ЮРІЙ КИРИЧЕНКО
З книги „ЦЕРКВА ДЛЯ БІЛИХ СНІГІВ"

 БАЛАДА № 59

…Прийшов до мене в гості День народження,
Відсунувши всі схеми за межу
І пропонуючи таке поводження,
Де власну втіху вдягнено в чужу…
Це що – тверезість? – я собі подумав,
Чи зрілість на крутому віражі?
І поки я цукерку смутку хрумав,
Вповзли в цей вірш всезнаючі вужі…
Вповзли погрітись чи вповзли вітати,
Я не питав, бо я не є з таких,
Аби в допитливість, як в хміль, вростати
На берегах бентежно-палахких…
Вужі в теплі погрілися допіру
І знову – щоб ви думали? – в сніги,
Подарувавши в візерунках шкіру,
Мов чоботи з шляхетної ноги…
Я – стетерів, я – остовпів, я – здався:
Не знав, що думати і що казать…
Я вслід їм їх дарунком вперезався,
Встигаючи лиш губи облизать…
Вужі в мій дім приходили, мов лами,
В тонкій подобі, в дивному вбранні,
Щоб залишити з божої програми
Кавалок сонця власного й мені…
Пітьма надворі чи сніги надворі,
Я маю виконать наказ вужів –
Сталити меч балад в степу і в зворі,
Не сходячи з дволезих віражів…

14.01.2013р.



БАЛАДА № 13
Галі

…В мій вірш прийшли сніги –
Сліпі… Голодні…
У шкарбанах з чужинської ноги…
Де їх так взули? В Кракові? У Кодні?
По сліду з неба – лише смерк юги…
Я запитав їх: „Хліба вам чи волі?"
Сніги мовчали, мов і не сніги…
А потім вийшли з вірша й стали в полі:
Не друзі, але й ніц не вороги…
Сніги та й годі тут… І що казати?
Сніги та й годі тут… І що писать?
Якби мусони чи якби пасати,
То міг би хоч рукав перев’язать…
А так – сніги… А так – не знати, звідки…
Сказати прийшляки – образить степ…
Калина з явором – їх болю свідки,
А в слів од їх печалей – дивний стерп…
Чому в снігів невигоєні рани?
Хто відповість? На картах погада?
Мовчать радари і німі екрани,
А голова в снігів – сідим-сіда…
Я їх не те, щоб серцем розумію,
Я їх родинно, схоже, впізнаю…
От тільки вголос мовити не смію:
На цім стояв був, і на цім – стою…

13.01.2013р.


КОНТУРИ
ЗИМОВОЇ БАЛАДИ

…Виглядаю тебе з снігів –
Твої очі, усмішку, губи…
Маю в слові стільки боргів
За твоє лиш одненьке „любий"…
Виглядаю тебе з смерек,
З ясенів, з яворів, з акацій…
Вірш мій, звихрений ім’ярек,
Дороста до найтонших ґрацій,
За якими – ти і не ти,
За якими – сто п’ять таємин…
І всі – піддані чистоти,
І всі – в ракурсі зваб, взаємин…
Вірш – не підданець німоти,
Вірш – не пасинок шоуменів…
Він – для тебе: звіздар мети,
Вільний вітер – з його легенів…
Він – для щастя, він – лиш тобі,
Нащо віршу формат статиста?
Він – барометр в спільній судьбі,
Сяйвом – схожий на аметиста…
Ти його зустрічай: він – твій,
В фас і в профіль цілуй – на щастя…
Усміхнися йому з-під вій:
Хай позаздрять Наталка й Настя…
…Виглядаю тебе з снігів,
З хуртовин, з міфічних балконів:
Сам – продовження тих боргів,
Про які не мовлять з амвонів…
Виглядаю, чекаю, жду,
Сподіванням годую стрічу,
У якій сто спраг на меду
Тішать провесінь чоловічу…

12.01.2013р.


