КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

МІЙ КРАЙ

Мій край не той, де стрів любов,

це край моїх дітей.

Я до Луганщини немов

прикутий Прометей.

Бува, присниться… Під бугром

акацій білий цвіт,

над ними зоряним шатром

схилився небозвід.

А терикони вдалині

шикуються у фронт,

неначе, мариться мені,

чатують горизонт.

Щось прокидається в душі,

і серце защемить…

Від сну цього завжди мерщій

я просинаюсь вмить.

ДОНБАС УМИРАЄ

Донбас умирає – верховна столиця

дитинства святого і серця мого.

Колиско моя, що з тобою твориться?

Уже не взнаю я обличчя твого.

Стирчать терикони, як мертві руїни,

у балках принишклих завмерли струмки.

Донбас умирає – це стрижень країни.

А місяць на небі – мов кухоль гіркий.

Ні сміху, ні пісні... і голос дівочий

не красить вечірник в міському парку.

Лиш чутно щоденно і в темряві ночі

молодію-труту, чужу і гидку.

Душа моя плаче, змиритись не хоче,

веде на горбочок, де пахне чебрець

і хвиля зелена вогнем палахкоче,

«Донбас умирає», – шепоче вітрець.

І я прислухаюсь до шепоту поля,

хоч стискує груди пекельна жура...

Неначе відбилась донбасівська доля

у дзеркалі-долі країни Дніпра.