ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Всеукраїнської літературної премії

 імені Володимира Свідзінського (2014)

З циклу „...Там, де вогніють маки на стерні...“

                     БАЛАДА 

       ПРО ВИЗВОЛЕНУ ПІСНЮ

…В полі пісню вовки обступили:

Ще хвилину, і намертво б вбили…

Ще хвилину, і геть би порвали,

І пішли б за хисткі перевали…

В полі пісню вовки пов’язали:

Ще б хвилину, і кров би злизали…

Та Господь на них вислав мисливців – 

України палких незрадливців…

Злі вовки відступили від пісні,

А були ж в навіженості грізні,

А були ж і затяті, й – ікласті,

І чужинської, знаєте, масті…

…Пісня в гості чужинців не звала,

Пісня щирості й правді співала…

Але зрадили пісню в хоромах,

І зле гаддя ґаздує в огромах

І степів, і доріг, і околиць,

І книжок не дістать більше з пóлиць,

У яких про Вкраїноньку йдеться,

Чи один хоч читальник знайдéться?

…От і вийшли вовки, знахабніли,

Хижим оком в пів степу вогніли…

Але Бог України не зрадив – 

Охорону для пісні впровадив:

Захищаючи голос і вроду,

Віщий знак віднайшов для народу…

…В чеснім слові Бог радість розхмарив,

Визволяючи душу з ста марев…

…В чеснім герці – і Матір не вбити,

Якщо Вірність і Дух не зганьбити…

18.09.2015р.

                      БАЛАДА

                           ПРО

      ВОЛОДИМИРІВ ТРИЗУБ

…Любити Україну до загину,

Гуртуючи населення в Народ,

До рук державних взяти Божу Глину –

Оце і є найвища з нагород…

Все інше: і медалі, й ордени –

Буркун, що топчуть кози при дорозі…

З колін звелися доньки і сини,

Чи ж їх батьки колінкувати в змозі?..

Там, де вогніють маки на стерні,

Де непочатий край діянь, роботи,

Правдива суть озвалася в мені –

Ну хоч бери й клади її на ноти…

До сповіді іду – не на Парнас,

До чистоти, до розуму, до суті:

Хай буде України стільки в нас,

Як зір у небі, що в безсмертя взуті!..

Говорено: і Час уже, й Пора,

Наш рід не вчений штивно позувати –

Верта на схили вічного Дніпра

Державний скіф, щоб меч заґартувати…

В його зіницях обрій не звогнів,

Його душа – вояцька і трудяща –

Питає в нас, як у своїх синів:

Де ж ваша правдонька животворяща?..

А правда в нас підкорена Меті:

Любити Працю і кохати Волю…

І навіть, як розіпнуть на Хресті,

Не відчувати там, де цвяхи, болю…

Воістину: прийшла пора сталить

Отців обух, як сказано в Пророка…

Та перед цим – раба в собі спалить:

Невже це є велика заморока?..

Виходимо із пітьми за поріг,

А за порогом – Харків і Полтава…

Панове Січеслав і – Кривий Ріг…

Вирішуймо: погибель жде чи – Слава…

Завізно з Досвідом?.. Та де?.. Хіба

Не подолали ми на Рейні звіра?..

Повірмо в себе: наша це Доба,

Не пасла коней в ній карга зневіра!..

Не візьме зрада нас на чорний зуб,

Ще маєм зваги, злікувавши рану,

Тримати Володимирів тризуб,

Виходячи на Поле Честі з брану…

               БАЛАДА

                   ПРО

    МОЛИТВУ БОГУНА

…Балади козацького нурту

Читав я для творчого гурту

Вночі… Сяяв місяць упόвні,

Душа поривалась назовні:

В просякнутій кров’ю імлі

Козаки ішли на шаблі…

Шаліли степи безгомінні,

Змішалися піші і кінні…

І десь, у безсмертя на дні,

Молився Богун при коні…

Молитва недовго тривала –

Нас тисла чужинська навала…

Тріщали чуби й черепи,

Хтось мовив: „Козаче, терпи…

І навіть, як боляче буде,

Вкраїна тебе не забуде…"

Не кожен звитяжця згада,

А хтось-таки та й зарида…

Калина це буде чи мальва,

Сьогодні уточнювать – марно…

Сьогодні, в заграви на тлі,

Гарикають грози в імлі…

Аж ось обізвалась гармата,

Та так, що зіщулилась шмата,

На котрій убиті й поранені –

Всі Господом Богом охрáнені…

Усім – благодаті печать…

…А коні з-за виярку мчать:

Козацькі серця і чуби

Вовік не пізнають ганьби!..

