителя главного врача Краснодонского медобъединения по сети. Последние годы работал участковым терапевтом, сейчас – на пенсии, трудится на даче, читает, следит за периодикой, пишет…. Многие из стихотворных произведений И.Самойленко посвящены медикам, труду медицинских работников.

Поскольку родился и вырос он недалеко от Киселевой балки, определённая часть его творчества посвящена именно этому знаменательному месту Луганщины.


КИСЕЛЕВА БАЛКА

У сиву далеку таки давнину
Люди вже знали криницю оту.
Сюди із полону казак утікав,
Щоб рани загоїть, народ так казав.
І Киселя балкою хтось так назвав,
А хто ж був той Кисель, то хто ж пам*ятав.
То може священика звали Кисіль
І люди до нього ішли звідусіль,
А може хороброго воїна звали,
Що землю звільняв від чужої навали.
Зі сходу сунула орда, чужа орда.
Її мета країну захопити та з нас рабів зробити.
І вже гукала ненька, що ниви все палають,
А орди клятих ворогів до хати підступають.
Всі воїни встали за Волю, за Русь,

Родині казали, живим повернусь.
І п*ять братів, як п*ять дубів, стояли там за гратом,
А ворог йшов, а ворог тис і пали брат за братом.
І скам*яніло серце враз, коли побачив мертвих Влас,
Водой з криниці окропив, коріння в землю сам пустив.
Тепер стоять там п*ять дубів,
Стоять, з*єднавшись п*ять братів.
Що ворога тут били, країну боронили .
А серце мужнього бійця й тепер горить сапфіром,
Їх Віра Воля та Любов стає для нас куміром.
Тужили наречені і сльози проливали,
І сльози тих дівчат-вдовиць водой святою стали.
І освятила їх любов сама Марія Мати,
Бо їй молилися вони, прохали тут сховати.
Враз Мати Марія рукой повела,
Краса вся дівоча під землю пішла.
Лиш сльози течуть, як тії ручаї,
Ці сльози цілющі на вільній землі.
Багато років ті струмки коріння живлять,
Й навпаки, проміння листя закривають
І ті струмки не висихають.
Дзвін ручаїв – дівочий спів, несеться до п*яти дубів,
А ті дуби, в своєму сні, дівочі слухають пісні.
Тут шинок хотіли колись будувати,
Щоб сльози дівочі усім продавати,
З*явилась Мати Божа, рукою повела,
Криниця пропала, води вже нема.
Пів року чекали – заб*ють ручаї,
Поїхали звідси, в далекі краї.
Пилюка осіла, стих гуркіт машин,
Побігли струмки із зелених вершин.
Тепер стоїть під лісом храм,
Священик править службу там.
Помоляться люди, нап*ються води
І знову, і знову приїдуть сюди.
Лікує хвороби криниця ота,
То Божа криниця, Свята та вода.