Михайло

ЖАЙВОРОН

* * *

Не прихóдь! 
Не пишú у сни!
Калатáють дощí в калюжах.
Без до бéзуму без винú
 Алергíєю занедужав.

Дмуть лілóві узбíч вітри,
І біліють сади туманом.
Про високе не говори,
 Коли небо уже не мáнить.

Із водú – есемéс капíж
Камінь серця потроху точить.
Не приходь. 
Всі слова облиш,
 Що вповзають у мушлі ночі.

Палить ранок свої мости,
Розливає пташине тьохкання:
«Тільки ти... тільки ти... тільки ти!.. ».
 Павутина бринить сполохана.

14.05.2019

* * *

Вúшень біла фатá – за тумáнами вслід,
Небосхил вигинає черлену підкову.
Ще учора цвіло, а вже зав’яззю плід.
 Ходить місяць вагітним по вічному колу.

Все по колу в житті. По спіралі суєт,
Аж стискає до краю хребти у пружини.
З насінини, що падає, сонце встає.
 Крок за кроком – і сам вже торуєш стежини.

Іще мрії твої – у рожевій імлі.
Дім, робота, сім’я, – усе так, як і треба.
І радіє душа! І тяжіння землі 
 Піднімає із чáсом до сáмого неба.

Все інакше із чáсом. І світ не такий.
І на цвіт повесні нівідкíль алергія.
На горіхи тобі дістаються роки,
 І горіх, що садив, вже тебе не жаліє.

Весілля відгуляють вишневі сади,
І забудеш про той полінóз в міжсезоння.
І стає алергія хронічна на тих,
 Хто не душу відкрив, а порожнє бездоння.

Спантелúчено дивишся в прірву глуху,
А тебе ще й штовхають злорадо у спину.
І лишáєшся сам, наче перст, на шляхý,
 Ніби душу з самóго виймають щосили.

Алергія на ціни, на владу, брехню...
Зусебíч алергéни в’їдаються в очі.
Доливає у кров надвечір’я вогню.
Пахне небо дощем...
Спрага літа... 
 і прощі.

14.05.2019

* * *

Пірнáю в очі, в синю завірюху.
Бреде туман прожúлками стернí.
Немов ріллю перевертає плугом,
 Менé весна розóрує в менí.

Душа уся парує на осонні,
Горять грайливо бісики з-під вій.
А серце по стерні отій – босóніж
 Аж рветься із грудей у білий світ.

Очей кульбави – вихори галактик,
В яких тону, здіймаюся, лечу,
Стаю рабом і ангелом крилатим,
 Хоча й сліпим, якого світ не чув.

Все пізнаю – від блискавки до грому,
Люблю тебе і грішну, і святу.
Земля пливе собі житейським кóлом, –
 Десь я на ній кульбавою цвіту.

18.05.2019

* * *

Починалося все не з черленої глини і Єви,
Не від райських утіх і садів яблуневих спокус.
Витікали у поті чола цілі ріки життєві
 І стелився за край у віки небосині обрус.

Починалося все із нужди у насущному хлібі,
Зі звіриних стежин та скривавлених списів і стріл,
Із печерних наскельних малюнків і сонячних німбів, 
 У яких просиналась душа в надвечірній порі.

І виходили люди у люди з камінної тиші, 
І в’язали петрогліфи – вузлик до вузлика дні.
І здавалося їм, що ставали на голову вищі, –
 Оживало щось там, під ребром, у німій глибині.

На скрижалях віків залишались відбитки баталій
І тривимірний світ нерозгаданих ще дивовидь.
Силуети суєт, наче коди, у гени вростали, 
 І місилася глина небес для нащадків нових.

23.05.2018

* * *

Піщинку планети підхоплює сонячний вітер 
І шляхом Чумацьким з собою у бéзвість несе.
І сам я – маленька піщинка у променях світла,
 Яку закрутила життєва оця карусель.

Всьогó лиш піщúнка на битій прадавній дорозі,
Яку притоптали копúта і шини коліс.
А я все дивлюся у світ, у розхристану просинь,
 Яке наді мною тримали Атланти колись.

Нікому до мéне нема вже ніякого діла,
Хіба що пустили б, як решту піску, на заміс.
Та сонячний вітер в душі напинає вітрила,
 І я виринаю зі шторму у зоряну вись.

Де світить у темряві ночі Червона планета,
І бурі піщані чиїсь замітають сліди.
Сюди вже несе, наче Ноя, земного поета.
І буде там Слово.
 А Слово – найперше завждú.

