ПЛАЦДАРМ ДУХОВНОГО ОСЯЯННЯ
Особливе місце в творчості відомого українського поета Юрія Кириченка, лауреата Міжнародних літературних премій імені Тараса Шевченка та Григорія Сковороди, посідає баладно-поемний масив, у якому з притаманними авторові рельєфністю, образністю, художньою наповненістю, історичною та життєвою достовірністю виписано героїку звитяг лицарів козацького духу – щирих і боголюбивих дітей Матері Покрови, яка завжди і всюди надихала їх на справи, благословенні в ім’я Роду і Народу. За Дух і Літеру козацької звитяги в творчості поет Юрій Кириченко нагороджений медаллю Богуна. Цю творчу відзнаку автор 50 поетичних книг носить з особливим животрепетом. У віршах, які адресуються сьогодні читачеві, – живий дух творчості у тісній супрязі з любов’ю до України витворює своєрідний плацдарм розкорчованої свідомості, надихаючи нас, сучасників автора, до світлих звершень в царині духовних посвят.
Галина Шевченко,
критик, лауреат Міжнародної літературної премії імені
Тараса Шевченка, член Конґресу літераторів України.
ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)
БАЛАДИ КОЗАЦЬКОГО НУРТУ
БАЛАДА
ПРО
ВОЛОДИМИРІВ ТРИЗУБ
…Любити Україну до загину,
Гуртуючи населення в Народ,
До рук державних взяти Божу Глину –
Оце і є найвища з нагород…
Все інше: і медалі, й ордени –
Буркун, що топчуть кози при дорозі…
З колін звелися доньки і сини,
Чи ж їх батьки колінкувати в змозі?..
Там, де вогніють маки на стерні,
Де непочатий край діянь, роботи,
Правдива суть озвалася в мені –
Ну хоч бери й клади її на ноти…
До сповіді іду – не на Парнас,
До чистоти, до розуму, до суті:
Хай буде України стільки в нас,
Як зір у небі, що в безсмертя взуті!..
Говорено: і Час уже, й Пора,
Наш рід не вчений штивно позувати –
Верта на схили вічного Дніпра
Державний скіф, щоб меч заґартувати…
В його зіницях обрій не звогнів,
Його душа – вояцька і трудяща –
Питає в нас, як у своїх синів:
Де ж ваша правдонька животворяща?..
А правда в нас підкорена Меті:
Любити Працю і кохати Волю…
І навіть, як розіпнуть на Хресті,
Не відчувати там, де цвяхи, болю…
Воістину: прийшла пора сталить
Отців обух, як сказано в Пророка…
Та перед цим – раба в собі спалить:
Невже це є велика заморока?..
Виходимо із пітьми за поріг,
А за порогом – Харків і Полтава…
Панове Січеслав і – Кривий Ріг…
Вирішуймо: погибель жде чи – Слава…
Завізно з Досвідом?.. Та де?.. Хіба
Не подолали ми на Рейні звіра?..
Повірмо в себе: наша це Доба,
Не пасла коней в ній карга зневіра!..
Не візьме зрада нас на чорний зуб,
Ще маєм зваги, злікувавши рану,
Тримати Володимирів тризуб,
Виходячи на Поле Честі з брану…
ДОРОГА ДО ТАРАСА
Ходімо, браття, до Тараса,
У громом клечані слова,
В яких Шевченка кров жива,
Сильніша легіонів Красса…
Ходімо, браття, в небайдужість,
У зміст енергії й краси,
Де творять щиру аркодужність
Високочолі голоси.
Ходімо кроком нелукавим,
Ходімо серцем молодим.
Світ правдонькою озаглавим,
Розвієм смуток, наче дим…
Все – з нами: небо і криниці,
І полум’я гіркотривог.
Не зрозуміють серцем ниці,
Чому він – світоч, а не Бог…
Ходімо, браття, до Тараса,
У світ, де гнізда в’ють орли.
Судьба розкрилля не зреклася,
Раз очі небом зацвіли…
Не все ще – паша й ремигання,
Як честь і гідність – в стремені.
Геть з душ і кволість, і вагання,
Й сум’ять оздоби крижані!
