Стихи 

Меланич Виталий (1946-2021)

Будній день. Юрба навколо.

 Із машин звучав  шансон.

Радо йшло дівча до школи, 

бо в руках –новий смартфон.

Мов стеблина. Карі очі, 

білий бант на голові.

Обійняти світ весь хоче.

Радість бризкала з-під вій!

Чорна тінь враз на дорозі:

 –Телефон жени сюди!

Ворухнутися не в змозі.

Недалеко до біди!

Серце скривджене тріпоче,

виривається з грудей!

Захистить нема охочих.

Тягне руки до людей!

–Порятуйте! – їм щосили

те дівча. Немов німі,

Всі минають, якбезсилій

захиститися  самій?

Раптом злодіюу ногу 

величезний вп’явся пес.

Той, злякавшись, на дорогу 

впав, піднявсь, побіг і щез!

Рятівник услід загавкав,

 на байдужих загарчав.

Так не люди,а собака

захистив мале дівча!

А воно вже простягало,

 витираючи сльозу,

Бутерброт із свіжим салом 

і домашню ковбасу.

Про зло

За кривду згодом покарає доля,
Яка свій суд вершить без хабарів,
Коли дихнути не дає сваволя,
Під тиском безпросвітних тягарів.

Панує зло у світі споконвіку,
Де совість продається за гроші,
Не дбають про майбутнє недоріки...
 І що тоді залишиться в душі?

***

Стоїть хатина край села...
Замок в іржі –давно порожня.
Тополя крила підняла,
Аби помітив  подорожній.

До двору стерлися сліди -
І постарішала оселя.
Самотні відра без води,
Та вікна темні, невеселі.

А на городі, мов колись,
Дарує сонях всім насіння,
Гілки сливові розляглись,
На бузину – красу осінню.

Буває, довго сірий дощ,
У двері стукає сердито:
Мо повернувся хто із прощ?
Та вітер дме несамовито.

 Стоїть хатина край села..

***   
Замало чути теплих слів,
Не вистачає нам кохання,
І натяк ніби  то зотлів,
І мовби зустріч ця остання.

І кожен радощів хотів,
В житті великі сподівання,
Замало чути теплих слів,
Не вистачає нам кохання.

Знов нескінченна туга днів,
Хоч разом бути є бажання,
І нас вітає зірка рання,
Запал любові тільки тлів.

 Замало чути теплих слів.

Самотнiсть

.

Одним один... Нестерпно сумно...
Самотність – кара, не ганьба.
В глухий куток життя відсунув
мене Всевишній... Тут журба,


Холодна пустка... Зникли друзі.
Без них ураз мій світ збіднів...
Я ніби дерево у лузі,
 Та в серцевині – біль, не гнів.

***

Минає зустріч теплим днем,
Світились очі без тривоги...
І щастя нас не промине:
Є човен - є круті пороги.

А річку  часу не проси -
Відчуй, яка навколо тиша...
І сонце в крапельках роси,
І ліс оголений світліша.

А по весні веселий джміль
Залюблює яскраву квітку,
Тримає знов в обіймах хміль,
 Сусідку - лагідну берізку ...

Майнуло лiто

Червоне листя опада
А більше, жовте.
У вікна знову загляда
Яскравий жовтень.

Та сумувати у садку...
Облиш, не треба.
Ген журавлиний тане кут
На скронях неба.

Майнуло літо вітерцем,
Чимдуж майнуло.
Лишило в серці біль і щем,
Гірке минуле.

Не зупиняється  життя,
У небо кличе,
Що вже немає вороття
 Курли-курличе.

***

Присяде місяць знов на підвіконні,
Покличе у замріяну дорогу.
І мрії нас помчать, неначе  коні,
У вирій,  попри всі перестороги.

Зупинимось на хвильку в ніжній тиші,
Де світиться вночі твоє віконце.
Піднімемося разом вище, вище...
 Кружлятимемо в небі до схід сонця.

***

Нестримно шаленіє вітер,
Кошлаті брови суплять хмари.
Дерева хилять чорні віти,
А тіні схожі на примари.

Та наша зустріч випадкова,
Жене подалі сум, тривоги.
Яскрава місяця підкова -
Це знак щасливої дороги.

Палають очі, ніжність тиші,
Злились вуста, з'єднались  руки...
Небесні вікна знов світліші...
 Немовби не було розлуки.