ОЛЕКСІЙ УСЕНКО (м. Суми)

     Олексій Дмитрович Усенко, (літературний псевдонім Дмитро Юнак), народився 23 жовтня 1948 року в селі Юнаківка Сумської області.

     Закінчив з відзнакою Харківські автотранспортний технікум і автодорожній інститут.

     Протягом 40 років працював на підприємствах автомобільного транспорту в місті Суми, пройшов шлях від слюсаря до заступника директора автопідприємства.

     Видав вісім поетичних збірок і дві збірки фантастичної прози.

                      ВІЧНЕ

Зігнувся місяць в срібному каскаді,

Амур* хмаринки в човники зібгав.

Під шатом віт в пташиній серенаді

Своє кохання я в медах купав.

Принишкла тінь від саду мимоволі,

В хоромах ночі ти була, мов птах.

Свята Ісіда**, спарувавши долі,

Фатою вкрила весь Чумацький Шлях.

Тож він горів, як і кохання, вічно.

А на Землі такі стосунки є?

Хвалько ефектно бовкне: "То – колишнє!”

Розумний скаже: "Хай Господь дає!”

У біле вбралась моложава вишня,

Коханням-цвітом зваблює живе.

Від нас залежить – збережем ми вічне,

Доки Аїд*** у царство призове.

Рожевий дощ, впади на первоцвіти,

Про незабудки нагадай у снах.

Щоб не зів’яли їх медові квіти,

        Не остудилось золото в очах.

________________________

* Амур – у давньогрецькій міфології – бог кохання.

** Ісіда – у давньоєгипетській міфології - одне з головних божеств, 

     богиня плодючості й материнства, уособлення подружньої вірності.

*** Аїд – у давньогрецькій міфології – бог підземного світу і царства мертвих.

           ГЛУХОМАНЬ

Знайшов у лісі тиху глухомань:

Дрімав світанок в нетрях павутини.

Йому природа віддавала дань,

Плекала ніжно, як малу дитину.

А поряд липа в небо зацвіла,

Бджолино пахла медом і зірками.

Вона роями навіть не гула,

Красуня, не цілована вітрами.

У ситець вбравши вроду молоду,

В росі берізка сонною купалась.

Ще не пізнавши на віку біду,

Лісна кокетка сонцю посміхалась.

На жаль, останній, мабуть, великан,

За рангом першим сонечко вітає.

Прабатько лісу, велетень, Титан*

Парфуми квітів, як нектар вдихає.

Мені здалося, що сама Земля

В промінні сонця, в золоті купає

Мене самого. А моя зоря,

Немов хмаринка, в небі пролітає.

________________________

* Титани – у давньогрецькій міфології – божества, велетні,

    діти Урана і Геї, що вступили в боротьбу з богами Олімпу.

       БЕЗРІДНА ХАТИНА

Стара хатина, безрідна, занехаяна,

Стоїть під дубом, вбога сиротина.

Перекосилась, безталанна, неприкаяна

Й така вже безпорадна, як дитина.

Її творець (а хто він був – забула!)

Давно вже відійшов у небуття.

То скільки ж літ від того промайнуло?

Чи, може, це вже і кінець життя?

Щастить сусідкам – білі, чепурненькі,

На кожній з них і флюгер зверху є.

Їх ремонтують вчасно. Як новенькі!

До них, чванливих, навіть сонце заграє.

Не те, що їй – жили одні небоги.

Вона стомилась, втратила і лік

Скількох тримала. Заболіли ноги,

Ніхто й не дума лікувати їх.

Такий вже хист в ції хатини:

Кому потрібна? Розберуть і зруб.

"То й що поробиш, – наче з вікон лине, –

Нехай ламають. Залишили б дуб!”

                    ДОЛІ

Не спалось батьку, розцвітав бузок,

Сади буяли оксамитом...

За хвіртку вийшов, виглядав дочок, –

А небо – як у те останнє літо!

Та ж сама хвіртка, та ж земля,

І соловей в саду співавє.

Знайомі луки і поля...

Тільки тебе уже немає.

Знов липень кличе на жнива,

Дозріло жито в полі.

Була б ти з нами ще жива!

Та тільки хто ми – проти долі?..

                ДОЩ

Тупцюється дощ біля хати –

Вітром небогу прибило.

Чи пустять його до кімнати,

Чи й сіни на засув закрили?

Чому ж бо не хочуть впустити

В оздоблені, теплі палати?

Хоч трішки, як люди, пожити,

В м’якенькій постелі поспати.

Проситься дощ на застілля,

Сльозами стікає зі стріх.

Немов чоловік на похмілля

У жінки "замолює” гріх.

                ДУБ

Якась біда дубок ламала,

Неначе з люті надкусила.

О, Боже мій! Яка в нім сила –

Щоб він усох, зламати мало!

Таке бажання в нього жити –

Потрібно ще його й звалити!

Такі й чоловіки в моєму краю,

А інших – серцем не сприймаю.

          ЖИТТЯ І МИ

В житті немає рівної межі –

Поміж добром і злом хитається, як п’яне.

Йому "до ліхтаря”, що хтось зів’яне,

Не подолає на шляху кряжі,

Змете обжинки чи серця чужі.

