Виктория
   АБРАМОВА
 

* * *

Ничто не даётся нам в жизни легко,
Порой для успеха приносятся жертвы,
А время струится сквозь пальцы песком,
Уходит здоровье, и силы, и нервы.

Иной раз готова расстаться с мечтой,
О ней позабыть, навсегда отказаться...
Она забирает все силы, покой,
Но знаю я чётко – не стоит сдаваться.

Я утро встречаю с любимой мечтой–
Без веры, надежды жизнь так неприглядна!
И верю – Вселенная рядом со мной,
А жизнь без мечты так, увы, заурядна...

В минуты сомнения помню о том,
Что, сдавшись, я многое в жизни теряю...
Зачем плыть в потоке судьбы лепестком
Тогда, как в мечтах я себя обретаю?

   Мария
   АРНАУТОВА

ЧИТАЮ ДРУЗЕЙ
 
Твою читаю душу между строк
Поверх времён, помимо предрассудков,
Ты ничего не запасаешь впрок,
Живёшь на высоте, где многим жутко,

Ты режешь крылья о небесный край,
А там, за краем – беспредельный Космос...
Пусть до последней мчит меня трамвай,
Где ты, надеюсь, ждёшь на перекрёстке...

На перекрёстке лет, дорог, людей...
Где нежат душу майские сирени,
Где тень скользит от белых лебедей
По зеркалам твоих стихотворений...

   Лилия
   БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО
 

* * *

А я, дитя весёлых междометий,
живу так часто на страницах книг,
смакуя вкус исчезнувших столетий,
сама себе – волшебный часовщик.

Я старомодна, пусть кому-то странно,
ношу в себе Материки Времён,
по ним гуляю, словно по полянам,
не мучаясь, что правда, а что – сон...

По лестнице эпох иду в надежде,
что не забыты сýдьбы, имена...
И я люблю так преданно и нежно
всех тех людей, что жили до меня...

В Триполье женщины мониста носят,
поёт негромко им гончарный круг,
в Афинах уличный босóй философ
Сократ – всем встречным брат и верный друг...

Плывёт «Титаник», и играют скрипки,
волхвы спешат по звёздам в Вифлеем,
фиалки в волосы вплетают хиппи –
из городов уходят насовсем...

Со мною рядом и старик, и море –
Хемингуэй им поднял паруса.
На трон цари восходят, фараоны,
а Мавка до сих пор живёт в лесах...

Эпоху Черчилль вдохновил речами,
и дописал Шекспир в ночú сонет.
И лишь душа печальной Роксоланы
летает меж созвездий и планет...

   Константин
   ВАСИЛЬЧЕНКО
 

* * *

Отдавшись одуряющей жаре,
Застыли мысли мухой в янтаре,
Не находя спасительную тень.
В зените – солнца выжатый лимон,
Закутанный в небесный поролон,
Бесцеремонно выжигает день.

В напяленной панамке набекрень
Очередное лето у дверей.
До середины октября не жди дождей,
И сетовать на это – не резон.
Жара продлится долго ли? Как знать…
Чему бывать, того не миновать,
И, стало быть, логично поливать
Упрямо зеленеющий газон,
Особенно – в засушливый сезон.

   Алла
   ГОЛУБЄВА
 

ЛІТО
(рондо)

Щаслива мить... лише початок літа.
Так днів багато, не перелічити!
Веселий спів пташок з небес лунає,
Нарешті тиша... спокою чекаєм,
Як хочеться під мирним небом жити!

Розлився аромат чудових квітів
І купка спритних дітлахів гуляє,
І полохливих голубів шугає.
Щаслива мить...

Як завжди будем літечку радіти!
Розквітла липа, на пахучих вітах
Гудінню бджілочок немає краю.
Та швидко червень дні перегортає,
Летить метеликом... і не вхопити...
Щаслива мить.

   Ирина
   ДАВЛЕТОВА
 

УСЛЫШАТЬ ЮНОСТЬ
 
Живу как знаю – как дышу, как пью, как лгу.
Пучиню мартовость своих воспоминаний
на том забытом и несбыточном лугу,
где дождь сомнений лупит будущность взрастаний.
Во снах бесстыдно всё апрелит мой октябрь,
свиданий с прожитым лазурность напуская
на серость будничного обжитого края,
где маеты самой себе не жаль хотя б...

