ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії

імені Віслави Шимборської (2015)

З циклу „НЕСПАЛИМЕ БАЧЕННЯ КРАСИ"

                         * * *

…У цих ярах, що там, за полинами,

У цих ярах, де княжать полини,

Тривожна спільність визріла між нами,

Дошукуючись пізньої вини...

У цих ярах, де туманú й лелеки,

Де пізні квіти розпачу й жури,

Дід глину брав, аби творити глеки,

А ти у них сльозину з віч утри...

У цих ярах, у цих пізньоосінніх,

Де непрощéнна істина живе,

Я добивався радощів безцінних,

Сумний туман над мальвами пливе...

Ці мальви тут зʼявились дикосієм,

Разόм із соняхом в химерні дні...

Як соняха назвали? Олексієм?

Тим, який босим ходить по стерні...

У цих ярах, що там, за полинами,

І я босоніж ластівок стрічав...

А коли спільність пролягла між нами,

Я спершу її ніц не помічав...

У цих ярах ми цілувались в губи,

У цих ярах ми в справжності клялись...

...І як же так, що з соловʼїним „любий"

Гіркоти й прикрощі переплелись?..

19.10.2015р.

                     * * *

...Тривожно поночі траві і тіням,

Тривожно – зосенілим деревáм...

За полиновим смутним миготінням

Я казку ніжності напúшу вам...

Її ви ще не знали... То напевне,

Її ви вперше чули з вуст моїх...

Ішлося в ній про щось святе і кревне,

Що спить вночі під серцем соловʼїх...

Тривожно поночі траві й оселі,

Тривожно і любистку, й мураві...

А як душі в цій згубній каруселі,

Де честь і гідність поки що живі?..

Без них – ніяк... Без них душі ганеба,

А якщо попросту сказать, – ганьба...

...Хіба вуста не мерзнуть проти неба,

Як їх обсядуть підлість і злобá?..

19.10.2015р.

                         * * *

...Ці пізні квіти ходять ранком в роси,

А вечером вертаються домів,

Лишаючи в лугах терпкі покоси,

Яким я сповідатись ще не вмів...

Ці пізні квіти... Ці осінні квіти,

Ці, вкриті таїною туманίв...

Вони – душі і серця заповіти

І тих, ще не народжених в нас, днів...

Ці пізні квіти – марення з-під неба?

Ці пізні квіти – радість з-за ріки?

Їх не цілують прикрість і ганеба,

Їх зло не втисне в згубні сторінки...

Я вірю їм, як нам обом, кохана,

Хоч ми такі ще, з ночі, молоді...

...А що життя – невиліковна рана,

Ніхто з нас двох не відав ще тоді...

19.10.2015р.

                         * * *

...Ходить щирість в гості до любові:

Носить їй і квіти, і – слова...

А світанки, ніжні й чорноброві,

Переслідують чуття душі: овва!..

Ходить щирість... Дивна, босонога,

Ходить щирість... Чому ж не ходить,

Як любові цвіт – душі обнова,

Час назрів зі сну її збудить...

Ходить щирість... Травами, лугами

В царство нагідок, за полини...

Слуха почуттів тривожні гами

Ще й сопілку робить з бузини...

Я її вже маю: грать навчуся,

Я її в траві не загублю...

...А тобі, кохана, поручуся,

Що росу край вуст не розлюблю...

19.10.2015р.

                      * * *

...Десь мої рокú прожиті ходять,

Десь голублять трави й туманú...

Кониченька сутінками водять

Полем повнозерня й таїни...

Десь мої рокú в ярах блукають,

Десь цілують губи ще й вуста...

В таємничі істини вникають,

І це, певно ж, люба, неспроста...

Десь мої рокú мене згадали,

Але не обмовились про це...

Не мерці вони і не вандали:

З рук їх слів не вклякне деревце...

Я це знаю, і тобі, єдина,

Істину цю хочу передать...

Як-не-як, ми, все ж таки, родина,

А це – найсвятіша благодать...

...Десь мої рокú прожиті ходять,

Може буть, віднайдуть і твої...

...Дикі мальви ними верховодять – 

Там, де соловʼїв пасуть гаї...

