ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії імені Кароля Войтили (2015) 

                           З КНИГИ 

         „ОПОЛОНЧАТИЙ ЛІД"

         ПТАХА В ЖОВТИХ РУКАХ

…Уривався вогонь, уривалась вода,

Що ж лишалось? Надія на цвіт молода…

Йшли з-за лісу сніги, наближалась пітьма,

Яка в шибу душі загляда крадькома…

Уривався вогонь, уривалась вода,

За межею маячила липа бліда:

Жовтолист – облітав, на півнеба витав,

Льодовик у душі книгу смутку читав…

Уривався вогонь, уривалась вода,

По стежині з туману йшла пані бліда:

Говорити – не вміла, співать – не могла,

Птаху в жовтих руках заступала імла…

30.10.2012р.

                   БАЛАДА 

                       ПРО 

      ОПОЛОНЧАТИЙ ЛІД

…У розлуки – свої слова,

А які – не питай:

Світлу пам'ять, що в них жива,

Проти серця притай…

У розлуки – свої жалі

І свої радощí…

На надломленому крилі

Вони – в хвищу й дощі…

Їх соромитися не тра’,

Зневажати – не слід…

Хуртовинна була пора,

Ополончатий лід…

У розлуки – свої книжки

І поети – свої…

Де відьмацьких світань стежки,

Де з прощань солов’ї?

Відлетіла ніч в незабуть,

Відмолилася…

На чиїх вустах світла суть

Повторилася?

У розлуки – свої пісні

Непозичені:

Ледь захриплі, неголосні,

Розкосичені…

Що про них мені говорить,

Тобі – слухати?

Що погасло, – не повторить,

Не роздмухати…

Ополончатий лід в мені

Розтавать не вмів…

…А біду на чорнім коні

Зупинить не смів…

23.02.2013р.

                         БАЛАДА

             БОЛІСНИХ ПОТРЕБ

…Де взяти снігу – натопить води?

Де взяти сили – спекатись біди?

Де взяти серця – милостивим буть,

Де взять душі – надибать Божу Суть?

Нема й не буде – брешуть байстрюки,

Їм вторять вітряки із-за ріки,

Підбріхують їм сосни й очерет

Й, почивша в злиднях, Хвеська Нещерет…

Де взяти хмизу – пічку розтопить?

Де взять копієчку – хлібця купить?

Де взяти сиру – мишок задобрить?

Де взять достатку – достархан накрить?

Нема й не буде – брешуть упирі,

Що на льодах зневір ковзанярі…

Нема й не буде – кажуть кажани,

Що лижуть кров з розстрільної стіни…

Їм вторять в хащі конвоїр і зек,

Цариця Савська і Кощей, і Зевс,

І Кіт Навчéний, і карга Яга,

В якої забинтована нога…

Усіх їх слухать – мертву кров пролить,

Усіх їх слухать – чорний меч сталить,

Усіх їх слухать – одректись святинь

В ім’я, з баштану викрадених, динь…

Де взять точило – наточить ножі?

Де взять чобíток – вийти із олжі?

Де взять таланту, щоб Поетом буть

І не зважать на мстиву шалапуть?..

31.01.2013р.

                      * * *

…На горищі, де бомжі й повії

Обжили свої материки,

Я прохав у сонної Марії – 

Не цинічно і не напрямки…

Я читав їй вірші про кохання

Маяковського, де є „Мария, дай…"

І хмеліла в небі зірка рання,

І хмелів од млості молодай…

Та пора давно вже за літами,

І міфічна Мурка – не моя:

Під чужі звихнулася тамтами,

Залишивши в спогад лиш ім’я…

Вірш про неї не вродив? Не вдався?

А сьогодні, начебто, дозрів:

В сутінках зі мною привітався

Поміж осокорів-яворів…

Я його й писати не збирався,

Я йому ні в чім не дорікав,

А лукавець з пíтьмища підкрався

І шарпнув фасонно за рукав…

На горищі, де бомжі й повії,

Скліщившись, цілуються в засос,

Я обпік цигаркою їй вії – 

Певна річ, ще був молокосос…

І вона мене тоді прогнала,

І святого меду не дала…

Хоч була в коханні досконала, – 

Лиш бровою хтиво повела…

То були мої сумні науки,

То була моя свята любов…

З неї що? Лиш окаянні згуки,

Геть не те, що, горличко, з тобов…

Не ревнуй мене до тої Мані,

Та й горище… Чи воно й було?

…Знову крячуть гуси на лимані:

На любов? На зраду? На тепло?..

31.01.2013р.

