ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Всеукраїнської літературної премії
імені Володимира Свідзінського (2014)
З циклу „...Там, де вогніють маки на стерні...“
БАЛАДА
ПРО ВИЗВОЛЕНУ ПІСНЮ
…В полі пісню вовки обступили:
Ще хвилину, і намертво б вбили…
Ще хвилину, і геть би порвали,
І пішли б за хисткі перевали…
В полі пісню вовки пов’язали:
Ще б хвилину, і кров би злизали…
Та Господь на них вислав мисливців –
України палких незрадливців…
Злі вовки відступили від пісні,
А були ж в навіженості грізні,
А були ж і затяті, й – ікласті,
І чужинської, знаєте, масті…
…Пісня в гості чужинців не звала,
Пісня щирості й правді співала…
Але зрадили пісню в хоромах,
І зле гаддя ґаздує в огромах
І степів, і доріг, і околиць,
І книжок не дістать більше з пóлиць,
У яких про Вкраїноньку йдеться,
Чи один хоч читальник знайдéться?
…От і вийшли вовки, знахабніли,
Хижим оком в пів степу вогніли…
Але Бог України не зрадив –
Охорону для пісні впровадив:
Захищаючи голос і вроду,
Віщий знак віднайшов для народу…
…В чеснім слові Бог радість розхмарив,
Визволяючи душу з ста марев…
…В чеснім герці – і Матір не вбити,
Якщо Вірність і Дух не зганьбити…
18.09.2015р.
БАЛАДА
ПРО
ВОЛОДИМИРІВ ТРИЗУБ
…Любити Україну до загину,
Гуртуючи населення в Народ,
До рук державних взяти Божу Глину –
Оце і є найвища з нагород…
Все інше: і медалі, й ордени –
Буркун, що топчуть кози при дорозі…
З колін звелися доньки і сини,
Чи ж їх батьки колінкувати в змозі?..
Там, де вогніють маки на стерні,
Де непочатий край діянь, роботи,
Правдива суть озвалася в мені –
Ну хоч бери й клади її на ноти…
До сповіді іду – не на Парнас,
До чистоти, до розуму, до суті:
Хай буде України стільки в нас,
Як зір у небі, що в безсмертя взуті!..
Говорено: і Час уже, й Пора,
Наш рід не вчений штивно позувати –
Верта на схили вічного Дніпра
Державний скіф, щоб меч заґартувати…
В його зіницях обрій не звогнів,
Його душа – вояцька і трудяща –
Питає в нас, як у своїх синів:
Де ж ваша правдонька животворяща?..
А правда в нас підкорена Меті:
Любити Працю і кохати Волю…
І навіть, як розіпнуть на Хресті,
Не відчувати там, де цвяхи, болю…
Воістину: прийшла пора сталить
Отців обух, як сказано в Пророка…
Та перед цим – раба в собі спалить:
Невже це є велика заморока?..
Виходимо із пітьми за поріг,
А за порогом – Харків і Полтава…
Панове Січеслав і – Кривий Ріг…
Вирішуймо: погибель жде чи – Слава…
Завізно з Досвідом?.. Та де?.. Хіба
Не подолали ми на Рейні звіра?..
Повірмо в себе: наша це Доба,
Не пасла коней в ній карга зневіра!..
Не візьме зрада нас на чорний зуб,
Ще маєм зваги, злікувавши рану,
Тримати Володимирів тризуб,
Виходячи на Поле Честі з брану…
БАЛАДА
ПРО
МОЛИТВУ БОГУНА
…Балади козацького нурту
Читав я для творчого гурту
Вночі… Сяяв місяць упόвні,
Душа поривалась назовні:
В просякнутій кров’ю імлі
Козаки ішли на шаблі…
Шаліли степи безгомінні,
Змішалися піші і кінні…
І десь, у безсмертя на дні,
Молився Богун при коні…
Молитва недовго тривала –
Нас тисла чужинська навала…
Тріщали чуби й черепи,
Хтось мовив: „Козаче, терпи…
І навіть, як боляче буде,
Вкраїна тебе не забуде…"
Не кожен звитяжця згада,
А хтось-таки та й зарида…
Калина це буде чи мальва,
Сьогодні уточнювать – марно…
Сьогодні, в заграви на тлі,
Гарикають грози в імлі…
Аж ось обізвалась гармата,
Та так, що зіщулилась шмата,
На котрій убиті й поранені –
Всі Господом Богом охрáнені…
Усім – благодаті печать…
…А коні з-за виярку мчать:
Козацькі серця і чуби
Вовік не пізнають ганьби!..
