УСЕНКО   ОЛЕКСІЙ   ДМИТРОВИЧ (Дмитро Юнак)

   Олексій Дмитрович Усенко (псевдонім Дмитро Юнак) народився 23 жовтня 1948 року в селі Юнаківка Сумської області. Закінчив з відзнакою Харківський автотранспортний технікум, а потім – автошляховий інститут. Протягом 40 років працював на підприємствах автомобільного транспорту в місті Суми, пройшов життєвий шлях від слюсаря до заступника директора автопідприємства.

З його творами читачі знайомилися в збірках «Життя прожити – не поле перейти», «І на оновленій землі», «Відспівали літом і мої літа», «Не остудити б золото в очах», «З твоїх долонь я п’ю холодну воду, «Оранжевая планета» і «Оранжевая планета-2», «Любим хлопчикам, дівчаткам», «Умійте цінити кохання», «Скажи мені, доле…»; у незалежних літературно-художніх альманахах: «Lithium», ЛТС «Елітер» («Свою Україну любіть»), «Книга життя» (№ 4), альманаху «Харківський міст» та інш. Деякі твори звучали в ефірі на Сумському обласному радіо. Член ЛТС «Елітер», член Міжрегіональної спілки письменників. Нещодавно видані книги – історичні твори «Мій рідний край, моя земля… Суми», «Мій рідний край, моя земля… Юнаківка». Нещодавно вийшли з друку його історичні повісті «Мій рідний край, моя земля… Суми», «Мій рідний край, моя земля… Юнаківка», збірка віршів «Поздоровлення», «У життя свої дороги»(український гумор),  «Від Майдану до Майдану» (історія Майданів очима пересічного українця), «Ліричні струни серця»(Збірник ліричних віршів).

Вічне 

 Зігнувся місяць в срібному каскаді,

Амур* хмаринки в човники зібрав.

Під шатом віт в пташиній серенаді

Своє кохання я в медах купав.

Принишкла тінь від саду мимоволі,

В хоромах ночі ти була, мов птах.

Свята Ісіда**, спарувавши долі,

Фатою вкрила весь Чумацький Шлях.

Тож він горів, як і кохання, вічно.

А на Землі такі стосунки є?

Хвалько ефектно бовкне: "То – колишнє!”

Розумний скаже: "Хай Господь дає!”

У біле вбралась моложава вишня,

Коханням-цвітом зваблює живе.

Від нас залежить – збережем ми вічне,

Доки Аїд*** у царство призове.

Рожевий дощ, впади на первоцвіти,

Про незабудки нагадай у снах.

Щоб не зів’яли їх медові квіти,

Не остудилось золото в очах.

______________________________________ 

* Амур – у давньогрецькій міфології – бог кохання.

** Ісіда – у давньогрецькій міфології – богиня плодовитості і                   материнства,уособлення подружньої вірності.

*** Аїд – у давньогрецькій міфології – бог підземного світу і  царства мертвих.

Глухомань

Знайшов у лісі тиху глухомань:

Дрімав світанок в нетрях павутини.

Йому природа віддавала дань,

Плекала ніжно, як малу дитину.

А поряд липа в небо зацвіла,

Бджолино пахла медом і зірками.

Вона роями навіть не гула,

Красуня, не цілована вітрами.

У ситець вбравши вроду молоду,

В росі берізка сонною купалась.

Ще не пізнавши на віку біду,

Лісна кокетка сонцю посміхалась.

На жаль, останній, мабуть, великан,

За рангом першим сонечко вітає.

Прабатько лісу, велетень, Титан*

Парфуми квітів, як нектар вдихає.

Мені здалося, що сама Земля

В промінні сонця, в золоті купає

Мене самого. А моя зоря,

Немов хмаринка, в небі пролітає.

_______________________________

* Титани – у давньогрецькій міфології – божества, велетні,

діти Урана і Геї, що вступили в боротьбу з богами Олімпу.

