ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії

 імені Тумаса Транстремера (2015)

З книги „ДОСТИГАННЯ ВІТРІВ“

                        * * *

...В садах осінніх яблук не знайти,

Хіба що, на одній-двох деревинах…

Та я наваживсь в сутність їх ввійти,

Щоб взяти участь в їх земних провинах…

В садах осінніх… Що там? Ще зима

На совісний поріг в їх день не стала,

Хоча в пів ока зирить крадькома 

На, як вона вважа, свого васала…

В садах осінніх павутину тче

Примхливий срібноокий павучисько…

Мені ж його присутність в снах пече,

Неначе я – і досі той хлопчисько,

Який тебе в пітьмі не цілував,

А тільки, до знемог і болю, мріяв…

А світ – тривав, тривав, тривав, тривав,

І мороки в садах світань розвіяв…

В садах осінніх яблук не знайти,

Хоч там такі замислені дерева…

Я – їх художник… А хто ти, хто – ти?

Не менше, як французька королева…

В садах осінніх ми обá, обá, 

Як мовить прозою, – не випадкові…

А що на двох у нас одна журба,

Так є ж на ній сережки празникові…

Тут кульчиками їх не назовуть,

Тут неба просинь дружить з очеретом…

…А хмари що? Вони повз біль пливуть,

І де зникають? В скрух за ожередом…

22.09.2015р.

                            * * *

…А більше я нічого геть не вмію,

Як позувати для картини Змію…

Мій Змій – художник… Він – в корчах сидить,

І час вже йому душу остудить…

Його картини знають у Європі,

Вся суча заздрість – в творчім оторопі:

Ну, як такому та й не позаздрóстить:

Як не простить Господь, то хтось же прóстить?

Тут наголоси ніц не випадкові,

Світанки Змієвих картин зразкові…

Хоч є і в них притичина одна:

В небес його – осмисленість земна…

Та що мені до тексту і підтексту,

Якщо мій вірш – в околах Евересту?..

…Ви певні, що мороз – кунак здоров’ю?

Не хочете зі мною шніцель з кров’ю?..

22.09.2015р.

                         БАЛАДА

 ДЛЯ ПРОВОКАТОРА З ОХРАНКИ

…Я більше не повірю й – не приїду,

Молітеся тепер, хіба що, сліду…

А наслідки – то інше резюме:

Нехай Господь вас хоч за фук візьмé…

Все, що було при вас „читалось“ мною,

Та я вважав це хибою земною,

Ба, більше: спротив мій ферзю охранки,

Ви впевнились, давно зайшов за рамки…

Та я дививсь на все очима ґлузду:

Його ж бо вистачило пану Русту?..

…А нині – все… Я більше не ходок

Ні в Київ золотавий, ні – в Моздок…

Чому – в Моздок? А певно ж що, для рими:

Без неї хіба ми боготворимы?..

…Розіп’ятий у сутінках охранкою,

Сиджу при слові, гейби за баранкою…

Автомобілі обганяють вітер…

А суки що? Лоскочуть мамі клітор…

Матуся діткам надзвичайно рада,

А „по цепи“ несеться: „Зрада! Зрада!“

До неї я – ні боком, ні пів боком,

Хіба що, матюкну всіх ненароком…

22.09.2015р.,

м. Січеслав

                   НА СТЕЖАХ ДНІВ

     Балада античекістського розмислу

…Я – бачу вас… Ви – пси довкола мене,

Хоч рило ваше, звісно, безіменне…

Але, чи й так уже утаємничене,

Хоч вам і надане псевдо скалічене?

Я – бачу вас, холодних і напористих,

Та я – не з тих, щоб вербувать… Не з тих!

Аби вам це усім та й зрозуміти:

У ночах моїх ви – дрібні терміти…

Не гнівайтесь: сприймайте це належно,

І далі йдіть по мінах обережно…

Розтяжки ваші я переступаю,

Не хочете зі мною склянку чаю?

