Михайло ЛЄЦКІН

* * *

О, як космічно тихо у природі!
Вона, не озираючись назад,
Чекає пильно у величній коді,
Коли її обійме листопад.

І він ось-ось таки обійме любку.
Щоправда, він на вихватки гаразд:
То поцілує горобину в губки,
А то хитне тини в статечних газд…

Але природа, як і ми, терпляча
І згадує із попередніх літ,
Як краще загнуздать коханця вдачу,
Щоб не накоїв він великих бід.

Надежда АНДРЕЕВА

НОЯБРЬ

Ноябрь… Один из самых мрачных,
но хочется, чтоб был удачным…
Совсем пустой посёлок дачный –
октябрь закрыл сезон.
Зимы грядущей ближе стужа,
ненастьем хмурый день простужен,
обижен, никому не нужен,
грустит о лете он.
Но между туч сверкнёт надеждой
румяный луч – погожий, прежний –
исполнен силой безмятежной,
от мира отрешён.
Чужды' ему сует стенанья,
природы пышной увяданье,
поры унылой угасанье –
сдаваться не резон,
хоть непогода торжествует,
ручьи на окнах дождь рисует,
деревья за окном тоскуют –
им снится зимний сон...
Декабрь уже не за горами:
морозов ледяное пламя
и снежных искр лихая за'мять
сольются в унисон…

Богдана ГУСАК

* * *

Укотре думка: «Дійсно... чи здалося?» –
відволікає від буденних справ.
Стрибає прудко вивіркою осінь
і просить, аби з нею хтось пограв.

У жовтих килимах алеї парку
(без шурхоту і кроку не пройти).
Залита сонцем з винограду арка.
Хода знайома. Сміх... А раптом ти?

Вперед чи обернутися? – дилема.
– Не смій... – верба шепоче.
Липа: – Глянь!
В гілках звучить нова музична тема –
танцює листя «Вальс розчарувань»...

Внизу переглядає вітер стоси
осінніх звітів (ще гребти й гребти!),
сум’яття із депешами відносить
неквапно за каштанові хребти.

Михайло ЖАЙВОРОН

* * *

Розкóшлана осінь згортає сувої туману,
Від ока чужого ховає свої мідяки.
Знецінене золото листя іде за димами,
А я багатíю на спогади і на рокú.

Гойдається серце колискою древнього роду. 
І спилений ліс ще чіпляється за виднокруг.
А спалена осінь віщує уже на негоду,
І попіл небес переорює сонячний плуг.

Мій пращур спредвíку тим плугом півсвіту бентежив,
І лезо Дніпра не ржавíло нікóли в траві.
Тепер переорюють дýші, і віру, і межі,
І зуби дракона прорóщує хтось на кровí.

Хмеліє народ від розлúтого трунку ілюзій,
І нá ніч впускає прабабине літо хутчій.
Висока ціна у такої легкóї спокуси,
Де волю міняють на келих вина і харчі.

Спадає під ранок із вікон німа поволока,
І білим привиддям виходять дерева із мрев,
Неначе весь рід мій з душею самого пророка
В широкі обійми розóрану землю бере.

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА

ТУМАН

Туман… Туман… Спустивсь густий туман,
Сльозами обмиває жовтня вроду, 
Розкинув понад річкою екран –
Який-то фільм покаже нам природа?

Серпанком застилає очерет:
Упав ще з ночі і пливе до рання…
Кого в полон тепер він забере –
Хто відповість на це просте питання?

Туман… Туман… Клубочиться туман…
Над плесом простелився пеленою…
Реальність то чи зоровий обман:
Що там, за білопінною стіною?

Молочною габою оповив 
Ірпінські береги, покриті лісом,
Красу осінню від очей прикрив
І переніс таємно за куліси.

Туман… Туман… Цей вранішній туман
Земне й небесне воєдино склеїв.
Немов одномоментно сотні ванн
Парують над ще сонною землею.

Туман… Туман… Як дивний сон, туман…

Владимир СПЕКТОР

* * *

Заиндевелый лист резной
С ноябрьским деревом расстался
И карусельно распластался
Над городом и тишиной.
Заиндевелый миг шальной
Летит, пространство ветром меря,
И что терять, когда потеря –
Ты сам. И кто тому виной,
Что осень, жертвуя тобой,
Швыряет с щедростью банкрота
Твою резную позолоту
В пустынность улицы ночной.
Заиндевелый мир сквозной,
Мелькнувший за стеклом оконным,
Летящий над землею сонной…
Связной меж летом и зимой.

Ніна БІЛАНОВА

ЗВИКАТИМУ ДО РОЗСТАНІ

Звикатиму до розстані,
Звикатиму до відстані,
Звикатиму до відстані між нами.
Ти так далеко в просторі.

Я так надовго в пристані.
Так довго я втішатимуся снами.
Тяжкою в серці смутою
Вину свою спокутую.

Сповідаюся вітрові над садом.
Дощем дрібним умиюся,
Надією зігріюся –
Спадуть гріхи нестримним листопадом.

Позичу сліз у осені,
Коли свої всі виплачу,
Коли всі сльози виплачу без Тебе.
Вберу із неба просині
І вилечу! І вилечу
До Тебе, Господи, у Вічне Небо!

Ольга МУСИЕНКО

* * *

Воспоминания в воздухе тают,
Мысли вчерашние не совпадают.
Не совпадают – сникли листвою,
Мыслям своим я вдруг стала чужою.

