Валентина Лысич


И вот ноябрь...

И вот ноябрь... Угрюмость в вышине.
Дождинок нить на веточке берёзы.
Рябина в полыхающем огне.
Промозглый ветер. Первые морозы.

И кто сказал, что будет вечно так?
Кто напророчил будничную серость?
Когда земля оденет снежный фрак,
Растопит сердце трепетная нежность.

Воспряну вмиг. Растает боль души
Пушистым снегом на моих ладонях.
... И о "вчера" забуду, и о лжи,
Как только вихрем закружит "сегодня".

----------------

За окном - листопад

За окном листопад в светлом зареве дня:
Осень царственно правит миром.
Забияк-воробьёв и синиц трескотня
Раздаётся звучащим эфиром.

Внемлю музыке дня. Подбираю мотив,
Свою душу в игре обнажая.
Выплеск мыслей моих, разных чувств перелив –
В каждой ноте звенит, ввысь взлетая.

И в кленовом листке, пожелтевшем, сухом,
С ветки ветром осенним гонимом,
Есть мелодия грусти, что с нежным теплом
Растворится в костре едким дымом...

В звуках страсть передам, радость, нежность и боль.
Даже краски осенние – тоже.
Но не стать никогда мне желанной Ассоль,
Коль в душе твоей кто-то дороже.

-----------------

Осiннiй етюд

Розправляла осінь крила над землею,
Все частіше гірко плакали дощі.
Я розбите щастя не зберу, не склею,
Бо пробралась осінь сіра до душі.

Над дорогою зажурена калина
Стиглі кетяги схилила до землі,
Пишнотіла розрум’янилась жоржина –
З тихим смутком відлітали журавлі.

Ось вже осінь простір ввесь заполонила,
Затремтіло павутиння на гіллі.
Вітер гілочку гойдав, бо дуже мила
Колихалась павутинка у імлі.

Ну чому ж ти, осінь, до душі прокралась?
Пам’ятай завжди: чекаю на весну.
Вже земля в барвистий одяг щедро вбралась,
Щоб із часом тихо відійти до сну.

-----------------

В осiннiй млi...

В осінній млі погасли ясні зорі,
лежить важка розлука тягарем.
Десь час немов заплутався в просторі,
у спокої, – неначе й не живем.

Мені б тебе побачити, почути,
мені б у очі зазирнуть твої,
та десь, осіннім маревом закуті,
сховалися щасливі дні мої.

Знесилена, на в’язкім бездоріжжі
шукаю влітку згублене тепло.
Одним-одна стою на роздоріжжі
задумавшись: куди ж воно втекло?

Коли й чому? Так хочу небагато:
відчути подих твій, як пощастить.
Бо смутком я до несхочу багата,
лише самотність душу сиротить.

--------------

Осінній етюд

Під ногами – багряний килим,
На деревах – вбрання золоте,
Спозаранку туманом білим
Над рікою довкілля цвіте.

Величаво, і так гордовито,
Жовтень казку жовтаву снує.
Осінь пишна, дощами вмита,
Щедро барви свої роздає.

Прохолодою вкритий простір:
Хоч-не-хоч, а таки холодить.
Обезсилена вся від млості,
Ледь жива, павутинка тремтить.

------------------

Осiння замальовка

Ще грали осені яскраві кольори,
Та вже здружилася вона із буйним вітром,
Кружляла вихром в листопаді: раз-два-три,
І умивала хризантеми жовтим світлом.

Як до душі їй цей останній вихід в світ –
Прощальний бенефіс, яскраво-пишне свято:
Розлився сонечком барвистий вогнецвіт,
Палав та сяяв, миготів задиркувато.

А небо плакало дощами день за днем,
Пронизуючи холодом красу осінню.
Ось і втекло тепло з останнім журавлем,
Ледь-ледь черкнувши напослідок землю тінню.

--------------

Снова осень...

Изумительна осень надеждой –
Лихо пляшет, тепло расплескав,
Козыряет багряной одеждой
И за временем мчится стремглав.

Желтизною пропитаны дни все.
Разостлался груз лета ковром.
Серебрится уверенно проседь
Влажных веток, окутанных сном...