ПЛАЦДАРМ ДУХОВНОГО ОСЯЯННЯ

Особливе місце в творчості відомого українського поета Юрія Кириченка, лауреата Міжнародних літературних премій імені Тараса Шевченка та Григорія Сковороди, посідає баладно-поемний масив, у якому з притаманними авторові рельєфністю, образністю, художньою наповненістю, історичною та життєвою достовірністю виписано героїку звитяг лицарів козацького духу – щирих і боголюбивих дітей Матері Покрови, яка завжди і всюди надихала їх на справи, благословенні в ім’я Роду і Народу. За Дух і Літеру козацької звитяги в творчості поет Юрій Кириченко нагороджений медаллю Богуна. Цю творчу відзнаку автор 50 поетичних книг носить з особливим животрепетом. У віршах, які адресуються сьогодні читачеві, – живий дух творчості у тісній супрязі з любов’ю до України витворює своєрідний плацдарм розкорчованої свідомості, надихаючи нас, сучасників автора, до світлих звершень в царині духовних посвят.

                                                               Галина Шевченко,

                                              критик, лауреат Міжнародної літературної  премії  імені

                                             Тараса  Шевченка,  член Конґресу літераторів України.

                                                         ЮРІЙ КИРИЧЕНКО  (1954-2015) 

                                      БАЛАДИ КОЗАЦЬКОГО НУРТУ

                        БАЛАДА

                            ПРО

         ВОЛОДИМИРІВ ТРИЗУБ

…Любити Україну до загину,

Гуртуючи населення в Народ,

До рук державних взяти Божу Глину –

Оце і є найвища з нагород…

Все інше: і медалі, й ордени – 

Буркун, що топчуть кози при дорозі…

З колін звелися доньки і сини,

Чи ж їх батьки колінкувати в змозі?..

Там, де вогніють маки на стерні, 

Де непочатий край діянь, роботи,

Правдива суть озвалася в мені – 

Ну хоч бери й клади її на ноти…

До сповіді іду – не на Парнас,

До чистоти, до розуму, до суті:

Хай буде України стільки в нас,

Як зір у небі, що в безсмертя взуті!..

Говорено: і Час уже, й Пора,

Наш рід не вчений штивно позувати – 

Верта на схили вічного Дніпра

Державний скіф, щоб меч заґартувати…

В його зіницях обрій не звогнів,

Його душа – вояцька і трудяща – 

Питає в нас, як у своїх синів:

Де ж ваша правдонька животворяща?..

А правда в нас підкорена Меті:

Любити Працю і кохати Волю…

І навіть, як розіпнуть на Хресті,

Не відчувати там, де цвяхи, болю…

Воістину: прийшла пора сталить

Отців обух, як сказано в Пророка…

Та перед цим – раба в собі спалить:

Невже це є велика заморока?..

Виходимо із пітьми за поріг,

А за порогом – Харків і Полтава…

Панове Січеслав і – Кривий Ріг…

Вирішуймо: погибель жде чи – Слава…

Завізно з Досвідом?.. Та де?.. Хіба

Не подолали ми на Рейні звіра?..

Повірмо в себе: наша це Доба,

Не пасла коней в ній карга зневіра!..

Не візьме зрада нас на чорний зуб,

Ще маєм зваги, злікувавши рану,

Тримати Володимирів тризуб,

Виходячи на Поле Честі з брану…

     ДОРОГА ДО ТАРАСА

Ходімо, браття, до Тараса,

У громом клечані слова,

В яких Шевченка кров жива,

Сильніша легіонів Красса…

Ходімо, браття, в небайдужість,

У зміст енергії й краси,

Де творять щиру аркодужність

Високочолі голоси.

Ходімо кроком нелукавим,

Ходімо серцем молодим.

Світ правдонькою озаглавим,

Розвієм смуток, наче дим…

Все – з нами: небо і криниці,

І полум’я гіркотривог.

Не зрозуміють серцем ниці,

Чому він – світоч, а не Бог…

Ходімо, браття, до Тараса,

У світ, де гнізда в’ють орли.

Судьба розкрилля не зреклася,

Раз очі небом зацвіли…

Не все ще – паша й ремигання,

Як честь і гідність – в стремені.

Геть з душ і кволість, і вагання,

Й сум’ять оздоби крижані!