Не узнают меня старые мысли,
Каплей янтарной на ветке повисли.
Грустно немного... На улице осень,
А на ветвях паутинная проседь.

Старые мысли, я вам благодарна,
Что мне светили зарей лучезарной
В поле, где маки росли с васильками,
Где пило небо пространство губами.

Что среди ночи меня вы будили,
Что вместе с вами прошла сотни милей...
Но листопадом мне память заносит,
И виновата во всем моя осень...

Воспоминания в воздухе тают,
Мысли вчерашние не совпадают...

Виктор МОСТОВОЙ

* * *

В шахтёрском нашем скверике,
Где листья опадали,
На трёхколёсном велике
Давил я на педали.

Круги кружили голову,
Фонтан прохладой веял,
И врассыпную голуби,
И дальше нёсся велик.

Я всё звонком позванивал,
А мама вслед тревожно:
«Сынок, – вот наказание –
Катайся осторожно!»

Надежда ФУРЗЕНКО

* * *

В мире, где разлукам нет конца,
где потерян счёт больших утрат,
верность и любовь спасут сердца
и растопят лёд, расцветят мрак.

В мире, где суров для нежных век
и друзья порою не друзья,
спотыкаясь между ложных вех,
всё же забывать добро нельзя.

В мире, где вокруг сплошной туман
и реальность прячется в словах,
как бы ни скрывал себя обман,
верь себе, коль знаешь, что права.

В мире, где погода невпопад:
летом – холод, а зимой – дожди,
принимай любой её расклад,
серость межсезонья пережди.

В мире, где у жизни есть предел,
неизбежны пасмурные дни,
сделать нужно много важных дел,
что моментам вечности сродни.

Любовь ШЕМЧУК

РОМАНТИКИ

Романтики живут за облаками,
Где в звёздах небо, а средь них Луна
Нам свет на Землю шлёт, вертясь боками,
И радуется жизни вместе с нами…
Среди ночных светил она – одна.

Романтики парят в небесной выси,
С планетами общаются на «ты»…
Им Зодиаком там маршрут расписан
И, все заслуги каждому зачислив,
Созвездья исполняют их мечты.

Романтики мечтой живут веками…
А ты сюрприз готовишь мне всерьёз:
Достанешь звёзды сильными руками,
В корзину соберёшь за облаками
И мне подаришь вместо белых роз.

Олександр ВРУБЛІВСЬКИЙ

* * *

Осіннє, запізнє до нас
Навшпиньки із голим чеканням
Приходить і хлипає час
Дощем, мов прощає востаннє.

Розчахнуте в небо гілля
Проситиме снігу й морозу.
- Негодо, бери розгуляйсь,
Пожухле зривай без наркозу.

Вже спокою прагне земля,
Стелити туманами - доля.
- Який пірует! Вуаля
І листя в долоні й до долу...

Ніде ні душі, тільки - я.
І ніг шарудіння, і спати б...
Замрія осіння моя
До мене у снах, наче мати.

О п'ятій темніє... І ніч
Є довша за Сонця окраєць.
Зима поспішає навстріч,
Нам паморозь, бач, розсипає.

Людмила СВИРСКАЯ

* * *

В моей осенней жизни дождь и тьма,
И часто тянет из окна бедою...
Давным-давно осенняя сама,
Я пью вино – такое молодое,
Что, кажется, в нём юности года
Все, будто бы в насыщенном растворе...
В моей осенней жизни иногда
Так много зимних, в сущности, историй,
Запечатлённых вдоль и поперёк
На скрученных пергаментах дубовых
Опавших листьев. Счастья не предрёк
И не нашёл спасительного слова
Ноябрь – последний, мудрый: всё же «НЕ».
В душе он лишь пунктиром обозначен...
А истина по-прежнему в вине –
В том молодом. Невыпитом. Горячем.

Емілія ПЄСОЧИНА

ОСІННЄ СЕРЦЕ

Тріпоче тихо серце восени,
Шепоче, наче листя золотаве...
Блукає мовчазними дощ містами,
А смуток сповиває довгі сни...

Самотнє небо поглина вода...
Гойда у річці вітер кола туги,
Що далі линуть хвилями розпуки...
Журба дощами до землі спада...

А вітер притулився до трави,
Втомившись від самотності у небі,
Де він один осінньому вогневі
Усупереч залишився живий.

І серце прагне в темряві знайти
Рятунок і до тиші прихилитись.
Тривожно, наче птах, кружляє листя...
Гостріша біль в кайданах золотих.

Птахи кричать у сірій вогкій млі
Так моторошно, начебто востаннє.
У світі проголошено прощання,
І жовтень сповідається землі.

Дощ, небо, листя, вітер і ріка –
Все у танку осінньому тріпоче.
...А серце навіть з болем жити хоче...
У темряві шепоче, не змовка...

Сергей ДУНЕВ

* * *

Тоска обезголосевших лесов, 
Садов невозмутимое молчанье… 
Природа, обнажаясь до основ, 
Лишь одного желает – пониманья. 

Ни глаз не радуя, не теша слух, 
Не вызывая в нас того восторга, 
Который перехватывал бы дух, 
Она молчит настойчиво и строго. 

И, принимая всё таким, как есть, 
Вбирая эту паузу земную, 
Ты понимаешь, что любую песнь 
Молчанье предваряет зачастую. 

______________________________________
© Поэтическая группа «НОВЫЙ КОВЧЕГ»