13.09.2011р.
БАЛАДА
ТВОРЧОЇ ВИСОКОЧОЛОСТІ
Миколі Вінграновському
…З усіх великих – лише Вінграновський
Отак до серця щемом припада…
І голос його, Благовіст Дніпровський,
Джерелистий – мов сріберна вода…
Один такий… Ні з ким не порівняти,
Не доточити і не відрубать…
Як він умів Красу на Щит підняти,
Для України жить, любити, дбать!..
Літа минають і літа приходять,
А він, як перш, серед високих руж…
Слова з його криниць при Пісні ходять –
Їм теж, як нам, і радісно, й сутуж…
Вдивляюся у їхні мужні грані,
Не поважаю мічених псяюк…
Аж ось туман розвіявсь: на екрані,
Де Вінграновський був, – стоїть Орлюк…
У сірій, у поношеній шинелі,
Яку запам’ятають на віки…
А поруч – не французькі колонелі,
А українські, з Києва, полки…
Примружив око, глянув доокола –
Аж зимно: і матуся, й рушники,
І вчителька, й кохана, й рідна школа,
І, ще не відціловані, роки…
Гай-гай, літа… Вони – за журавлями
Поволеньки знялися понад Рось…
Їм соняхи жовтавими брилями
Махають… Бачити не привелось?..
Блакитні маки журяться довкола,
А вечір, мов калина, догоря…
…Стоїть у Слові, геть живий, Микола,
Чита нащадкам щось із „Кобзаря"…
07.08.2011р.
ВЕЛИЧ П’ЯТОГО СЛОВА
Леґенда
…П’ятого ж слова ніхто не знав,
Кажуть, ніхто його з нас не вчився…
Так рік за роком собі минав,
Морок між слів чотирьох сочився…
Дощ – за дощем, а за снігом – сніг,
Ранок і вечір, і ніч – ярами…
Лисиці нишкли край грубих ніг,
Вовки зле шастали за вітрами…
Човен тонув, затим – виринав
За очеретом, за осокою…
А п’ятого слова ніхто не знав,
І пахло в серці за ним тоскою…
Аж ось прибились, з неба, писці,
І щось на чолах пітьми писали…
А літери тліли в їхній руці,
І за хвилину чи дві – згасали…
Господь – се бачив… Довго мовчав,
А потім сказав – аж відлуння з поля:
„Я – вмисне вас п’ятого не навчав…
Воно – криваве… І зветься ВОЛЯ…“
Писці – завмерли… В шоці були:
Це ж – саме те, яке ждуть знамена…
…І довго знати не всі могли
Ціну на віще Боже Знамення…
08.10.2015р.
* * *
…Піаніст собі вибрав долю,
Схожу на неню й доню…
Ці два святі обличчя –
Горде його величчя…
…Піаніст собі вибрав мрію,
Зерном поклавши у рíллю
Безкінечно сяйливих звуків –
Стріл гарячих із луків…
…Піаніст собі вибрав казку:
Пальці знають клавішів ласку…
У душі чуття проростають,
Як в захмар’ї орли літають…
…Піаніст собі вибрав пісню –
І ранкову, і, звісно ж, пізню…
Розпанахавши нею груди,
Тихо мовив: ,,Іди на люди“…
…Піаніст собі вибрав кулю –
З вишні кісточку нем’якую:
Як беззуба його заскочить,
Бог сонаті безсмертя вточить…
Р.S.
…Піаніст вибирать не вчився –
До вінця краси долучився…
12.04.2008р.
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.