Бежать! Бежать?.. Куда и с чем бежать?!
Крест не заменишь на счастливую подкову –
в безгрешный мир с крестом не входят, чтобы тать,
что падал с выси, был гоним из рая снова...
А память чешет от укусов волдыри,
но сладок привкус искалённого железа...
и снова вёсенно в себя из кожи лезу –
услышать юность сквозь незамкнутую дырь.

   Людмила
   ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

ГЛЕДИЧІЯ
 
Гледичія старезна край дороги побачила багато на віку: вже більше сотні літ її тривоги тікали пріч у пору гомінку, коли весна яскрава скрізь буяла і аромати зе´лені пливли, в її гілках метелики кружляли, а у дуплі старі шпаки жили…
Закохані прогулювались пари, як навесні гледичія цвіла, і пелюстки на них скидала хмари, немов фатою юних обвила. Щасливий сміх бринів і розсипався дзвіночками і підіймався ввись, за молоденькі гілочки чіплявся, які, неначе кучері, вились.
Любила, як під кроною улітку бабуся пасла білих козенят, а світлячки ночами, як лелітки, блищали й осявали все підряд. Тоді здавалось, з неба впали зорі й вінком прикрасили густе гілля, а унизу розкинулась, як море, укрита рясно травами земля.
В осінню пору тихо облітали з гілок додолу золоті листки і начебто монетами встеляли під деревом трави м’який покрив. Гледичія прихильно поглядала на дітлахів, що велетні-стручки наввипередки в жмені набирали і шаруділи листям шелестким.
…Узимку, як хуртеча завиває, гледичія упевнено стоїть, гілля понад землею простирає, наметом над дорогою висить. Століття вже ніхто її не зрушить, стихія її волю не здола – нескорену й незламну має душу: бажання жити їй земля дала!

   Сергей
   ДУНЕВ
 

* * *

Тает время льдинкою в горсти,
Убегает, как вода сквозь пальцы...
Бог, конечно, все грехи простит,
Примет душу вечного скитальца.

Не осудит, двери не запрёт,
Хоть в ошибках с головы до пяток...
Это подтвердится в свой черёд.
В это верю я сегодня свято.

   Михайло
   ЖАЙВОРОН
 

* * *

Маю серце своє – не чуже аніскільки до світу,
До чужої біди і німої до болю сльози.
Онде падає зірка – а їй би летіти й летіти,
І гадати на кавовій гущі од літа до зим!

У житті, як у Всесвіті, є наднова́ і бездоння,
Хтось спалахує миттю і світиться тисячу літ.
Над проваллями душ вигинає підкову осоння,
А від жовтого карлика тоне у безвісти слід.

Я у силі безсилий зірвати з орбіти планету,
Мов пелюстку із квітки чи ранній багрянець роси.
Маю серце своє – золоту нерозмінну монету,
Що завжди у ціні, хай би хто що за неї просив.

   Наталия
   ЗОЛОТОВА
 

* * *

Пусть первый луч ещё едва дрожит,
Но скоро он затеет танец света
Всему... и мне, идущей здесь под ветром.
И пусть Господь простит мне дерзость эту.
Ну, раз уж я повадилась тут жить...

За то, что я ещё живу за всех,
Чей след на берегу давно затерян,
За то, что ветер кутерьму затеял,
Где осыпала шёпот я, не смея
Ни чей-то вдох не заслонить, ни смех.

   Михайло
   ЛЄЦКІН
 

ДОПОКИ ІСНУВАТИМЕ ЦЕЙ СВІТ

1. Троянда й волошки
 
Троянда в пишній постає красі
Відразу ж, як приваблива гранд-дама,
Якою зачаровані усі,
Немов коштовністю в скарбниці храма.

Натомість у волошок польових
Краса впадає в очі поступово,
І довгий час вдивляємось ми в ,них,
Щоб квітам спалахнути волошково…

2. Трава

Проро'сла, ще не кошена трава
Готується усім єством до літа.
Життєвість непохитна в неї влита.
Корисне сіно, а трава – жива.