23.05.2019

* * *

Густа трава дощу росте із хмар,
Клепáють кóси грозові заграви.
А вже за мить всьогó тогó нема, –
Кує зозуля. 
 Розкошýє травень.

Лічити невтямкú йому до ста,
Бо не літá попéреду, а літо!
І мáнить вже черешня молода,
І сонцем 
 перша ягода налита.

Пірнають бджоли в гречку навмання,
І воском наливається зернина.
Клює в шкарлупу неба пташеня,
З яким довічна в ньóго 
 пуповúна.

Але про те не відає весна,
Що дощик днів її останіх випав.
Ще тільки мить – і стане тінню в липах.
То буде ще... 
 А поки що – вона!

26.05.2019

* * *

Розчинились у лíті літá, – і гіркí, і солоні, –
Коли «Гíрко!» кричали, – солодким те слово було.
Берегами одної ріки розтулялись долоні,
 Між якими і сонячне, й зоряне небо текло.

Час обточував камінь, вертів у заглúбинах долі,
Зупинявся в низинах, зі скель піднімався увись. 
Дозрівала пекуча шипшина і спомин магнолій,
 І здавалося, буде завждú так, як вперше колись.

Ще душею в зеніті, й усесвіт увесь – на долоні.
Ще плисти та й плисти по далекій молочній ріці.
Доливає вогню небосхил у прожилки солоні,
 І гострíшає спрага дощу у густій осоцí.

05.06.2018

* * *

Босі ноги полоще у тиші озерній туман.
Оживає зелена пастéль, набуваючи значень.
Відчиняється брама до раю. 
Захóжих катмá!
 Забредає адамове плем’я все далі у хащі.

Опадає ще свіжа роса зі стежок пуповин,
Із травою ростуть до небес невгамовні цикади.
І надкушене яблуко сонця не має провин,
 Що на світлі з’являється тінь і від голої правди.

На осонні спросоння тихцем виграють скрипалі,
І пускає коріння у землю це літо чимдужче.
І раює душа на едемських ландшафтах землі,
 Доки в поті чола добуватиме хліб свій насущний.

06.06.2019

* * *

Дощí і грóзи, грóзи і дощí.
Озéрця неба кольору мохíто.
Зелена м’ята трíшечки гірчить,
 І від коктéйлів шаленíє літо.

Напитись би й менí у пору цю
Цілющих трав від лиха і облуди,
Бальзаму з дивосилу й чебрецю,
 І від укусів змій протиотрути.

Піти з інтерактúву в білий світ,
Близький по духу, лагідний на дотик.
Де починає плин мій родовід,
 Який не знав ніколи позолоти.

Побути трохи хоч на самоті,
Відчути у собі небесну повінь,
Знайти високий смисл у простоті, –
 У літері, у подиху, у слові.

І хай там як вовтýзяться дощí, –
Озéрця вúсі глибшають од світла.
Ось-ось рукú торкнéться височíнь,
 І до нестями зацілує літо.

09.06.2019

* * *

Спекóтне літо... Ні дощу, ні вітру.
Грозóю марить синя височінь.
Гніздéчка хмар розкúдані по свíту,
 І дзьобики свої ховає тінь.

Повітря гусне в срібній павутúні,
А сонце павучком повзе увись.
І липнуть до землі короткі тíні,
 На нас не схожі, нібито чиїсь.

Вони услíд, попéреду і збоку,
Мов пóслані згори поводирí.
На світлі ми без них вже ані кроку,
 Як човен серед моря без вітрил.

Сховатися б самому десь у тíні,
І вгамувати спрагу самотú.
Спекóтне літо вúсне в павутúні,
 І п’є росу метелик золотий.

17.06.2019

* * *

Наливається день до безкрáїх країв горизонту,
І найвища із нот піднімається птахом увись.
Ні хмаринки іще, але пахне дощем і озоном,
 І в зелених отавах небесні октави злились.

Ця висока пора, коли сам ще душею в зеніті,
Хоча сонце на зиму уже повертає щомить,
Не буває в літáх, а літає піднесено в лíті,
 Доки десь під пір’їнкою неба їй не защемить.

І ворожить на кожній травинці багряний промінчик.
Крізь багаття Ярила стрибає розхристаний день.
І тонка павутинка знетями лоскоче обличчя,
 Наче стежечка в літо, до болю таке золоте!

21.06.2019

* * *

Чи вірити слову із уст, що не знали любові?
І хто хоча б раз не глаголив фальшиво комусь?
Нащадки далеких мисливців – тепер людолови,
 І що не правитель – до певної міри прокруст.