Я також з вами, вибачте, не хочу,

Я власний хрест на бруках не зурочу…

Усе, що можу і усе, що вмію,

Вкладу в Вітчизну, в невпокору Змію…

Ви ж до Вітчизни, певен, не належете,

Під олігархський кендюх стежку стежете…

На стежах днів – усякого є люду,

Мій вірш не вірить вашому верблюду…

І хоч він в шерсті і двогорбий навіть,

Та геть пропив у шинку й божу совість…

…З охранки баранам теж совість зайва,

А для компоту дозріва най айва…

…Я – бачу вас… Ви тут не випадкові,

Холопи ви у чомусь, мо’, й зразкові,

Та, все ж, по бруках потаємно стежити

Належиться вам Господом обмежити:

Все, що лягає на вівтар Вітчизні,

Не випада творити мертвичизні…

Я – знаю це… Ба більше, певен, в суті,

Ось чому й вчинки ваші в сморід взуті…

22.09.2015р.

                ЧОРНІ ПРЕСВІТЕРИ

      З циклу „Бронтозаври на бруках“

…Київ збайстрючився до неможливого:

Здав на поруки злу вірша дражливого…

Київ на бруках належить охранці,– 

Так, як мені – кава  з смородом в шклянці…

Кавою вечір мій ледь замасковано,

Ось і черговий гріб вже оцинковано…

Ось і могила вже вдосвіта впорана:

Світла дорога в ста мрій переорана…

Київ занедбано, Київ зурочено,

Істину цю – з ста томів переочено…

А тільки що з цього вийде? Побачимо!

Грінку, під каву, ледь перцем присмачимо…

Київ не той, до якого я – з совістю,

Чорно хизується п’яною повістю:

Став проростати і він тимчасовістю,

Чим він хизується? Злою грозовістю?

Бруки його повноважень потріскані,

Дні заплямовані – в сморід відзискані…

Хряк і художник – в одному парадному:

Перший і другий – в безчесті трьохрядному…

Що їм до совісті? Що їм до літери?

Правлять на покуті чорні пресвітери…

22.09.2015р.

               БАЛАДА

                   ПРО 

КЛОПОТИ  БАБИ ЛЮСІ

…Пацюки живуть у льосі,

Пацюкам  у нім незле…

На межі у баби Люсі

Мека козеня мале…

Баба ставить в рань капкани,

Але що ті пацюкам?

Там, де каверзи й канкани,

Порядкує вічний Хам…

Він і тут своє не втратив:

З пацюків – бакшиш бере…

Волю в льосі їм заґратив,

Ними – нивку зла оре…

Баба Люся потерпає:

Льох її зійшов на пси…

Зло капканами лупає,

А його – хоч в яр знеси…

У яру – доволі місця,

А не в льосі баби Люсі…

…Може, візьме його трясця

При протруєній макусі?..

22.09.2015р.

              БАЛАДА 

    КРИВАВОЇ ОЗИМИ

…Мої приязні хлопці,

Я – і досі „в розробці“?

Що ж ви таке знаходите,

Що в моїх тінях ходите?

Я ж бо ні в якім чині

Не служу мертвичині:

Ані вам, ні сусіду

Досі в диню не в’їду…

Мої приязні хлопці,

Знов вас бачу на тропці…

Що вам, скажіть, від мене?

Світ – досьє поіменне?

Я це, приязні, знаю:

Йду з сідого Дунаю…

Там – також не без люті:

Дні – в безґлуздя озуті…

…Мої приязні хлопці,

Смерть для мене в коробці?

Знаю: вірш сповістили,

Коли бруки мостили…

Мої, мічені хряком,

Жити як з переляком?

Жити, немов не жити:

Суче вим’я спожити?

Хай воно для вас буде,

Як ти до цього, блуде?..

…Мої приязні хлопці,

Світ затявся на кнопці…

…Кат знов сіє під зиму

Всім криваву озиму?..

22.09.2015р.