Чому я згадав про це сьогодні?

Чому туга серце облягла?..

...Колупають душу земноводні,

Та вона, все ж, казку зберегла...

19.10.2015р.

                       * * *

...Терновою стежкою ходять жалі,

Терновою стежкою, люба...

Марнотно і місячно в нашій імлі,

Це тому, що править там згуба?..

Терновою стежкою й ми ідемо,

Куди вона, в болях, заверне?

Хоч спільно, та нарізно ми живемо,

А це протидіяння скверне...

Не думав, що так нас поверне життя,

І ти, певно, теж не гадала...

Любов – бездоганне не надто шиття,

Інакше б чому так ридала?

Терновою стежкою ходять жалі,

Навиклі любить і прощати...

...Тумани лежать на лелечім крилі,

Це нами їх будуть вгощати?..

Я – злу не належу: воно не моє,

Я – злу не навиклий служити...

Леґенда у серці любові жиє:

Ягίд без чуттів – не спожити...

...Тривожною стежкою ходять жалі,

Дзвенять, мов зужиті медалі...

...Тумани бредуть, мов ягнятка малі:

Все далі, все далі, все далі...

19.10.2015р.

                      * * *

...Квашені яблука в баби Оляни

Вклякли в зимові меди...

Втомлені, їли ми їх край поляни,

В центрі святої біди...

Посеред озера плавали тіні,

Схожі на сірих гусей...

В їхньому лжезолотому мигтінні

Вечір гойдав карусель...

Ми до скрух діла святого не мали,

Ми – на курс втіхи лягли:

Пруття осяяння в лозах ламали,

Чом так безпечні були?..

Квашені яблука в баби Оляни

Вклякли в останні меди...

...Коні безвиході мчали полями:

Сіна хотіли, води?..

Ми їм і сіна дали, і водиці,

А тільки коні – напріч...

...Плакали тоскно і хтиво лисиці,

Але не в них була річ...

...Квашені яблука в баби Оляни

Круки клювали вночі...

...Довго ішли ми лісами й полями:

Що нам були ті харчі?..

19.10.2015р.

                       * * *

...Галю, вертайся з своїх палестин

Скорше, благаю, до мене...

Чаю заварить нам дід Августин:

Це в нього диво знаменне...

Гілочки з вишень в окріп він кладе,

Сушену, з яру, шипшину...

Смак на пʼять верст доокільних гряде,

Ставши спочить біля млину...

Галю, вертайся скоріше домів,

Ось вже й окріп закипає...

Я тебе звать передчасно не смів,

В казці вже й дощ накрапає...

Казка-не казка, а час ще й пора:

Хліб – на листочку з капусти...

...Ось і балада зійшла з-під пера,

Чує скориночки хрусти...

Галю, вертайся з своїх палестин

В білену хату до мене...

В слові є все: і скоринка, і – тин:

І сокровенне, й знаменне...

Гуси летять і курличуть: тобі?

Гуси – до нас небайдужі...

...Вірність – набута у щасті й журбі,

Нею ми змалечку дужі...

19.10.2015р.

                      * * *

                                                            Галі

...Пряжене, з горнятка, молоко

Наливай до спеченого хліба...

До ноги вже ластиться Сірко,

Втікши з-за межі отця Дуліба...

Час, коли дитиніють слова,

Час, коли дитиніють дерева:

Казка рис конкретних набува,

То – дарма, що тужавіють мрева...

Входить в щиру лагоду душа,

Віршем закропившися зі споду...

Дядя Прокіп лист чита зі США,

Каже, кості ниють: на негоду?..

Дядя – часто скаржиться... Йому

Років не багато і – не мало...

Міг би розколошкати пітьму,

Та життя, бач, прутика зламало...

...Пряжене, з горнятка, молоко

Наливай, і хай комусь гикнеться...

...З добрим настроєм рябий Сірко,

Як і вечір цей, не розминеться...

19.10.2015р.

                            * * *

...В квартирі номер девʼять плачуть діти

Чи то собака скиглить уночі?

А віршам заважає це радіти,

Мов сич зітха на їхньому плечі...

В квартирі номер девʼять непорядок,

Тривога облягла її кутки?