БАЛАДА,
ЧИТАЮЧИ ЯКУ
ДЕКОМУ ПЕРЕКОРТИТЬ
ВОЛАМ ХВОСТИ КРУТИТЬ

…Шукаючи путящої дороги,
Воли отару хмар взяли на роги
І понесли… Спитай мене, куди?
До паші чи до срібної води?
Воли – волами… А пастух їх, Яків,
Ще той, скажу вам, із старих вояків,
Яких життя прибило до сільця,
Питав мене про мудрість олівця…
В запитанні – іронія стриміла,
Видать, душа в Яшка не заніміла,
І він, попоравши волів, скресав:
У чемній римі душу колисав…
Поет із пастуха не те, щоб дуже,
Та Яшці, схоже, це було байдуже,
Бо, впоравши хвости у дук Шкілів,
Явтух у кузню йшов – до ковалів…
Найбільше хлопа вабило залізо,
Коли воно вогню під хвіст залізло,
І, всмак жируючи попід хвостом,
Скидало з себе сорок сім навтом…
Пліткарки його квацяли: мандрьоха,
До пари йому йде, хіба що, шльоха,
Та й то не в яворах, а в бузині,
Та й то, якщо понéсла в пелені…
Яшко від язиків не відбивався –
У світ краси і вроди не взувався…
Та якось стрів на ярмарку вдовицю,
І понеслось з пащек: запав на кицю…
А киця тотая – натура спірна,
Не одному йому була покірна…
Любили кицю конюх, машталір,
І навіть той, хто доступ мав до лір…
Із лірником тим киця глек розбила,
Коли ще Якова не поганьбила…
Та річ не в Якові, а річ у тім,
Що народилося хлоп’ятко Тім…
І випало Яшкові буть за тата,
І все б нічо, коб не яса ротата…
Мов, киця Яцю сина привела,
Хоч з Мациком у рові зачала…
Яцько – з солдатів… І душі напругу
Сприйняв за несусвітню осоругу…
І щоб заткнути пельку круку й дрόфі,
В одну з субот повісився на крокві…
За вчинок цей його не всі корили:
Тихцем за цвинтарем вночі зарили –
Без молитόв і навіть без хреста,
І в пліток запеклись на тім вуста…
Був чоловік, крутив хвости волам,
А душу заповів … для жовтих лам…
Про це розповідав злий паламар,
Пропивши в шинку срібний каламар…
…Про каламар в баладі цій не йдеться,
Най враже срібло в змроках западеться…

12.01.2013р.


БАЛАДА
ПРО ПОВЕРНЕННЯ СНІГІВ

…Куди пішли сніги з моїх околів,
Куди запропастилися, куди?
До скіфів, до варягів, до моголів?
Подалі від безп’ятої біди?
Чи я проспав їх, чи не запомітив
Евакуації їх чистоти?
Всевишній ними творчо так насмíтив,
Що сяяли мистці, воли й хорти…
А що вже літерати? Що поети?
А що художники? А що – співці?
Натхненно оживали кастаньєти
І досягали творчої мети…
І ось сніги пощезли, провалились,
Мов нелині, пішли на поруби…
За них сімсот балад моїх молились:
Аби вернулись в царствіє, аби…
Але вони пропали – ніби обри,
Проникли: крізь туман, озимину?
А може, їх украли з пущі зубри,
Сховавши у печеру крижану…
Льоди на річці болісно смутились:
Куди вони поділися, куди?
Вовки з лисицями в яру хрестились,
Заскочені на белебні біди…
І ні ординці, і ні конокради,
Ні православні, і ні лопарі –
Ніхто не годен, схоже, дати ради
Печалі з смутним профілем зорі…
І лише через тиждень чи на другий,
Коли вже й жданики поїли всі,
Із хутора Смоляний віл муругий
Зустрів їх у всій вранішній красі…
Сніги ішли – немов полки з походу,
Вертались – мов козацький кіш – домів…
І вірш мій, задивившись на їх вроду,
Як віл велеречивий, занімів…

11.01.2013р.


