Ольга Карташева  пос. Михайловка, Перевальский р-н

                     ***

Відчиняю

          легенькі дверцята вірша,

І тихесенько так,

          ледь торкаючись рими,

Таємниче ступаю,

          аж терпне душа

По хореях

           і ямбах отих невловимих.

І тамуючи подих,

             прямую туди,

Де діставшись струни 

             повнозвучної ліри,

Я сполохаю злісне привиддя біди,

Аби щезло воно

              в неогляднім єфірі.

І одразу 

          відхлине від серця печаль.

І в пориві натхнення 

                 я злину в нірвану…

О, поезіє! 

             Твій незбагненний скрижаль

Хай довіку пребуде 

              моїм  талісманом!

Щоби я не страждала

Й  не виділа тут:

Серед болю й безсилля,–

               врятуй мої крила!

Я без тебе ніколи

                не вирвусь із пут

Тих, що душу мою 

                 на відчаї зловила! 

ВЕРБА

Як страхітлива чорна потороча,

Стоїть верба обвуглена в яру.

На ній пташина гніздитись не хоче,

На ній зайці не шарпають кору.

Їй вже давно не боляче й не лячно,

Не дошкуляють шквалисті вітри.

Вряди-годи лиш гайворон закряче

Десь на сухім гіллячі угорі.

Стара й похмура, як безкрила птиця,

Вже ні жива, ні мертва –  а стоїть,

Вп’ялась корінням в матінку – землицю,

Та й підпирає небо в скрутну мить.

Коли ж снаряди рвуть нещадно в клоччя

Блакитний шовк нажаханих небес,–

Стара верба відчаєно скрегоче,

Випростуючи згар, як чорний хрест.

Й благословляє скремсане склепіння

На непохитність, мужність і борню…

Бо із її звитяжного коріння

Вже пнеться парость ніжна крізь стерню!

СЕРПЕНЬ

Іду по сонцем стомленій землі,

А степ мені аж стелеться під ноги.

Пливуть за обрій сиві ковилі,

Мов полишають потайки розлоги,

Що вже пожухлі геть о цій порі

І обтрепали кучері на вітрі.

Десь завмирає жайвір угорі,

Гірчить димами згущене повітря.

Тут скрізь панує сталий сухостій.

Нема притулку перекатиполю…

Я вже й сама в цій тузі золотій

Шукаю схову від гіркої долі.

Коли любові в серці вже нема, 

Усе довкруг – без вартісне й мізерне.

А довго я іду собі сама – 

Як по стерні – по цій судьбі химерній.

Моя тремка,заблукана душа,

Як те безрадне перекотиполе

Шукає нині прихистку в віршах

Аби хочь віра в серці не схолола.

             ***

Я не бачу узбіч.

Я бреду навпрошки, як сліпиця.

І ніколи нікому

Не видам свойого жалю.

Ти не вийдеш навстріч,

Не звелиш ні звернуть, ні спиниться.

А мені на землі

Вже не має такого притулку, 

Де була б я жадана,

Звільнившись від пут самоти.

Є на світі жалі – 

Не відлуння осіннього смутку,

А жага нездоланна

В минуле своє забрести.

ОНУЧЕНЬЦІ

Чи то весна вповні, 

                    чи то дівчинка цвіте?

Чом так вирує нині 

                    радість первозданна?

Куди, вітри, 

                 ви мою осінь несете?

Я в цій порі лишитись маю,

                             доки й стане

На мою долю світлу 

                         тих щасливих літ,

Покіль моє 

                 кохане зернятко квітує.

Нехай, онученько,

                     твій дивний первоцвіт

Зелом весіннім 

                   моє серденько чарує.

Шануйся, крихітко,

                    бо врода – то вода.

Вона відхлине,

                    а на дні душі людської

Повік не вигасне

                     зірниця золота

Добра й любові – 

                     до спокут, до супокою.

Не бійся смутку, 

                     він минеться, зачекай!

То все весна, 

                     то все ясна її омана.

Цвіти, онученько,

                     і завше пам’ятай:

Я,і з небес 

                    тобі зорітиму, кохана.