Богдана
ГУСАК
 

* * *

Достукатись до серця –
туки-тук! 
(легенько так, 
навіщо голосніше?) –
спочатку видається
найпростішим.
Спортивна вправа,
забавка для рук.
– Тук-тук!
Мовчання...
– Що за маячня?!
– Тук-тук!  –
від нетерплячки
значно більше.
У відповідь,
немов знущання, –
т-и-и-ш-ш-ш-а...
Міцнюща брама,
та нема ключа.
Безжально поглинає
кожен звук
(хоч грюкай 
чи стирай до крові
пучку).
Не скочить серце,
не відчинить 
рвучко!
Пустопорожнє
зблякне
«туки-тук»...
……………………..
І байдуже –
чи білий день,
чи ніч –
для зайд,
зухвальців,
джиґунів
так само
немає ходу.
Іншим
замість брами –
до серця шлях.
Проста,
здається,
річ!


* * *

Поговори зі мною на зорі,
допоки день ще запрягає коней
і сонце кімоно своє червоне
доношує між згаслих ліхтарів.

Відвертістю із трунком простоти
заворожи (не треба й зілля рути),
аби краплинку ніжності ковтнути,
навстріч промінню вранішньому йти.

На обрії мов хто розсипав жар,
та ним не обпечешся, рання пташко.
Із конюшини, чебрецю й ромашки
смарагди рос обтрушує косар.

У верболозах жебонить вода й
несе слова подалі від намулу.
Ми з нею коло тиші розімкнули.
Приєднуйся хутчій, розповідай!


* * *

Небо – пляшка вина відкоркована.
Опинилися не випадково на
узбережжі. Немов зачарована,
океану гладінь без меж...
Ми, від щастя хмільні, знеможені,
помічаєм, наскільки схожі. Ні,
зупинити цілунку не можемо!
На вустах – полуничний фреш.

Романтична банальна історія?
Ні печалі не знаєм, ні горя ми...
Милуватись прибоєм і зорями
ти за руку мене ведеш...
півстоліття. Мов юні, ми любимо
з сивиною і зморшками грубими,
і словами, й очима голубимо,
п’єм із вуст полуничний фреш!


* * *

Частує літо із карафки квасом.
Петрів батіг підморгує блакиттю.
Рум’яне плем’я, на солодке ласе,
давно в садку – від ягід гнеться віття.

Пустує сонце. То шубовсть з розбігу
в холодну річку. То дратує знову
кирпату хмару: промені-чепіги
з коси знімають стрічку веселкову.

Сміється з нього небо: – Як дитина!
Та й не туди, що у рудого мрія...
про зорі-очі та вуста-малину.
Надвечір нишкне й густо червоніє...


* * *

Чумацький шлях... Розсипані зірки
збирав у жмені молодий, зіркий,
кров з молоком, завзятий і гарячий.
(Краса землі усе в думках). Чумаче,
не встояв перед чарами таки?

Вловивши в небі сонячну стрілу,
розволочивши світанкову млу,
хмарини розігнавши ген до пруга,
здаля відчув її нестерпну тугу.
Майнув мерщій «розрадити малу».

Війнувши стиха лебедя крилом,
з веселкою, із літеплом, зелом,
з перестуком краплин дощу грибного
прилинув, привітав, гукнув з дороги –
і разом відболіло, відлягло...

Зраділа! Світ навколо заяснів!
Із леготом лункий пташиний спів
заплутався в лелітках і у брості...
Замріялась... А він – «чекай у гості»...
В небесній валці віз ледь зарипів...
_______________
© Богдана Гусак

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/