* * *
Галі

…Проти шиби, на годівничці,
Хтось посипав зернят синичці…
Ти пшонця туди додала –
Добросерда була…
А коли я прийшов з своїм,
Зауважила: „Тяжко їм…"
І синичка це зрозуміла,
Лиш по-наськи в одвіт не вміла…

11.01.2013р.


ЧОРНЕ СОНЦЕ

…Чорне сонце – для темних і злих,
Чорне сонце – для темних…
В нім – крута концентрація лих
З хащ недремних…
Чорне сонце – дракон, диверсант,
Посіпака з дороги…
На нещастях земних комерсант,
У якого Люципера роги…
Чорне сонце… Чорніших – нема,
Що тобі в його мороці, люде?
Креозоту кривава пітьма,
Зло, що знищує свято і будень?
Звідки вийшло? Прямує куди?
До людей? А навіщо?
Закріпити державу біди –
Не на мить, а навічно?
Я в те сонце – ні словом, ні – днем,
Ні – чолом, ні – рукою…
Обійду його білим конем
За Оріллю й Окою…
Чорне сонце – не наш поводир,
І не може буть з нами…
Смерть, в його нарядившись мундир,
Сіє пíтьму ланами…
Хай зневіра в нас не проросте,
При корінні пощезне…
Культивується щире й святе,
Невідцвітне і чесне…
В чеснім слові – і чесні діла,
В Богоявленні сущі…
…В білім цвіті дбайлива бджола
Славить дні невмирущі…

11.01.2013р.
БАЛАДА
ПРО ТОПОЛІ В СІЧНІ

…Зранку тополі по пояс в снігу,
Звечора – геть по шию…
Зорі вточили їм з неба снагу –
Всупереч чорторию…
Зранку тополі – стрункі й молоді,
Звечора – мов бабусі…
І через тиждень, навсупір біді,
В такому ж, вважай що, дусі…
Зранку не дуже мороз обпікав,
Звечора – мов затявся…
Спершу – по-братньому був ласкáв,
Згодом – зовсíм стерявся…
Зранку тополі – сестри душі,
Зночі – злі поторочі:
Думають лиш про липкі бариші,
Склепивши хтиві очі…
Зранку і я – мов не я, а лось,
Котрий дола відроги…
Зночі – бажання любить збулось:
Всі почуття – прологи…
Зранку тополі – по лікті в снігу,
Зночі – судома в лікті…
Вперше я бачив тебе нагу
Збоку балади – в ліфті…
Мчав той, хмеліючи, до небес,
Понад снігів загати…
І квітував не вишняк, а без
В снів на узбіччі хати…
…Люба, кохана моя, прости:
Зайве сказав на люди…
…В небо тополі за так відпусти,
Дáрма, що сніг – по груди…

10.01.2013р.


* * *

…Не ходи у валянках на волю,
А ходи на волю босонíж…
Я тебе, о душе, не неволю,
Як сто скрух з-під ребер – фінський ніж…
Не блукай по терніях, по бруках,
А ходи по вранішній ріллі…
…Серце із судьбою – в тих сполуках,
Що й любов і вірність на землі…

10.01.2013р.



БАЛАДА
ХРЕЩЕНОГО ХРЕСТИКА

…Нема сім’ї – і рід зійшов на пси,
Нема сім’ї – і рід з дороги збився…
В околицях дерев, трави й роси
Його хрещéний хрестик загубився…
Нема сім’ї? А що ж тоді в нас є?
Нема сім’ї? А що ж нас підіймає?
Господь їй повноваження дає –
Сім’я вкладає в душу і виймає…
Нема сім’ї – і що ми без сім’ї?
Нема сім’ї – і рід на рід не схожий…
Сім’я є у вовків і є в змії,
А ти хто без сім’ї? Так… Перехожий…
Живи – для неї і світай – у ній,
Святкуй її – як святість, як роботу…
Все піде в смерк, в ніщоту, в перегній,
Якщо сім’я загубить власну ноту…
Я – це пізнав, засвоїв, зрозумів –
Не те, щоб рано і – не щоб запізно…
Щось – будував, а щось – не в толк зумів:
В душі хурделило й було завізно…
Я заходивсь той хрестик віднайти,
Я будував – із слова і – у слові…
…І ти мене, мій Господи, прости
За відданість красі і ремеслові…

10.01.2013р.