А вірші повернулись щойно з грядок,

Забрьохавшись по самі по литки...

Я їх у ночвах з мʼятою купаю,

А потім ще й любистку додаю...

За мить якусь немов би засипаю,

Та, звісно ж, розкуйовджений, не сплю:

В квартирі номер девʼять плачуть діти

Чи так собака скиглить уночі?

А віршам заважає це радіти,

Вони – мов перелякані сичі...

Що маю з цими скрухами робити?

Телефоную (тричі!) в МНС...

Там не навикли байдики різьбити,

Та слухавка мовчить – туди їй пес...

...В квартирі номер девʼять стало тихо,

І я подумав: діти – стихли? Сплять...

...Пошли їм щастя, доле-бадьорихо,

Навчи їх сни красиві надивлять...

19.10.2015р.

                    * * *

...Котить вітер кураїну в полі,

На стежки безмовні заганя...

Що їй треба: милосердя, волі

Чи, підкованого в ніч, коня?

Котить вітер кураїну в полі,

На стежки сумʼяття заганя...

Що їй треба: висповідать болі

Чи нехай мандрує навмання?

Котить вітер кураїну в полі,

На стежки стомовні заганя...

Що їй треба: ляпавку для молі

Чи для річки жовте каченя?

Я хотів, було, її спитати,

Але, виявилось, та – німа...

...То ж з якої речі завертати?

Хай вже визначається сама...

19.10.2015р.

                       * * *

...Дотикаючись до таємниць краси,

Я тебе поволі розумію...

В щастя – сокровенні голоси,

Я їх розсургучувать не вмію...

Дотикаючись до крою і шиття,

Я тебе поволі розумію:

Не усяк сприйма на смак життя,

Прислуговуючи штивно Змію...

Дотикаючись до таємниць весни,

Я тебе поволі розумію...

...А що кольорові бачу сни,

То признатись в цім журбі не смію...

...Дорога моя, життя – мина,

Заверта поволі за загати...

...Не мана се, звісно, не мана:

Пізні смутки і біляві хати...

19.10.2015р.

                     * * *                                                               

...В прибережжі – лілії цвітуть,

В прибережжі – лілії квітують...

...А сніги – не скоро заметуть

Ті чуття, що щирості вартують...

В прибережжі – лілії цвітуть,

В прибережжі – лілії, мов діти...

В справжності мінливі, наче ртуть,

Ранки вчаться ними володіти...

В прибережжі – лілії цвітуть,

В прибережжі – лілії квітують...

А сніги – не скоро заметуть

Дні, крізь котрі ніжність шеретують...

...Я в цих днях, кохана, відпалав,

Але на задвірках – ще палаю...

...Те, що Бог мені з небес послав,

За рахунком совісті не лаю...

19.10.2015р.

                * * *

...В березі крякви нема,

В березі крякви не видно...

Віхола гордо-німа

Маже на губи повидло...

В березі крякви не чуть,

В березі крякви не бачу...

Змроки повільно течуть,

Ними чи ж казку присмачу?

З берега кряква втекла,

В тиху баладу прибилась?

Ніжність твоя край чола,

Схоже, на мить розгубилась...

Як їй мені підмогти?

Як з нею справжність спожити?..

...Люба, за ніжність – прости:

Вчусь на чуттях ворожити...

19.10.2015р.

                       * * *

...А жовтолист за спиною горить,

І чим його, скажіть мені, згасити?

Душа чи серце... Хто з них більш ятрить,

І як мені цей біль в собі носити?

А жовтолист за спиною горить,

А жовтолист за спиною палає...

У вірші всю печаль не відтворить,

Дарма, що та на скрипці ночі грає...

А жовтолист за спиною горить,

А жовтолист з печалей всіх сміється...

Як полумʼя з льодами примирить?

Душа – не плаче: в сітях згуби бʼється…

А жовтолист за спиною горить,

Кохана, не підходь до нього близько…

Він біль уже не зможе впокорить:

Ти – ще дівчатко… Я – вже не хлопчисько…

…А жовтолист за спиною горить,

Крізь сто печалей – це палахкотіння…

…А дим на стежах розпачу курить,

І над безоднею так низько-низько…

19.10.2015р.