16.06.08 р.

Безрідна хатина

Стара хатина, безрідна, занехаяна,

Стоїть під дубом, вбога сиротина.

Перекосилась, бесталанна, неприкаяна

Й така вже безпорадна, як дитина.

Її творець (а хто він був – забула!)

Давно вже відійшов у небуття.

То скільки ж літ від того промайнуло?

Чи, може, це вже і кінець життя?

Щастить сусідкам – білі, чепурненькі,

На кожній з них і флюгер зверху є.

Їх ремонтують вчасно. Як новенькі!

До них, чванливих, навіть сонце заграє.

Не те, що їй – жили одні небоги.

Вона стомилась, втратила і лік

Скількох тримала. Заболіли ноги,

Ніхто й не дума лікувати їх.

Такий вже хист в ції хатини:

Кому потрібна? Розберуть і зруб.

"То й що поробиш, – наче з вікон лине, –

Нехай ламають. Залишили б дуб!”

Берізка і хмаринка

Немов дівчинонька в хустині,

Стоїть берізонька в долині,

У чистім полі край дороги,

Хмаринці журиться, небога.

"Навіщо тут оця долина?

Стою одна, як сиротина

І, хто не їде, той скубне,

Чи й скривдить інколи мене.

А вітер! Він мене лякає –

Нові сережки вимагає.

Хвалько, чванливий неборака,

А ще й надмірний забіяка!

Спочатку стан мій обіймає,

Крізь листя ніжно зазирає,

І перевірить все, мов наречений,

Зірветься, скаче, як шалений.

Згинає віти, рве, ламає,

До мене й жалю він не має.

Зриває листя, щоб летіло,

Його цікавить біле тіло,

Мов ласий дід до юної лебідки.

Від цього ширяться про мене плітки”.

Стурбовано берізонька зітхнула,

Та раптом з неба відповідь почула:

"Дурненька ти, – луна хмаринки крик, –

Хіба то дід старенький? Чоловік!

З таким дідусем до зірок літати”.

Якого парубка хотіли б ви, дівчата?

Долі

Не спалось батьку, розцвітав бузок,

Сади буяли оксамитом...

За хвіртку вийшов, виглядав дочок, –

А небо – як у те останнє літо!

Та ж сама хвіртка, та ж земля,

І соловей в саду співавє.

Знайомі луки і поля...

Тільки тебе уже немає.

Знов липень кличе на жнива,

Дозріло жито в полі.

Була б ти з нами ще жива!

Та тільки хто ми – проти долі?..

Дощ

Тупцюється дощ біля хати –

Вітром небогу прибило.

Чи пустять його до кімнати,

Чи й сіни на засув закрили?

Чому ж бо не хочуть впустити

В оздоблені, теплі палати?

Хоч трішки, як люди, пожити,

В м’якенькій постелі поспати.

Проситься дощ на застілля,

Сльозами стікає зі стріх.

Немов чоловік на похмілля

У жінки "замолює” гріх.

Дуб

Якась біда дубок ламала,

Неначе з люті надкусила.

О, Боже мій! Яка в нім сила –

Щоб він усох, зламати мало!

Таке бажання в нього жити –

Потрібно ще його звалити.

Такі й чоловіки в моєму краю!

А інших – серцем не сприймаю.

Життя і ми

В житті немає рівної межі –

Поміж добром і злом хитається, як п’яне.

Йому "до ліхтаря”, що хтось зів’яне,

Не подолає на шляху кряжі,

Змете обжинки чи серця чужі.

Оббреше правду, чи брехню покриє,

Хтось там співає чи від горя виє.

Скотився в рів, а хтось піднявся,

Сичить, а йде...Чи хтось зламався,

І шмат його комусь дістався...

Всім не догодиш. Хай облають,

Але ж колись вони відстануть!

Для них – одне лише сторіччя,

Життя ж – і зле, і добре – вічне!