Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Юності час блакитний
Щастям війне здаля –
І барвінково квітне
Навіть в мороз земля.

Щемно стискає серце
Спомин минулих літ,
І не спинить, здається,
Згадок стрімкий політ.

…Ми ідемо з тобою
Берегом навесні.
Верби старі з журбою
Дивляться вслід мені,

Ніби вже їм відомо,
Що не судилось нам
В спільнім щасливім домі
Жити одним життям.

Хвилями річка грає,
Вітер гіллям шумить,
Все вже навколо знає,
Що розійдемось ми…

З часу, як ми розстались,
Безліч води втекло,
В пам‘яті лиш зосталось
Тих почуттів тепло…



Про Любов

Зрозуміти важко порою:
Чи то казка, чи наяву?
Мерехтливою пеленою
Вишиває печаль канву…

Туга хустку свою накинула
На опущені плечі знов,
А під куполом неба синього
Крила випростала Любов.

Обняла весь світ і поніжила,
Напоїла щедро теплом,
Від холодного вітру свіжого
Захистила міцним щитом.

Материнством своїм злеліяла,
Завела колискових пісень,
Всі тривоги вітром провіяла
І сховала в минулий день…

Рясно квіти й зелень посіяла
З рукава обабіч доріг,
Аби колір надій оспіваних
Не покинув нічий поріг.

Незвичайними барвами дивними
Стала ліс вдалині малювать,
А сама із птахами грайливими
Почала в дружнім хорі співать.

І такої погожої днини
Світ застиг у своїй красі…
Як ця пісня до вас долине,
То підхоплюйте її всі!



* * *

Я вірю, Господи, у Тебе!
Мені життя Ти дарував,
Блакитне неозоре небо
Й щоденні, звичні всім, дива:

Схід сонця в тихому світанні,
Приємний свіжий вітру спів
І перший сніг, що землю зрання
Тонкою ковдрою накрив.

Хмаринку дивовижну в небі,
Що казки плетиво несе,
І щирих почуттів потребу,
З якими подолаєш все!

Я вірю, Боже Всемогутній,
Що можеш чудеса творить:
Немислиме зробити сутнім,
Загоїть рану, що кровить.

Ти вмієш лагідно прощати
Усіх неправедних людей
І щедро милість дарувати
Тому, хто з Вірою іде!



Спогади про батька
 
Була я раз на косовиці –
Тоді мій світанковий сон
Порушив батько: нахилившись,
Сказав: «Косить ідемо, донь…»

Пливло все в ранньому тумані –
Ще він приховував красу,
Бриніло листя на каштані:
Мантачив батько наш косу.

А сонце зводилось поволі,
Торкало корнинські горби,
І в щедрому промінні долі
Іскрились на траві скарби:

Блищали діамантом роси,
Сіяла сонячна яса
І розсипалася в покоси,
Коли торкалася коса.

Ласкаве сонце батька гріло,
Вітрець куйовдив буйний чуб,
На сонці грало сильне тіло,
А батько був міцний, як дуб.

Стрункий, тонкий, але умілий:
Йому коса – не новина!
Робота у руках горіла,
Їй віддавався він сповна!

Любив він точність і порядок,
(І нас до цього приучав),
В господі все було до ладу,
Яку б він справу не почав:

І будівельник був завзятий,
І гарні меблі майстрував,
Садок заклав побіля хати
І хист до господарства мав.

Зібрання цінував веселі –
Гостей у себе вмів прийнять,
А в тиші рідної оселі
Любив кросворда розгадать.

Частенько цитував порою
Твардовського або Франка,
Проймався долею тяжкою
Некрасовського мужика.

Вражало те, що дуже вдало
Доречну фразу підібрать
Умів, і навіть міг, бувало,
Главу з поеми розказать…

Вставав із сонцем на світанні,
В житті ніколи не спішив…
У засвіти пішов зарання,
Та в світлій пам‘яті лишивсь…



* * *

Зорі землю вже приколисали,
Ясний місяць плине в вишині,
Неземні відкрилися портали,
Янголи з’явились у вікні,

Пильно подивилися між хмари,
Де на крилах мрії піднялись.
Древні засвітилися Стожари,
Шлях Чумацький вдалеч простеливсь…

І у цьому просторі безмежнім
Мрії розлетілись навсібіч:
Романтичні, світлі і бентежні,
Линуть всім закоханим навстріч.

Янголи розпростують їм крила,
Щоб не збились, не упали вниз,
І яскравим світлом освітили
Мріям шлях, що їх веде увись.



* * *

Вкотре вже народжується день –
З ним нові з‘являються надії,
Щирі пишуться слова пісень
І летять увись крилаті мрії.

