Михайло
ЖАЙВОРОН


* * *

 Чіпляється літо за срібло тонких павутин, 
 І сонце дедалі стає за розмінну монету. 
 Це небо високе — і те вже у вирій летить, 
 Покинуте Богом, холоне гніздечко планети. 

 Птахам перебути б лишень на краєчку землі, 
 Допоки по вітру розкидає золото листя, 
 І пір’ячком інію сни їх розпишуть на склі, 
 І дзьобик бурульки не раз ностальгійно присниться. 

 Навряд чи від себе вдається комусь утекти. 
 Чіпляється кожен, либонь, за свою павутину, 
 Яку вже несе манівцем у незнані світи, 
 І ніби здається, що вітер попутний — у спину. 

 Ще літа удосталь, коли воно бродить вином, 
 Розлитим у діжу багряного заходу сонця. 
 Теплом розійдеться по венах і тілу воно, 
 Що навіть сніжинка запахне узимку озоном. 

 І будуть скрипіти по білому снігу громи, 
 І зорі із криги довбатиме місяць щербатий. 
 Себе у собі так по краплі вийматимем ми, 
 Допоки у вирій... 
 Він може іще почекати. 
 


* * *

Що не рік — то кільце випікає у стовбурі осінь.
Ніби кола на тихій воді піднімаються ввись.
Крізь оголені крони дерев ледве цідиться просинь,
І на вітрі розхристує душу приречений ліс.

Спопеливши себе, залишається все ж гордовитий,
Хоч подвійна спіраль ДНК аж скрипить у хребті.
Розказав би багато про що, коли б міг говорити,
Бо не вміє, як люди, від правди ховатись у тінь.

Їм би хліба й видовищ!
                                        І зо́лота.., зо́лота листя!
І возносити знову хвалу, а назавтра — хулу.
Ще немає тих слів, від яких би вони не зреклися,
Хоч самі не по зорях ступають — по битому склу.

Не пече, не болить їм, як тирсою плачуть дерева,
І що кільця на зрізах — то сонячний слід висоти.
І течуть із глибин під корою цілющі джерела
До небесних озер між своїх берегів золотих.

____________________
© Михайло Жайворон

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/