Вишукують жертву, до Божого світу байдужу,
Рабів і манкуртів беруть потайкóм на приціл. 
Ніхто не умів іще так полювати на душу,
 Як ці мастаки на язик і чужі гаманці.

Гостріші словá їх за леза, точніше шрапнелі,
Солодші за мед, що стікають із губ, як вощин.
І кожен із них щонайменше – мойсей у пустелі,
 Якому відомі дороги усі до вершин.

Чи вірити слову, що має всю силу плацéбо?
А так до душі пристає і виймає нутро!
Тікає жар-птицею сонце за дужки крайнеба, 
 В самісіньке серце хмаринка вмокає перо.

23.06.2019

* * *

Ти не знаєш, чомý, і не вíдаєш, звíдки тривоги.
Все тугіше натягує обрій свою тятивý.
Прямо в яблучко серця націлене вістря епохи,
 У якій у ладý я лишé із собою живу.

Роз’їдає перúла балконів чорнобильський стронцій, 
І здичáвілу землю у снах переорює плуг.
Витікає у темінь розплавлене золото сонця,
 Із якого чеканить монети мій нéдруг і друг.

Уже сходять у душах посіяні зуби дракона,
І твердіє лискуча лускá у ласкáвих словах,
А від правди гіркої лишається тільки оскома,
 Від солодкої лжи світ розходиться потай по швах.

Ти не знаєш, чомý усе менше людськóго у людях,
На яких уже навіть хижак позирає здаля.
І тріпочеться серце твоє, заґратоване в грудях,
 І затискує горло чимдýж виднокола петля.

І розтоптують небо твоє в придорóжніх калюжах,
У всіх смертних гріхах винуватять прадавніх богів.
І плюють у криницю твогó родоводу байдýже,
 Бо забули, либонь, як виходить Дніпро з берегів.

Як з варягів у греки котилися вповені хвилі,
І мій пращур навчався ходити такóж по воді. 
Запресóване в кулю життя – крізь усесвіт навúліт, –
 На круги повертає своя бумерангом завждú.

Ти не знаєш, чомý, і не вíдаєш, звíдки тривоги.
Все тугіше натягує обрій свою тятивý.
Прямо в яблучко серця націлене вістря епохи,
 У якій у ладý я лишé із собою живу.

12.07.2019

* * *

Говори хоч про що – не лукаво аби і не хитро,
Аби чутно було, як шепоче зелена трава.
Прочитаю тебе по губах, зацілованих вітром,
 А на дотик і смак розгадаю солодкі слова.

Не стихатиме довго над нами зозулине «Гір-ко!».
І далека луна віщуватиме сонячний день.
І ловитимуть нас – не впіймають – літá в павутинку,
 Що довкола очей павучок піднебесний пряде.

Говори ні про що – все одно я тебе зрозумію
З недомовок і жестів, із першого кроку навстрíч.
Відпущу із неволі на волю едéмського змія, –
 Хай живе собі сам, спокушаючи зоряну ніч.

Промовчи хоч про що – не сховаєш затаєне в серці,
Прочитаю з долонь твій оголений мозок руки.
Крізь тумани зіниць упізнáю себе в круговерті,
 До якої несе течія голубої ріки.

17.07.2019

* * *

Розвішують люди білизну свою, наче совість,
На променях сонця і білім мотýззі розвидь...
Нічóго новóго – і ще недописана повість.
 У цій неповтóрності вкотре повтóриться світ.

Засліплені очі розхристаних вікон осонням
Малюють в уяві на сонному склі міражі.
Лише вітерець виполощує випрану совість,
 Яку вже хто має – останню з усіх одежин.

Із бутика чи секонд-хенду – фасони й моделі, 
Бюст’є і бікіні, сімейки і нижнє трико...
Чорніють оголені душі людської пустелі –
 Балкони осель заливає ускрізь молоком.

І п’є – не нап’ється липневої повені місто,
Ховає у кронах своїх жовтогрудих синиць.
Нічóго новóго – зелена корона із листя
 Із часом стає золотою і падає ниць.

22.07.2019

* * *

Чумацьким шляхом сіялась мукá,
Земля щораз родилася у мýках.
Я пив туман парнóго молока,
 І шепіт трав, і щебіт листя слухав.

Сідав малим на білого коня,
Згинав у óбід місячну підкову.
Скрипіли жорна золотого дня,
 І все довкіл здавалося казковим.

Старих млинів давно уже нема,
І від річóк зосталися лиш рýсла.
Хлібина сонця вже не та на смак,
 Хоч кóлос посміхається у вýса.

І ніби тут усе іще моє,
І вглиб росте коріння родоводу,
Але душа болить і повстає,
 Коли на млин чужий ще цідять воду.