Скільки незакінчених ще справ,
Намірів, ідей, великих планів!
От, здається, тільки-тільки встав,
А дивись – давно уже не ранок…

Час уже не плине, а летить,
З кожним днем біжить все швидше й швидше –
Недаремно він вперед спішить:
Хтось у Небесах нам долю пише…



* * *

Пройшлась в неділю лісом, а ще й досі
Невпинно серце болісно щемить:
Природа в людства порятунку просить,
Та вже не просто просить, а кричить!

Там, де велично зводився до неба
Могутніх крон дубових чуб густий,
Стоять пеньки… Невже вам, люди, треба
Мінять на гроші щит лісів земний?

У балочках, ярочках, на узліссі –
Скрізь видно слід сучасних «хазяїв»:
Пляшки, пакети, сміття – подивися,
На що перетворився світ лісів!

Природа вже й не жде від нас спасіння:
Вона сама у пошуках шляхів:
Он на узліссі виросли з насіння
Дубки замість понищених лісів.

Одне питання мізки вже розносить:
Чи час прозріння до людей прийде?
Природа порятунку в нас не просить:
Вона себе рятує від людей…



* * *

В яснозоряну ніч у пронизливій тиші
Навіть чути, як зірка із неба впаде
Й, прокотившись в безмежній незвіданій висі,
Вогняну борозну в небесах проведе.

Що за знак? Чи душа розпрощалась зі світом?
Чи нове зародилось для щастя життя?
Долинають із Всесвіту дивні привіти –
Нерозгадані тайни земного буття.



Чарівна квітка
 (казка для дорослих)

Якось у далекім диво-царстві,
Де панують літо і весна,
Завдяки природному малярству
Розпустилась квітка неземна.

На усе була потроху схожа:
Орхідеї дивний мала принт,
Кольором – неначе дика рожа,
Ароматом – ніжний гіацинт.

Чим же так усіх зачарувала?
Що було незвичного у ній?
Цілий рік вона цвіла й не в’яла:
Ні мороз не брав, ні суховій.

Як її торкалася дитина,
Квітка розкривала пелюстки
І яскрава ніжна середина
Чарівні заводила казки.

Як дівча до квітки прибігало,
Щоб свої секрети розказать,
Квітка ніби вушка підставляла,
І хотіла дівчину обнять.

А як наближалась молодиця –
Жінка в повнім розквіті краси, –
Так було приємно подивиться,
Як блищали крапельки роси

Діамантом на пелюстках ніжних,
І смарагдом листя пойнялось,
Невимовна й неповторна свіжість
Чарувала й навівала млость.

А коли підходила старенька,
То навколо пахощі пливли,
Огортали всю її легенько
І бабусю в молодість вели.

Дивно те, що так реагувала
Квітка тільки на одних жінок,
Чоловічий рід же не сприймала,
Нібито дала собі зарок.

Та й чоловікам була байдужа
Врода чудо-квітки неземна –
Ті сюди приходили не дуже:
Не потрібна їм була вона…

Та проходив тут одного разу
Розчарований життям юнак.
Лиш побачив квітку – і одразу
Перед нею в подиві закляк.

Квітка спалахнула дивним сяйвом,
Догори звела свої листки.
Якось незати′шно хлопцю стало,
А чому – збагнути невтямки…

В цю хвилину квітка запитала:
– Що тебе, юначе, привело?
(Хоч усе вона про нього знала!).
В юнака нахмурилось чоло:

– Покохав я дівчину прекрасну,
Та вона мене не поміча.
Мріяв, що знайду із нею щастя,
Що робити? Квітко, виручай!

– Знаєш, хлопче, серцю не накажеш,
Бо воно для себе вибира
Того, з ким навіки долю зв‘яже,
І безсилі тут мої слова!

– Як її увагу привернути,
Люба квітонько, скажи мені!
Тільки це хотів би я почути,
Не потрібні дії чарівні!

– Будь до неї лагідним, привітним,
Добрим і уважним будь завжди,
Принеси їй луговії квіти,
Про своє кохання розкажи…

Може, станеш її серцю милим…
Іншої поради тут нема,
Чари тут мої, на жаль, безсилі –
Має покохать тебе сама!

Квітка знов яскраво спалахнула
Переливами ясних заграв,
Ароматами ураз дихнула –
І поникла… Чар її пропав…



* * *

Кожному потрібне слово щире,
Відчуття надійного плеча,
Усвідомлення: в життєвім вирі
Десь комусь тебе не вистача.

Кожному, повірте, необхідно,
Щоби хтось про нього піклувавсь,
Поруч йшла завжди людина рідна,
Й день зі спілкування починавсь.

Кожному приємно, звісно ж, знати,
Що комусь дорожчий він за всіх,
Горе зможе розділити навпіл
І помножити щасливий сміх.

Так уже влаштовано на світі,
Що у парі суджено іти.
Бо тоді душа весняно квітне,
Коли знаєш, що потрібен ти!

________________________
© Людмила Добровольська
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/