(Після прочитання кіноповісті
 О. Довженка "Україна в огні")

Про цю річку поети складали балади,
А тепер вороги сплюндрували...
Розривалися бомби і били снаряди -
І у річці вода стала мутна й кривава...

Дохла риба, смерділи від трупів останки -
Жертви смерті й нелюдського страху...
І лисиці, об'ївшись, дрижали до ранку
Й волочили тіла від пекельного жаху.

Марив вербами сонний вкраїнець,
Саклю й гори пригадував юний грузин.
А російський хлопчина, безвусий,наївний,
"Дайте пити..." - ледь чутно просив.

Сім атак було справді відбито,
За піхоту, за честь, за солдатський мундир.
Поділили бійців на поранених й вбитих,
І тоді слово взяв молодий командир.

- Ворог гине за фюрера, землю і гроші.
За що ж б''Ємося ми, побратими і друзі?
За Вкраїну б'ємОся, мої ви хороші,
Їй ціни ж не було і ніколи не буде!

І в атаку пішли за Вітчизну і ввосьме!
Земле рідна, умножи наш праведний гнів!
"Бійтесь, гади! Тремтіть же, бо ось ми!
За коханих дружин, за дітей, матерів!

Свист, шипіння повітря роздерли,
Спалахнула у висі кривава імла.
І в агонії кодло німецьке померло,
В корчах землю чужий обіймав генерал.

...Після бою солдати звичайно вразливі.
Так було і тоді: у мовчанці німій
Тут же падали в сон, і, безмірно щасливі,
І вві сні догравали свій праведний бій.



МИ НЕ ХОЧЕМО ВІЙНИ!

У сорок п'ятому поліг мій дід Альоша,
Писав дружині: "Б'єм фашистів,
Щоб ти жила, моя хороша,
Світило сонце в небі чистім!

За Батьківщину, Україну-неньку,
Женемо гадів. Ти ж-бо, рідна, жди!"
А потім впав. Обняв земельку
Й лишився з нею назавжди...

А його путь продовжили бійці.
Де впав один - десяток встало.
І спікся ворог в українському свинці,
Й фашистська наволоч пропала!

Малий трикутничок в руках тримаю:
Ще гинуть на землі чиїсь сини...
Не дід мій, вже історія волає
Про те, що ми не хочемо війни!

Можливо, новий ворог у цей час
Сталить меча і точить зуби -
Спокійні ми, жінки, допоки в нас
Захисники надійні будуть!