Вона жила до нас мільйони літ
І після нас ще житиме мільйони,
Допоки існуватиме цей світ
І Божі благоденствують закони…

   Микола
   ЛОЖКО
 

ВИБІР

На шальках терезів – вінець рівноваги,
І вибору твого болить одвічна мука:
Тут – рабство та любов, там – воля та розлука,
І хвилі люто б'ють в обидва береги.

А в голові туман, і вислизає суть,
І з нетерплячки час під ребра стука глухо,
А голос звідкілясь в одне шепоче вухо,
Що вибір ось такий лише повинен буть.

А в інше десь за мить іще хтось бубонить,
Нашіптує тобі щось зовсім протилежне.
Не можна, каже, буть таким необережним,
Навчись уже себе від зла оборонить!

Час вибір підганя. А спереду стіна,
Котру ні обійти, ні силою здолати.
І кожен шле добра, немов дитині мати,
І спробуй, розпізнай, де Бог, де Сатана.

Яку ж розраду дать збіговищу дилем?
Де той єдиний шлях, що мусиш ти обрати?..
Довірся сам собі, напхавши в вуха вати,
Або п'ятак підкинь, і годі тих проблем!

Та знай: хоч у які небачені світи
Не прийдеш ти шляхом безпечним та щасливим,
Колись настигне жаль про шлях, що був можливим,
Яким тоді пішов хтось інший, а не ти.

   Ольга
   МУСІЄНКО
 

* * *

Цвіте жасмин, а отже, бути літу.
Цвіте жасмин, і аромат п'янить.
На вогку землю, сонцем розігріту,
Спустився червень в цю прекрасну мить.

І зачерпнувши світла повні жмені,
Розсіює його на всі боки.
Бо він господар в царстві цім зеленім,
Стелив для нього травень рушники.

От він й прийшов, і косить в лузі трави,
І вуса гладить наливним житам.
Малих пташат у гніздах ніжно бавить.
Цей працелюб встигає тут і там.

Дарує людям запашні суниці,
Черешні спілі, вишеньки терпкі,
Міцненькі білолиці печериці,
А ще – отав духмянощі пахкі.

Гортає червень дні, гортає ночі.
Гортає сон, і світиться жасмин
У місячному сяйві... Сни дівочі
Легенькі й нетривкі, як плин хмарин.

   Людмила
   НЕКРАСОВСКАЯ

* * *

Выкручивать душу, себя донимая,
До капли стихи из неё выжимая,
До слова, до звука, до рифмы, до строчки,
Решительной и окончательной точки,

До дрожи в руках, ломоты и озноба,
До чувства, что творчество – это хвороба,
До пота и крови на каждой странице,
До веры, что завтра душа возродится.

   Евгений
   ПУГАЧЁВ
 

* * *

Нам не понять глубинной связи
с действительностью странных снов –
они приходят без оказий,
потом уходят восвояси,
и хоть сюжет давно не нов,
нас пробирает до основ…

Воспоминанье сна гнездится,
как неопознанная птица,
и размывается… Потом
случайно может возродиться,
мелькнув заманчиво хвостом, –
как плод безудержных фантазий,
но будто о пережитом…

Нам не понять глубинной связи…

   Юра
   РАШКИН
 

признание в любви
 
в моей душе как в брошенной квартире:
по стенам дух витает нежилой,
и на запаутиненной картине
тускнеют краски радости былой.

под золотою вязью мудрых книг,
в ореховом шкафу прогнувших полку,
все сказки про любовь, но мало толку:
кто и когда теперь заглянет в них.

знакомые умолкли голоса,
и время длить минуты перестало,
и обе стрелки свесились устало,
и гири опустились на часах.

в последний раз, в окно пробившись косо,
на пыльный стол упал неяркий свет,
где кто-то вывел пальцем знак вопроса,
чтоб никогда не получить ответ…

   Виктория
   ТИЩЕНКО
 

* * *

Проходит прохожий – нездешний.
Чуть щурится, огненно-рыж.
На ветку душистой черешни
садится растрёпанный чиж.

Дорога в белесой оправе
и тропки петлистой приток.
Клумбника для чистой забавы
и брошенный кем-то мелок.

Безветрие – лета прямая.
Беспочвенность – метка двора.
Лучи прямо с окон ломая
(в тележку – как будто дрова).

И день – воплощение счастья
уходит в край кровель-зонтов
с цветком самой огненной масти,
с охапкой наломанных дров.

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/