У руслах вен кипить в мені ріка,
Виходить з берегів під сáмі ребра...
Тече туман парнóго молока
 І хлібом пахкотить шкоринка неба.

28.07.2019

* * *

Ні меж, ні чáсу. Проминáють дні.
І силуети за вíкном – in vítro.
Найкращий вік – це той, що у менí
 Із крильцями метелика і вітру.

Коли вже можна все і можна ще
На все забити і про все забути,
Мости спалити за собою вщент,
 Чи вистрибнути вниз без парашута.

Шаленство віку – не для молодих.
У них серця розібрано на кванти.
І липнуть до глобальних павутин
 Вчорашні френди, франти і інфанти.

Де знати їм, що фальш, а що в ціні,
Чи серце у метелика не плаче?
Найкращий вік – це той, що у мені.
 Яка там цифра – вже не має значень.

29.07.2019

* * *

Впóвінь жито і лíто 
розлúто у келихи днів, 
Із роси і води 
піднімається сонце спросоння. 
Допиває свій сон 
наїжачене поле стерні,
І хмеліє бджола 
 від густого нектару осоння.

У зелених обіймах 
зітхають від яблук сади,
Молоді горобці 
спозарання викльовують тишу.
І чеканить черешня 
свій перший листок золотий,
У сувій павутин 
 загортаючи душу безгрішну.

Залишають покоси хмарин 
серпокрилі стрижí,
І ключі від крайнеба 
клепáють дзьобáми лелеки.
У зволожені очі 
їм дивиться світ міражів,
Де зариті у гнíзда серця
 будуть гріти здалека.

05.08.2019

* * *

Сéрпиком місяця – серпень по серцю.
Скільки було усьогó – перетреться.
Зорі у жóрнах небесної тверді
 Будуть такóж на мукý перетерті.

З тіста галактик зліпиться равлик,
З глини – людина по кодах спіральних.
Сонячний вітер ввірветься у душу,
 Хтось з переляку сховається в мушлю.

Літо дограє мелодію скерцо.
Серпиком місяця – серпень по серцю.
Ранок розкриє роз’ятрену рану –
 Осінь із листя запалить заграву.

16.08.2019

* * *

Чіпляється літо за срібло тонкúх павутин,
І сонце дедалі стає за розмінну монету.
Це небо високе – і те вже у вирій летить,
 Покинуте Богом, холоне гніздечко планети.

Птахáм перебути б лишéнь на краєчку землі,
Допоки на вітер розкúдає золото листя,
І пір’ячком íнію сни їх розпишуть на склі,
 І дзьобик бурульки не раз ностальгійно присниться.

Навряд чи від сéбе вдається комусь утекти,
Чіпляється кожен чомусь за свою павутину, –
Яку вже несе манівцéм у незнані світи,
 І ніби здається, що вітер попутний у спину.

Ще лíта удосталь, коли воно бродить вином,
Розлитим у дíжу багряного зáходу сонця.
Теплом розійдеться по венах і тілу воно,
 Що навіть сніжинка запахне узимку озоном.

І будуть скрипíти по білому снíгу громи,
І зорі із криги довбатиме місяць щербатий.
Себе у собі так по краплі вийматимем ми,
 Щоб знов нарозвúдні планету на плечі підняти.

26.08.2019

Граду Києву

У вóдах дніпровських 
текли твої сльози,
На кáпищах віри 
палúли богів,
А ти іще дужча – 
на хресній дорозі,
На чáтах одвíчних 
 своїх берегів.

На пагорбі чáсу, 
під куполом неба,
Святої Софії – 
у златі хрести.
Завждú зі щитом 
поверталась зі степу,
Вмирала не раз 
 на своєму щиті.

Коли ти кричала, 
Європа мовчала,
Як брат самозваний 
тебé розпинав.
На шию сідали 
ординські внучата
І силу твою 
 випивали до дна.

Мій Києве стольний, 
святий і престольний,
Несхитна твердиня 
на схилах Дніпра,
Твоєї душі – 
неосяжні простори
Для світу і світла, 
 любови й добра.

Столиця столиць 
у народах і лицях,
З тобою і слава, 
і гідність, 
і честь.
Руси-України 
і вісь, 
і провíстя,
З якої планета 
 не зводить очей.

Мій Києве стольний, 
святий і престольний,
Де болем пульсує 
дорога до Крут,
Про тéбе напишуть 
ще сотні історій, –
Твоєї нізáщо 
 вже нé відберуть.

29.08.2019

____________________

© Михайло Жайворон