Костенко Геннадій (Юрій Ош)

Горять, горять листочки на деревах

і по-осінньому шумлять,

то ніби закликає матір Єва

серця по-літньому кохать.

А річенька за схилом визирає,

в обійми манить юнака,

пірнає день у ніч за небокраєм,

як синій пломінь маяка.

У небі тихий місяць оживає,

зірки палають золоті,

і під зірчастим щедрим урожаєм

кохання знов на видноті.

        * * * 

На свіжоприбраних городах

до білогривої зими

як завершальна агроода

багряні стеляться дими.

То догорає красень-літо,

аж видно вогнище здаля,

але за літом майже слідом

зрадіє спокою земля. 

А осінь підкладає дрова

в багаття ясно-золоте.

Забула, мабуть, жовтоброва,

саму що скоро замете…

      Восени

Отак запахло восени

парним неначе молоком – 

і враз побачив ясени

й вузеньку стежку за селом.

Тією стежкою колись

пішов у світ без вороття,

і з тих часів переплелись

усі стежки мого життя…

Отож думки хоч як жени,

а я стою мов за селом – 

їм кусень хліба восени

і запиваю молоком.

    Під мелодію дощу

За вікном дощить, дощить,

дзвінко падають краплини…

До весни хоч би дожить,

раптом думка тихо лине.

Щоб зустріть іще весну,

клич почути журавлиний

і побачить ще одну

пломінь сонячну калини…

Чую музику вночі

дощового клавесина.

Темна тиша не мовчить – 

виграває ніч осіння. 

Під мелодію дощу

я неначебто краплини

в тихій темряві лічу,

мов життя свого хвилини.