                  БАЛАДА, СКУПАНА В ЛЮБИСТКУ

…Не ганьби сльозу в дощів’я, моя люба, моя мила,

Не об цім тебе просив я, коли ти мене любила…

А сьогодні, сама бачиш, як змінились ми з тобою:

Горя лихом не присмачиш в час грози ще й градобою…

Не ганьби сльозу: навіщо сі труди необережні?

Крячуть гуси в небі віщо… Згуки їх – беззастережні…

Не гаси сльозу в діброві, у яругах, на осонні,

Губи маєш ґонорові: прúкуси їх зваб – бездонні…

А проте, моя кохана, грім – то класика пісенна,

Що нам скруха, що нам рана? Радість в серденьку спасенна…

Відтепер ми й на обочі почуваємось конкретно:

Пил, що слався нам ув очі, в’ялить душу сигаретно…

Але ми його, кохана, занедбаєм, як тумани,

Світ – що казка незів’яна: йдуть тумани повз лимани…

…Не ганьби сльозу в дощів’я, моя, скупана в любистку:

Вірш цей, зовсім не знічев’я, рве чорниці в жовту миску…

22.09.2015р.

                                 * * *

…Ти, вибривши свій пах, вмить підійшла до мене

І лезом провела по золотій щоці…

І засвітилось щось в мені терпке й знаменне,

І голосне, мов щиглик при ріці…

Ти, вибривши свій пах, була пахка, мов трави,

Ти, вибривши свій пах, була, немов лоза…

А перса ув очах сіяли, мов заграви,

І вклякли в морок руки, мов гюрза…

Я мав тебе за те, що геть не має назви,

Я мав тебе за щось… Але за що? Скажи…

Вуста були з медів, з молитви чи з відозви,

Належав їм весь світ, і це: „Допоможи“…

Я б допоміг, але у мене вклякли руки,

Я б допоміг, але мій прутень став чужим…

І вклякнувши в оргазм: свавільно, без принуки,

Ти піддалась на мій, нечуваний, нажим…

Було – як не було… А що? Питати годі,

Було – як не було… І хай би так… І – хай…

Ти, вибривши свій пах, згоряла вся на споді,

І схлипнула крізь ніч: „Кохай мене, кохай…“

22.09.2015р.

                              * * *

…Як ти мене минеш, я – за тобов не пíду,

Як ти мене минеш, – в безодні упаду…

На піднебінні в скрух геть не залишу й сліду,

Та – вистою, мов олень в злім чаду…

Як ти мене минеш, я відвернусь від вилиць,

Які мені ввели у вени вовчий зуд…

І це було, як щось… Як вікопомний виклик,

А я вважав, що то, скоріш, був смертний суд…

На тотому суді я вистояв – не більше,

На тотому суді я вмерти не посмів…

Ти встрілила мене, як снайпер, – в око більчине,

Чи не тому тоді я три доби німів?..

А потім щось було? Хіба я пам’ятаю?

А потім щось пливло і марило, й ревло:

Із мене вийшов звір і переліз на Таю,

І довго пив жагу, аж стерпло джерело…

Як ти мене минеш, – я відсахнуся крони,

Як ти мене минеш, – сахнуся чорних брів…

…Для чого є вуста? Хіба для оборони?

Для наступу, в якім світанку мавр згорів…

22.09.2015р.

                            * * *

…Я – сам рішаю: з ким мені у сіні спати,

А з ким – в колибі, де чуття живі…

Кого за коломийку в змроках мати,

Кого – за гаддя в змореній траві…

Я – сам рішаю: з ким… На ніч а чи на роки,

Я – сам рішаю: хто і як – в моїй судьбі…

Не завдавай мені пекельної мороки,

Аби не смеркнув чар в потворності й ганьбі…

Я – сам рішаю: де в снігах замерзнуть ружі,

Я – сам рішаю: з ким доп’ю сумне вино…

…Марноти почуттів бувають, часом, дужі:

Я знав їх чари… То було давно…

22.09.2015р.