                               СПОВІДЬ 

                  НАЙМАНОГО ВБИВЦІ

                Балада про історію пітьми

…Пластинка з дарчим написом на кольті

Зачовгалась, але не стерлась, ні:

За операцію у Верхній Вольті

Сей револьвер – в подяку був мені…

З тих пір літа і дні свої кульбіти

Робили, незважаючи на фарт…

Пан кольт виходив на круті орбіти

Лише тоді, коли було це варт…

А нині ось, натруджений, в пеналі

Із дерева червоного лежить…

Шляхетний лев у творчім арсеналі – 

Ну, як мені ним тут не дорожить?

Я – найманець, я – кілер… І що з того,

Коли в душі я, вибачте, поет?

Господь мені, в ім’я всього святого,

Подарував слів зрячий пірует…

Але – про кольт… Він – брат мій і товариш,

Печать убивці не лежить на нім…

Коли свинцем лиш скривдженість розхмариш,

Тоді він грізно входить в хижий дім…

Він – смітникар… Така його робота,

І на стволі його нема гріха…

Якась потворночола тля-стогнота

І раз не сходилась з ним „на ха-ха"…

Пластинка з дарчим написом на кольті

Потверджує: сей воїн – ветеран…

Я з ним вгрузав у дні високовольтні,

І тричі не помер був ледь від ран…

Тепер – оба на пенсії: знедавна

Належимо історії пітьми…

Була вона кривава і заглавна: 

Стволом і серцем – в ній назавше ми…

31.01.2013р.

                ЧЕРВОНІ ЯБЛУКА

           Балада з київського бруку

                                                                            Галі

…Червоні яблука, розсипані на сніг,

Лягли олжі й цинічності до ніг…

Червоні яблука збирать не поспіша

Ні чемне серце, ні палка душа…

Червоні яблука, червивих там нема,

Снігами з мороку закутала зима…

Вони лежать, схололі, на тропі,

На почуття для нас двох не скупі…

Хто їх розсипав, той – не підніма,

Лиш з відстані, мо’, й зирить крадькома…

Йому досадно: яблука – в снігу,

Хто краще них являє суть нагу?

Червоні, а по них – байдужі йдуть,

Бува, що на ядерця і впадуть…

А впавши, нищечком їх – до кишень,

Аби не стати тим, що звуть мішень

Іронії чи іншого чогось, 

Припудреного змроком безголось…

Червоні яблука – шарман довкола ніг,

А з неба – тонкорунний пада сніг,

А з неба – хуртовина чи юга…

Коли було се? Проти четверга…

А яблука… Вони – лежать, лежать,

І так спокусливо в долонях їх враз зжать,

І так – до вуст гріховних піднести,

І власну репутацію спасти…

25.03.2013р.

                        БАЛАДА 

     НЕПОМІТНИХ ОДКРОВЕНЬ

...У вишняках, що пінились від цвіту,

Я стрів тебе – красиву й молоду…

І радість мав, сказати б, на півсвіту,

Якби не мав за тим розрай-біду…

У вишняках, у диких, непроглядних,

Що, позроставшись, скліщились немов,

Я припадав до губ твоїх непразних,

Навиклих до підступностей і змов…

Ті вишняки… Вони – непогамовні,

Ті вишняки… Вони – віддар змії…

У них цілунки зморено-чудовні,

У них – пропащі радощі мої…

У вишняках, о ні, не в верболозах,

А саме у зомлілих вишняках,

Співали солов’ї нам при морозах,

І ластівки любились на руках…

Коли було? Давно… І не питайте,

А чи ж було? Не певен, що й було…

…А нині – із розлукою вітайте

Мої любистки і моє чоло…

…У вишняках, що пінились від цвіту,

Я стрів тебе – на радість чи біду?

…Серця, скалічені, не прагнуть звіту,

Не чують більше горличок в саду…

26.01.2013р.

                 ПРИ ЛІВОМУ ПЛЕЧІ

            Балада з шипшиною в серці

...Шипшина у ярах перейде завтра в зиму,

Шипшина у ярах, шипшина у ярах…

А нам не подолать з тобою мить незриму,

За котрою печаль розвіюється в прах…

Якщо б і захотів із нас це хто зробити,

То перепони злі постануть на шляху…

А їх ні подолать, ні з снайперки убити,

Ні перетерти на м’яку труху…

Шипшині у ярах це знати не потрібно,

Вона і так згорає від жури…

Листок її тремтить на вітрі дрібним-дрібно,

А надто, як поглянути згори…

Шипшина у ярах перейде завтра в зиму,

Я вже про це пишу, а ти відчула щем…

Щоб перейти обом нам лінію незриму,

Не варто мокнуть ніч під проливним дощем…

За ним ідуть сніги – стратеги заметілі,

У них – своя печаль, у них – свої плачі…

І як їх не ганьби, вони завжди при ділі,

Шипшина в них – при лівому плечі…

29.11.2012р.