Василь Старун


Кому – Байкове, кому – Арлінгтонське,
край села, кому шмат землі.
Поховають, зариють,
в коріннях потонуть
всі – великі, середні, малі.
Перемиті підземними водоспадами,
фосфоричними тінями кості лежать –
ті, що зраджені, ті, що зрадили,
ті, що думали сіно жать.
Із обручками в синім полум'ї,
з оберегами при душі,
перемиті і переголені
на вселюдянім на дощі–
Кому – Байкове, кому – Арлінгтонське,
а кому – шпаків дерев'яний дім.
Розкладуть, приберуть під сонцем,
пустять човником по воді.




НЕ ЧАША КНИГ

Причиною нашого галасу
була непотрібна вода.
І те, що вночі одмикалося,
лежало на сході Дніпра.
І те, що удень переходило
отарним подзвінням сюди,
лежало чадними приходами
на мареві вроди-води.
Отримуй гніздечко посіяне,
тримай в рукаві солов'я.
Не торбами віщого Сіріна
одіп'ється море слов'ян.




За артикулом груша
виношує колесо
з літ. Літачки по
землі каппадокії
тонуть. Із оглухлого
пралісу – темного
тону гострі плеса
зринають і злі–
За майданом – на
місці собору – жура,
мир хусток завмирає
потрійний, в синій
зошит записані
втрати і війни –
та побита на скалки
кура. Плач – стенання –
по зовні важких островах
на деревах і в
темних печерах
ще виблискує.
І – ще – ворушиться прах
у спадаючих перах–




Дерева за мевами –
тягнуться в шторм,
а в шторах не туга –
так – зморшки.
Посічений хугами –
хвугами? – корм.
За табором – поле
морошки, снага спопеліла,
горіла сосна – не в
щоглах тужба і
утрата, спасенна
рокада підійметься
з дна – як ніч на
небесного брата.