Ходім, всечасна Україно,

У Кобзареву всемогуть,

Де спражить слово яворино,

Щоб Гонту з Умані збагнуть…

Звучить Дніпра повноголосся,

Жива вода, живі слова…

Три сонця в крові обнялося,

Світ незнищéнних дум – трива…

Хай стане всім нам за мірило

Шевченка совість всеземна.

Його незганьблене вітрило,

Його свята будучина!

  ПРАВДОЧОЛИЙ РЕЧНИК УКРАЇНИ

Правдочолий речник України

На ім’я провісницьке – Тарас

У краю, де клени і раїни,

Небайдужжя храм творив для нас…

В нім – і незнищенна наша мова,

Совісних криниць жива роса,

Матері і сина віть святкова,

Що в грядущість днів перевиса…

Не шукав собі добра-привіту,

Титулів і статків не надбав.

Серце мав – пташину розповиту – 

Для борні – ніяк не для забав…

В очі гроз дививсь без остороги,

Вірив у незнищеність добра.

Певен був: душа свої дороги

Раз на цілу вічність обира…

Правдочолий речник України

На ім’я провісницьке – Тарас

Крізь вогонь, румовища, руїни

Шляхом громовиць прийшов до нас…

У простім селянському кожусі,

У папасі, чорній від жури,

Усмішку край вус приніс Катрусі,

Віру і надію – в прапори…

В ті, які тримає наша доля,

В ті, які триматимуть сини…

Доки спражить небом ще тополя – 

Не потьмарять кольору вони!

      МОНОЛОГ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ 

                                                 Дмитрові Яворницькому

Ми – Дніпрові пороги, ми – жреці давнини,

Наші тайни правічні – там, на дні бистрини.

Наших лоцманів вірних немає в живих,

Та лишився пергамент часів грозових.

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,

Народила нас доля колись для добра.

Не одного човна з ворогами Вкраїни

Розтрощили ми, щоб весняніли раїни,

Щоб цвіли чорнобривці край білої хати, –

Там, де мові вкраїнській негоже всихати…

Не одного плота яничарів-псарів

Своїм праведним гнівом Ненаситець зустрів…

Ми – Дніпрові пороги, в нас – душа козаків,

Родовід наш, як вірить, ген-ген з правіків.

Знали ми Святослава полки й Богуна,

Пощербилась шаблюка об нас не одна…

Нас вітали, бувало, з гармат козаки,

Що вертали Дніпром в неминущі роки.

Усміхався до нас любомудр-старшина,

Вус торкаючи хвацько: „Є турчанка одна…"

Мав сказати про нас і Григорій Варсава

Так, що диву далась би і пані Варшава…

Мо’, сказав, може, ні, це тепер – таїна, 

Наше серце давно з-поміж хвиль не зрина…

Нам на груди лягли всі легенди ріки:

Понад нами – роки, поруч з нами – віки…

Ні, та й скресне колишнє, глибинне, старе:

Так за душу бандура козацька бере…

Обірветься струна, а неначе – весь світ,

Але є в нас Тарас і його „Заповіт".

Не зречуться  його навіть очі камінні,

Доки жевріє ватра на дні в безгомінні…

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,

До архіву здавать нашу мову не тра’:

Хоч над нами – роки, але з нами – віки,

Оживають, бува, й кам’яні сторінки… 

          ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА

           Ретроспектива у часі й просторі

                    з ознаками балади

   М.Вінграновському, який серцем і словом своїм

   натхненницьким першим постукав у чорну браму ночі

   Івана Богуна, присвячую

                                                                                     Автор

                                                 В історії не випита до дна

                                                Остання ніч Івана Богуна…

                                                       З ненаписаного вірша

В сеї ночі стуманілі очі,

В сеї ночі сльоза крижана.

Позлітались з ярів поторочі,

Аби викликать дух Богуна…

…А ти, кальницький полковнику, їх зневаж,

А ти лихо бровою, гейби шабелькою, підваж.

Усміхнись, як неня вчили, і зітхни,

На зло ляхам недобитим ,,Гречаники" утни:

,,Ой гоп, мої гречаники,

Прало лихо підштаники,

Сорочину й кунтуші – 

Вибирай, що до душі…"

Годі, кальницький полковнику, чом сумний,

Таж сьогодні, присяй-Боже, вихідний.