Оббреше правду, чи брехню покриє,

Хтось там співає чи від горя виє.

Скотився в рів, а хтось піднявся,

Сичить, а йде...Чи хтось зламався,

І шмат його комусь дістався...

Всім не догодиш. Хай облають,

Але ж колись вони відстануть!

Для них – одне лише сторіччя,

Життя ж – і зле, і добре – вічне!

               КАЛИНА

В кінці стежини, біля тину,

Осінній вітер гне калину.

Вона насилля терпить мовчки,

Хоч відриває він листочки,

Лама гілки, немов би руки,

Але услід йому – ні звуку.

Коли ж кетяги став скидати,

Вона – на поміч болем звати:

"Листочки – що, старі – хай тліють,

Весною знов зазеленіють,

А з ягод буду діток мати.

Яка ж без сім’я з мене мати?”

                  ЛИПА

Коханка липня в небо зацвіла,

Жовто-зелене платтячко вдягла,

Парфуми дістає – дарунок літа.

Гаряче сонце її промінням мітить,

Цілують бджоли молоді літа.

Коханка липня в небо вже зліта.

Їй плескають і сонце, й місяць, зорі...

Мені хоча б на мить такої долі!

            МАТЕРИНСТВО

Ще ткала ніч у темряві серпанок,

Легенький бриз десь в ясенах затих.

Нова зоря шукала в хмарах ранок,

Але відкрила райдугу на них.

Вмивався ліс росою від дрімоти,

Стара осика віщувала сни,

Відстукав дятел про свої турботи,

Пташиний хор шукав мажор весни.

Та ось раптово там настала тиша,

Лиш юний клен у захваті зітхав:

Бо, де колись росла колюча груша,

Весільно-білий силует стояв.

Примарні тіні вальси танцювали,

Вкривали цвітом листя і траву.

Чи зорі щастя й радість дарували

Миршавій груші? Можливе наяву?

Вона й сама не вірила в це диво,

Пізнавши вперше квітів зорепад.

Але в цю мить була така щаслива,

Неначе в ній розквітнув цілий сад.

Налиті віти ледве тріпотіли...

Чарівна ніжність квітів пелюсток.

Їх навіть ніч сховати не посміла,

Бо материнство велича жінок!

        МЕЛОДІЇ ШОПЕНА

Прийшла весна за грозовим дощем

І синє небо з пролісків дістала,

Всіх привітала з Великодним днем.

Упавши, луки сонні цілувала.

Ішла здалеку, наче рідна дочка.

Аж тут зима ще спить – така ледащо,

Кудись поділися трава, листочки...

Ось і залиш таку напризволяще!

Не жаль чужого – розгубила барви,

Немов химери – віти тополів,

А де ж зелені, білі, жовті фарби?

Куди ти, краю, всю красу подів?

 Тобі дарую різнобарвні гами,

Зеленим листям увінчаю клена.

Та хай над містом і понад полями

Несуть пташки мелодії Шопена!

          РОДИНА

Ветви свисали с березы,

Светилась кора белизной.

Щедра на алмазы в морозы,

Гордилась прохладою в зной.

Давно ее здесь посадили –

От бурь сохраняла и зла.

Ее домочадцы любили –

Их домик в войну сберегла.

Избушку собою закрыла,

Фашистскую сталь приняла.

И, сдрейфив, пред ней отступила

Войной опаленная мгла.

Сейчас же изба опустела –

Ушли старики на покой.

И нет до нее теперь дела:

Старушку-избушку долой!

Пришли мужики с топорами:

"Отжившее МОЖНО на слом!”

Как тяжко они УМИРАЛИ –

Березка и старенький дом…

Так часто добро забываем –

Пускай же и внуки учтут:

Безжалостно то мы ломаем,

Что РОДИНОЙ нынче зовут…

ЗА ВСЕ ТЕБЕ Я БЛАГОДАРЕН…

                  Доброй, милой. любимой Т.К.

За все тебе я благодарен:

И за удачу, за успех,

Обед и ужин твой шикарен,

И за  любовь твою, за грех…

С тобой нежнее солнце светит,

А в каждом лучике – весна!

Да так прекрасно жить на свете!

И в непогоду жизнь ясна.

С тобою рядом ходит Муза –

Это такой прекрасный миг,

Когда в жару ли, слякоть, стужу

На лист ложится новый стих!

За ласку, нежность поцелуя,

За нервный крик твой и за смех,

За обаятельность такую

И жажду помощи для всех,

 Доброжелательность святую,

За твою верность и за честь.

Терпенье, слабость там, иную…

Что ты в меня такая  есть!

ЧТОБ ЭТО ВСЕ ВРАГ БЫ НЕ СМОГ РАСТОПТАТЬ!

Выпьем за счастье прекрасной Земли.

За то, что мы есть и живем не одни,

За мир, за добро, за успех, за уют,

За то, что нас где-то когда-нибудь ждут,

За друга, подругу, жену  или мать.

За то, что они не устанут нас ждать.

За теплый прием, за семейный очаг,

Чтоб это все враг бы не смог растоптать!