Ходім, всечасна Україно,
У Кобзареву всемогуть,
Де спражить слово яворино,
Щоб Гонту з Умані збагнуть…
Звучить Дніпра повноголосся,
Жива вода, живі слова…
Три сонця в крові обнялося,
Світ незнищéнних дум – трива…
Хай стане всім нам за мірило
Шевченка совість всеземна.
Його незганьблене вітрило,
Його свята будучина!
ПРАВДОЧОЛИЙ РЕЧНИК УКРАЇНИ
Правдочолий речник України
На ім’я провісницьке – Тарас
У краю, де клени і раїни,
Небайдужжя храм творив для нас…
В нім – і незнищенна наша мова,
Совісних криниць жива роса,
Матері і сина віть святкова,
Що в грядущість днів перевиса…
Не шукав собі добра-привіту,
Титулів і статків не надбав.
Серце мав – пташину розповиту –
Для борні – ніяк не для забав…
В очі гроз дививсь без остороги,
Вірив у незнищеність добра.
Певен був: душа свої дороги
Раз на цілу вічність обира…
Правдочолий речник України
На ім’я провісницьке – Тарас
Крізь вогонь, румовища, руїни
Шляхом громовиць прийшов до нас…
У простім селянському кожусі,
У папасі, чорній від жури,
Усмішку край вус приніс Катрусі,
Віру і надію – в прапори…
В ті, які тримає наша доля,
В ті, які триматимуть сини…
Доки спражить небом ще тополя –
Не потьмарять кольору вони!
МОНОЛОГ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ
Дмитрові Яворницькому
Ми – Дніпрові пороги, ми – жреці давнини,
Наші тайни правічні – там, на дні бистрини.
Наших лоцманів вірних немає в живих,
Та лишився пергамент часів грозових.
Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,
Народила нас доля колись для добра.
Не одного човна з ворогами Вкраїни
Розтрощили ми, щоб весняніли раїни,
Щоб цвіли чорнобривці край білої хати, –
Там, де мові вкраїнській негоже всихати…
Не одного плота яничарів-псарів
Своїм праведним гнівом Ненаситець зустрів…
Ми – Дніпрові пороги, в нас – душа козаків,
Родовід наш, як вірить, ген-ген з правіків.
Знали ми Святослава полки й Богуна,
Пощербилась шаблюка об нас не одна…
Нас вітали, бувало, з гармат козаки,
Що вертали Дніпром в неминущі роки.
Усміхався до нас любомудр-старшина,
Вус торкаючи хвацько: „Є турчанка одна…"
Мав сказати про нас і Григорій Варсава
Так, що диву далась би і пані Варшава…
Мо’, сказав, може, ні, це тепер – таїна,
Наше серце давно з-поміж хвиль не зрина…
Нам на груди лягли всі легенди ріки:
Понад нами – роки, поруч з нами – віки…
Ні, та й скресне колишнє, глибинне, старе:
Так за душу бандура козацька бере…
Обірветься струна, а неначе – весь світ,
Але є в нас Тарас і його „Заповіт".
Не зречуться його навіть очі камінні,
Доки жевріє ватра на дні в безгомінні…
Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,
До архіву здавать нашу мову не тра’:
Хоч над нами – роки, але з нами – віки,
Оживають, бува, й кам’яні сторінки…
ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА
Ретроспектива у часі й просторі
з ознаками балади
М.Вінграновському, який серцем і словом своїм
натхненницьким першим постукав у чорну браму ночі
Івана Богуна, присвячую
Автор
В історії не випита до дна
Остання ніч Івана Богуна…
З ненаписаного вірша
В сеї ночі стуманілі очі,
В сеї ночі сльоза крижана.
Позлітались з ярів поторочі,
Аби викликать дух Богуна…
…А ти, кальницький полковнику, їх зневаж,
А ти лихо бровою, гейби шабелькою, підваж.
Усміхнись, як неня вчили, і зітхни,
На зло ляхам недобитим ,,Гречаники" утни:
,,Ой гоп, мої гречаники,
Прало лихо підштаники,
Сорочину й кунтуші –
Вибирай, що до душі…"
Годі, кальницький полковнику, чом сумний,
Таж сьогодні, присяй-Боже, вихідний.
