Костенко Геннадій (Юрій Ош)

     ХТО ПРАВИЙ?

За балкою сідає сонце.

А на високому бугрі

кружляє вітер листя сонне

о цій серпанковій порі.

І на самім його узвишші,

бо звідти ближче аж до зір,

хтось посадив росточок вишні – 

землі донбаської дозір.

Отут упав безвусий бранець

від кулі з неба, з літака.

Іще сміявся він уранці,

а  потім… доля ось така.

Тепер гуляють степом трави,

і на бугрі цвіте чебрець…

Хто був тут правий, хто – неправий,

про це лиш знає вітерець.

              ДНІ ЧУДНІ

Настали дні такі чудні – 

стріляє тиша по мені,

і ні за цапову я душу

чомусь сьогодні гинуть мушу.

Ця мертва тиша, як ріка,

шукать де всує маяка,

вона немов навіки згусла – 

замулені життєві русла.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У псевдотихий нині час

я відчуваю ніби глас,

мов вопіющого в пустині, – 

то голос мій у нашій днині.

   ПЕРЕДОСІННІЙ 

                 МАРІУПОЛЬ

Миготять вночі вогні «Азова».

Про кохання муркають коти.

З вікон пахне каша гарбузова.

Тихо в морі хвиля хлюпотить.

А отут, з відкритої кватирки,

так запахло звареним борщем – 

в животі немов чотири дірки

пропалив мені голодний щем. 

Линуть на азовському просторі

запахи смачні та запашні,

а над морем сяють срібні зорі

в українській рідній стороні.

              КРИЧУ

Я ніби в невагомості якійсь:

мене ніхто не знає і не чує,

і на землі своїй я наче гість –

кричу, кричу, та все, як завжди, всує.

Усі глухі неначе навкруги,

чи вуха їм байдужістю заклало,

і що для мене стало дорогим,

для багатьох – немов без хліба сало.

Та я кричу, до сліз кричу про те,

що в мене здавна в серці наболіло,

кричу, щоб на душі не обміліло.

Душа без цього мохом поросте.