Михайло

ЛЄЦКІН

* * *

Скажи: невже це справді ти,
А не міраж той ефемерний,
Що виник в прірві стратосферній
І зникне в надрах висоти?

Як хочеться, щоб сталось так
І ти б мені світила вічно
І як вакханка блискавична,
І як негаснучий маяк…

ВНУТРІШНІЙ ГЛАС

Як грім ударив з неба:
«Козаче, як живеш?
Кохати жінку ж треба
Без правил і без меж,

Вирощувати квіти
Та дарувати їй,
Її життям радіти
І йти за неї в бій!».

Я подивився ревно
У простір голубий.
Глас внутрішній це, певно…
Та певно, що й не мій…

Мені вже не по силах
Збирати крихітки
Від ласк коханок милих,
Вручати їм квітки…

Та вірю в дозвіл Божий
Пірнути в буревій
Й почути голос схожий – 
Глас внутрішній… І м і й!

* * *

Мені вже так бракує слів…
Та я й не виражу словами
Того, що нині поміж нами
Залишив наш таємний спів.

Бажань солодких дивний глузд
Не може вийти на поверхню…
Хай наше дихання зашерхне
Від нецілованості вуст.

* * *

Не звідано, звідкіль на мене впало
Велике та величне це кохання.
Для нього мìсця в Космосі замало,
І Всесвіт в нім – лише легке здригання.

З коханням цим мені ще жити й жити,
Солодкий цей тягар нести у далеч.
…А небокрай веселками розшитий.
…А світлий гімн співає темна галич.

* * *

Повсюди знаки осені присутні,
І наді мною в синій вишині
Берізка спалює зелену літню сукню
На золотому й тихому вогні…

Та нашу пристрасть цей вогонь не спалить
І не додасть сумної жовтизни.
Тримаю пальцем я тебе за палець –
І дійсними стають вчорашні сни.

* * *

В синхронізоване тремтіння
Двох тіл на відстані життя
Закон всесвітнього тяжіння
Вплітає правило злиття.

Вуста замріяно смоктати
Й висмоктувати з них нектар…
Ні, я не згодний помирати,
Коли такий одержу дар!

* * *

Хіба ти винна, що така красива?
Це Бог тебе такою сотворив –
І вже на світі не існує сила,
Аби до тебе знищити порив.

Хіба я винний, що тягнусь до тебе?
Й тяжіння це давно вже не зника,
І узи ці зафіксувало Небо,
Скріпила Вседержителя рука.

Тож не шукаймо винних і невинних:
Не нами цей придумано закон.
Він не сьогодні і не вчора виник
Й не зна ні перешкод, ні перепон.

Чи буде доля з нами справедлива?
Чи звір вселенський з’їсть нас без жалю?
…А ти, як і завжди, така красива!
…А я, як завше, так тебе люблю!

* * *

Привидилось з тобою чаювання…
Запраглося побути тет-а-тет,
І стюард за якихось три юані
Відвів нас у окремий кабінет.

Крутили гейші десь танок звабливий,
Вилазячи нескромно з кімоно.
А я з тобою був такий щасливий,
Яким бувають тільки у кіно.

Цвів за вікном садочок із камінням.
Навколо був лише японський стиль…
Я руку цілував тобі з невмінням,
Зваливши з столу перечницю й сіль.

Ти бережно мене відсторонила,
Поправила прикраси осяйні…
Японіє, навіщо ти наснила
Оманливу феєрію мені?

ХОЧЕТЬСЯ ТЕПЛА

І хочеться тепла. І не лише від груби.
Навіщо ж нам Господь подарував
Чутливі руки та тремтливі губи
Й жіночим тілом нас зачарував?

І хочеться тепла. Без нього щастя мати
Не можемо - то мýка б лиш була.
Тож пригорнись до мене. Бо жива ти
Лише тому, що хочеться тепла…

* * *

Втомивсь я жінку бачити вві сні,
А наяву – не підпускає близько
Оте смішне кирпатеньке дівчисько,
Ще й бісики підкидує мені.

В мої роки так сильно упадать –
Ні в які не залазить це ворота…
І хай в безсиллі скривлюю я рота,
Та, чорт бери, яка це благодать!

* * *

Прекрасна Дама в сотні кілометрів…
Прекрасна Дама зваблює мене…
Вона спостеріга з небесних нетрів
Моє сумне пристанище земне.

Їй видно все буття моє убоге –
Прикрасити його не поспіша,
Обжила бо повìтряні чертоги
Її блаженства сповнена душа.

В мені ж глибоко, під сердечним спудом,
Ще жевріє надія, не вмира
На те, що все скінчитись має чудом
Кохання, насолоди і добра.

* * *

У серця є діапазон?
Я думаю, його немає.
Який вже рік без перепон
Воно так жадібно кохає.

Який вже рік воно чека,
Що, ніби з неба, простягнеться
Жіноча лагідна рука
Й закохане погладить серце.

Життя привчило до чекань
І до надій на дивне диво.
Скажіть, тремтливі інь і янь:
Чи встигну бути я щасливим?

НАДІЯ, ВІРА І ЛЮБОВ

Надія, Віра і Любов
Мене завжди оберігають,
Збагачують думки та пам’ять
І пронизали до основ.

Тож, що б зі мною вік не діяв,
В душì лишається Надія.

І, скільки б літ я не наміряв,
Все ж залишається ще Віра.

І я курличу знов і знов:
Надія й Віра – на Любов!

* * *

Моя призахìдна любов…
Без вивертів і лицемірства…
Без ревнощів і без презирства…
Обійми… Цілунки… Альков…

Ніяких претензій нема –
Сама лише мить насолоди
І сором’язливості коди,
Нашіптувані обома.