Пий наливку, пий горілку – веселись,
До серденька двох любасок прихились…
Невеселі щирі очі й чорний вус,
Може, ти не в тії чоботята взувсь?
Осміхнувся бідолаха й знов своє:
,,Ніч – зла кицька – із черепа брагу п’є…"
З пійла того голова моя болить,
Що сподіяти: стріляти чи палить?
Мо’, на палю посадити ворожбу,
В такий спосіб пересватати судьбу?..
Мо’, з конюшні приведуть хай гриваня,
Котрий навіть чорні стріли обганя.
А чи мовчки побрести в очерета,
Де напташив був торік твої вуста…
Ниє серце, квилить серце неспроста,
Не дрімає, видно, десь знедоля-мста.
А ти, кальницький полковнику, вір в зорю,
Ківшик злотих видай в поміч кобзарю,
Що прибився з хлоп’яком в твої ряди,
То дарма, що з мордопису геть рудий.
То дарма, що до медів зело могуч,
Зате голос – ясний сокіл з-понад туч…
То дарма, що два провалля увічу,
Зате піснею частує досхочу:
,,Грай, грай, моя сопілочко,
Уже завтра й Петрівочка.
Третій день, як самопали
У мовчанку впали…
Третю ніч, як у ярочку
В Катрі зваба на шнурочку…
Ми шнурочок той розв’яжем,
Сміх-печаль бровою зв’яжем.
Поріднімось і самі –
Хто впізнає у пітьмі?"
Ет, облиш, облиш, душа,
Варта пісня три гроша.
Ще й четвертий злотий здачі –
Щось думки стають ледачі:
Все мандрують спроквола
До кварти, що – край стола…
А ти, кальницький полковнику, розум май,
Насторожі варту й власне серденько тримай.
Воно ніби і спокійно, а, проте,
Терен-хустка ув очах три сни цвіте.
Воно, кажуть, і безпечно, а душа
Не зарядженим пістоля не лиша.
Але цур отій пекельній гризоті:
Порятують від наврок слова святі.
Ой-я, кальницький полковнику, вір-не вір.
Вже крадеться попідтинню поговір.
А у того поговору злий язик,
Тричі хреститься від нього і козак, і мужик:
,,При вікні, при стіні спить жона,
Мовчазна, чепурна, звать її – труна…
Ой ти, труно-домовино,
Півсвіту із тебе видно.
Може, пів, а мо’, й весь світ –
Кряче ворон серед віт…"
Нахилилась гілка-вітка щебетна,
Враз побліднув гожий вид у Богуна…
Гей-бо, кальницький полковнику, чом змарнів?
Білий лебідь був ще вчора, ниньки –
почорнів…
Гей-бо, кальницький полковнику, помолись,
В чорне пекло всі шляхи твої зійшлись.
Що на першому шляху – горить вогонь,
Що на другому шляху – пістоль до скронь.
Що на третім – забуття і каяття…
Розімкнув Іван повіки: ,,Де ти, життя?.."
А у відповідь – лиш оберемок плачу,
А у відповідь – сльоза гасить свічу.
А у відповідь – криниця без дна
Заломила з жаху руки: ,,Я – донькá Богуна…"
А у відповідь озвались
з срібла-злота
три жалі,
три струни:
Світ зорею протни –
не вини,
спом’яни…
Образ речника, чий профіль –
з давнини,
з сивини…
Не застують від нащадків його славу й кажани…
…В сеї ночі – ворохобні очі,
В сеї ночі – сльоза рутвяна.
Позлітались з усюд поторочі –
На похмілля із черепа Богуна…
Шасть до вікна,
А там – стіна.
Чорна стіна, срібна труна,
З віка якої голос магічний зрина:
,,Смерть Богуна – в лузі кона,
А Іван – мерщій в жупан,
Сам собі і брат, і пан…"
В гордих нащадках ізнов вирина
Слава його всеземна.
Нас – не мина,
Вас – не мина.
Бо –
Реальність а чи мана,
Мир а чи війна,
А праведна душа Богуна
Віки протина.
Лугом веде коня
З розповені ночі – у сяйво дня.
Доки в часі відлунить вона – доти й стоїть
край вікна
Остання ніч Івана Богуна – правдою пам’ятна…
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.