13.09.2011р.

                           БАЛАДА

       ТВОРЧОЇ ВИСОКОЧОЛОСТІ

                                      Миколі Вінграновському

…З усіх великих – лише Вінграновський

Отак до серця щемом припада…

І голос його, Благовіст Дніпровський,

Джерелистий – мов сріберна вода…

Один такий… Ні з ким не порівняти,

Не доточити і не відрубать…

Як він умів Красу на Щит підняти,

Для України жить, любити, дбать!..

Літа минають і літа приходять,

А він, як перш, серед високих руж…

Слова з його криниць при Пісні ходять –

Їм теж, як нам, і радісно, й сутуж…

Вдивляюся у їхні мужні грані,

Не поважаю мічених псяюк…

Аж ось туман розвіявсь: на екрані,

Де Вінграновський був, – стоїть Орлюк…

У сірій, у поношеній шинелі,

Яку запам’ятають на віки…

А поруч – не французькі колонелі,

А українські, з Києва, полки…

Примружив око, глянув доокола –

Аж зимно: і матуся, й рушники,

І вчителька, й кохана, й рідна школа,

І, ще не відціловані, роки…

Гай-гай, літа… Вони – за журавлями

Поволеньки знялися понад Рось…

Їм соняхи жовтавими брилями

Махають… Бачити не привелось?..

Блакитні маки журяться довкола,

А вечір, мов калина, догоря…

…Стоїть у Слові, геть живий, Микола,

Чита нащадкам щось із „Кобзаря"…

07.08.2011р.

       ВЕЛИЧ П’ЯТОГО СЛОВА

                       Леґенда

…П’ятого ж слова ніхто не знав,

Кажуть, ніхто його з нас не вчився…

Так рік за роком собі минав,

Морок між слів чотирьох сочився…

Дощ – за дощем, а за снігом – сніг,

Ранок і вечір, і ніч – ярами…

Лисиці нишкли край грубих ніг,

Вовки зле шастали за вітрами…

Човен тонув, затим – виринав

За очеретом, за осокою…

А п’ятого слова ніхто не знав,

І пахло в серці за ним тоскою…

Аж ось прибились, з неба, писці,

І щось на чолах пітьми писали…

А літери тліли в їхній руці,

І за хвилину чи дві – згасали…

Господь – се бачив… Довго мовчав,

А потім сказав – аж відлуння з поля:

„Я – вмисне вас п’ятого не навчав…

Воно – криваве… І зветься ВОЛЯ…“

Писці – завмерли… В шоці були:

Це ж – саме те, яке ждуть знамена…

…І довго знати не всі могли

Ціну на віще Боже Знамення…

08.10.2015р.

                        * * *

…Піаніст собі вибрав долю,

Схожу на неню й доню…

Ці два святі обличчя – 

Горде його величчя…

…Піаніст собі вибрав мрію,

Зерном поклавши у рíллю

Безкінечно сяйливих звуків – 

Стріл гарячих із луків…

…Піаніст собі вибрав казку:

Пальці знають клавішів ласку…

У душі чуття проростають,

Як в захмар’ї орли літають…

…Піаніст собі вибрав пісню – 

І ранкову, і, звісно ж, пізню…

Розпанахавши нею груди,

Тихо мовив: ,,Іди на люди“…

…Піаніст собі вибрав кулю – 

З вишні кісточку нем’якую:

Як беззуба його заскочить,

Бог сонаті безсмертя вточить…

Р.S.

…Піаніст вибирать не вчився –

До вінця краси долучився…

12.04.2008р.