Осінньої радості сплеск
На цій в передзим’я дорозі
Й легке забуття, як в гіпнозі, – 
Щедротний дарунок небес.

ЗАВТРА…

Можна, я тобі на груди
Тихо голову схилю?
Завтра буде те, що буде, –
Нині ж я тебе люблю.

Обережно сльози витру:
Сором плакать королю.
Завтра будуть шквали вітру – 
Нині ж я тебе люблю.

В океані альбатроси
Шлях покажуть кораблю…
Завтра сніг. Сьогодні осінь…
Як же я тебе люблю!

НЕЗАСЛУЖЕНА ЛЮБОВ

Цвіли троянд пахучі вéсни…
Я так до цього щастя йшов,
У сил прохаючи небесних
Цю незаслужену любов!

Серед цілунків час прощання
Я так помітити й не встиг.
Яке ж солодке це кохання
В обіймах трепетних твоїх!

Ти вже пішла, а я ще мріяв,
Сідлать Пегаса не хотів…
Коханим бути – щастя вияв.
Кохати - справжній дар богів!

* * *

Хай збереже твої обійми
Моєї пам’яті архів.
В час болю я їх тихо вийму,
Як ліки від усіх гріхів.

Запам’ятайте, плечі, доторк.
Ти, спино, теж запам’ятай.
Бо доторк цей – найліпший доктор,
Усіх надій моїх розмай.

Я став легким, я став пружинним.
Я навіть впав у моветон.
Це випадок… Чужа дружина…
І це, здається, був не сон…

* * *

На пласі власного кохання
Чекаю вирок в забутті.
Чи слово матиму останнє?
Чи мрії всі мої пусті?

Чи правда на моєму боці
У суперечці із життям?
Чи світле золото емоцій
Я прикрій старості віддам?

І чую голос з піднебесся:
«Хіба своє ти відлюбив?
Хіба ти на життєвім плесі
Не стрів носійку чуд і див?».

І я підводжуся із плахи,
І з тіла струшую я тлін
І йду, хоча й трушусь від страху,
Припасти до її колін.

НЕ ВТОМЛЮЙСЬ ВІД ШУКАННЯ

Кохати жінку – трудне щастя.
Тут тільки бережись біди:
Чужої радості не вкрасти,
Чужі не обтрусить сади.

Шукай… Не втомлюйсь від шукання.
Ще десь горить зоря твоя.
Шкода, звичайно, що остання.
Натомість як вона сія!

СМІЄТЬСЯ ЖІНКА

Сміється жінка… Як вона сміється!
Як дзвінко сміх, мов жайворонок, в’ється
У вишині!
І як звабливо розійшлися щічки!
Яким рум’янцем вкрилось біле личко
Навстріч мені!

Сміється жінка… Не звичайна жінка,
А рідкісна, немов рослина гінкго
Чи Сірін-птах.
Сміється жінка – промінцями зморшки
Летять і не псують її нітрошки
В моїх очах.

Сміється жінка – й по небесній гладі
Розкочується хвилями всевладдя 
Її краси…
Тож поможи їй Бог своїм фірманом,
Щоб сміх її лишивсь недоторканним
На всі часи!

* * *

Нам спокій тільки сниться.

                            Александр Блок
 Спокійно, Іпполіте, спокійно…

                                «Іронія долі»

І доза вже ліків подвійна…
І вето на всі віражі…
«Спокійно, Михайле, спокійно,
Ти серце своє бережи…».

Та серце наказів не слуха.
А спокій – це потім. Це т а м …
І трепетно вловлює вухо
Кохання палкий тарарам.

Я тільки і житиму, поки
Спроможний тримати мене
Священний любовний неспокій.
Він зникне – і щастя мине.

* * *

Прилинь до мене.
Притулись до мене.
Притиснися до мене…
І тоді
Пізнаю я щось давнє, достеменне,
Чого в роки не звідав молодì.

Зігрій мене, кохана!
Й не соромся,
Що я торкнусь твоїх пружинних перс.
Я все життя боровся.
Й доборовся
До самоти. І дуже сильно змерз.

Чого мені боятися на схилі
Великої життєвої гори?
Я не впаду. Я ще любити в силі
Тебе цієї пізньої пори.

* * *

Пробач мені, кохана: ні на крок
Моя душа твою не покидає.
Якби сховались навіть ви в Китаї,
Вона б догнала вас в один стрибок.

Не винний я… Це доля тче для нас
Таку міцну тоненьку павутинку,
Яка передає мені наказ
Тебе любити – недосяжну Жінку.

* * *

Через яке позаземне лекало
Тебе скроїли й випустили в світ?
І ти явилася. І заблищала.
І вибухнула, наче динаміт.

Я, мабуть, зараз висловлю наївність
Дитячу (не в коня, виходить, корм),
Та хай живе і не зника нерівність
Твоїх звабливих і прекрасних форм!

Творцеві, мабуть, теж було непросто
Тобі ліпити профіль і фасад
Й робити диво – два по дев’яносто,
А поміж них – відомі шістдесят.

І ти квітуєш в вічній круговерті
Над сталими пунктирами орбіт,
Кохана Жінко, втілене Безсмертя…
Й твоя краса таки рятує світ!

* * *

Я оптиміст. Я дуже хочу жити,
Хоч за життя нічого не нажив.
Я хочу жити, люба синьйорито,
Серед твоїх манливих вітражів.
Я житиму, хоча природа проти.
Я житиму, бо воля Неба за.
…Ось засвітився в усмішці твій ротик,
І чар твій, не відчутий ще на дотик,
Як вищий прояв заземних еротик,
У серце, не спитавшись, залізá.

_________________
© Михайло Лєцкін

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/