Пий наливку, пий горілку – веселись,

До серденька двох любасок прихились…

Невеселі щирі очі й чорний вус,

Може, ти не в тії чоботята взувсь?

Осміхнувся бідолаха й знов своє:

,,Ніч – зла кицька – із черепа брагу п’є…"

З пійла того голова моя болить,

Що сподіяти: стріляти чи палить?

Мо’, на палю посадити ворожбу,

В такий спосіб пересватати судьбу?..

Мо’, з конюшні приведуть хай гриваня,

Котрий навіть чорні стріли обганя.

А чи мовчки побрести в очерета,

Де напташив був торік твої вуста…

Ниє серце, квилить серце неспроста,

Не дрімає, видно, десь знедоля-мста.

А ти, кальницький полковнику, вір в зорю,

Ківшик злотих видай в поміч кобзарю,

Що прибився з хлоп’яком в твої ряди,

То дарма, що з мордопису геть рудий.

То дарма, що до медів зело могуч,

Зате голос – ясний сокіл з-понад туч…

То дарма, що два провалля увічу,

Зате піснею частує досхочу:

,,Грай, грай, моя сопілочко,

Уже завтра й Петрівочка.

Третій день, як самопали

У мовчанку впали…

Третю ніч, як у ярочку

В Катрі зваба на шнурочку…

Ми шнурочок той розв’яжем,

Сміх-печаль бровою зв’яжем.

Поріднімось і самі – 

Хто впізнає у пітьмі?"

Ет, облиш, облиш, душа,

Варта пісня три гроша.

Ще й четвертий злотий здачі – 

Щось думки стають ледачі:

Все мандрують спроквола

До кварти, що – край стола…

А ти, кальницький полковнику, розум май,

Насторожі варту й власне серденько тримай.

Воно ніби і спокійно, а, проте,

Терен-хустка ув очах три сни цвіте.

Воно, кажуть, і безпечно, а душа

Не зарядженим пістоля не лиша.

Але цур отій пекельній гризоті:

Порятують від наврок слова святі.

Ой-я, кальницький полковнику, вір-не вір.

Вже крадеться попідтинню поговір.

А у того поговору злий язик,

Тричі хреститься від нього і козак, і мужик:

,,При вікні, при стіні спить жона,

Мовчазна, чепурна, звать її – труна…

Ой ти, труно-домовино,

Півсвіту із тебе видно.

Може, пів, а мо’, й весь світ – 

Кряче ворон серед віт…"

Нахилилась гілка-вітка щебетна,

Враз побліднув гожий вид у Богуна…

Гей-бо, кальницький полковнику, чом змарнів?

Білий лебідь був ще вчора, ниньки – 

                                                                почорнів…

Гей-бо, кальницький полковнику, помолись,

В чорне пекло всі шляхи твої зійшлись.

Що на першому шляху – горить вогонь,

Що на другому шляху – пістоль до скронь.

Що на третім – забуття і каяття…

Розімкнув Іван повіки: ,,Де ти, життя?.."

А у відповідь – лиш оберемок плачу,

А у відповідь – сльоза гасить свічу.

А у відповідь – криниця без дна

Заломила з жаху руки: ,,Я – донькá Богуна…"

А у відповідь озвались

                                         з срібла-злота

                                         три жалі,

                                         три струни:

Світ зорею протни – 

                                      не вини,

                                      спом’яни…

Образ речника, чий профіль – 

                                                     з давнини, 

                                                     з сивини…

Не застують від нащадків його славу й кажани…

…В сеї ночі – ворохобні очі,

В сеї ночі – сльоза рутвяна.

Позлітались з усюд поторочі – 

На похмілля із черепа Богуна…

Шасть до вікна,

А там – стіна.

Чорна стіна, срібна труна,

З віка якої голос магічний зрина:

,,Смерть Богуна – в лузі кона,

А Іван – мерщій в жупан,

Сам собі і брат, і пан…"

В гордих нащадках ізнов вирина

Слава його всеземна.

Нас – не мина,

Вас – не мина.

                                            Бо – 

Реальність а чи мана,

Мир а чи війна,

А праведна душа Богуна

Віки протина.

Лугом веде коня

З розповені ночі – у сяйво дня.

Доки в часі відлунить вона – доти й стоїть

                                                                край вікна

Остання ніч Івана Богуна – правдою пам’ятна…