БАЛАДА
ПРО КЛЮЧІ ВІД ЩАСТЯ

Січнева версія

…У цих снігів – нічого не питай,
У цих снігів… Вони прийшли здалéка…
Єдине, що прошу тебе: вітай,
Як навесні вітає нас лелека…
У цих снігів… У цих святих снігів
Для нас приховані свої печалі…
Та тільки не роби з них ворогів,
Вони – посли душі невідзвучалі…
Їм – ще своє… Як і тобі й мені,
Хоч я нас двох до них не прирівняю:
Вони – небесні… Ну, а ми – земні,
Тож вип’ємо сьогодні з ними чаю…
О, як давно я з ними чаював,
Ти – віднедавна їх святила змроки…
В єдину суть Господь нас парував,
Як ми їх свят засвоїли уроки…
Вони мели – повз нас і перед нас,
І ми були щасливі, навіть дуже…
А що ж тепер? Нема в снігів тих назв,
І де вони? Мо’, ти розраєш, луже?
По траєкторії сум’ять – сніги,
І не якісь там, а круті замети…
Ріка – в снігах куняє від нудьги,
Під кригою хто ставить перемети?
У цих снігів Господь лишив ключі
Від щастя, що тобі й мені належить…
Візьми їх зранку, а як ні, – вночі,
І хай тебе це, люба, не бентежить…

10.01.2013р.


БАЛАДА
ПРО
СОСНИЧКУ ПРИ ЗАМЕТАХ

…Сніг замів сторожку лісника,
Впав, як меч, на граби і ялини…
Красота твоя така тонка:
Бог ліпив з окремішньої глини?..
Сніг до красоти не збайдужів –
Всю її сріблястістю позначив…
Многих, нетутешніх теж, мужів
У характерах переіначив…
А тобі? Тобі до того що?
Ти – свята сосничка при заметах…
На м’яке запитання „За що?"
Очки – мов стрільці при кулеметах…
Сніг тебе шукав і віднайшов,
Віднайшовши, спостеріг тривогу:
Доки з піднебесь на землю йшов,
Не зважав на викінченість строгу…
І, вже тут, серед хуртеч і змроків,
В білосніжно-місячній імлі,
Впав з поклоном за дванадцять кроків…
Ну, а ти? Тобі його любить?
Ну, а ти? Тобі його кохати?
У душі – діткливий зойк різьбить,
Крізь печаль – цілунки колихати…

08.01.2013р.


БАЛАДА
В ПОШУКАХ
ЖИТТЯ ЧИ СМЕРТІ

…Двоє – в дрімучих снігах,
Двоє – в старому лісі…
Ватяна втома в ногах,
Сич – на горісі…
Що він їм хоче сказать?
В чому запевнить?
Рану перев’язать?
Вірш – не допевнивсь…
Двоє – в імлі, в кожухáх,
При карабінах…
Старшого кликати Стах,
Меншого – Кінах…
Хто вони? Взнаєш хіба?
Вої? Вигнáнці?
Вкриє їх горе? Ганьба?
Ввечері? Вранці?
Мовчки, розмови катма,
Хукають в руки…
Зла хуртовинна пітьма
Довжить їх муки…
Двоє в дрімучих снігах
Спатоньки хочуть…
„Правди немає в ногах", –
Змроки сокочуть…
Хто вони? Вихідці з гроз?
Парії? Бранці?
Схоже, під тридцять мороз,
Що ж буде вранці?
Вранці? Ще треба дожить
Двом до світанку…
Ніч, як ґалету спожить,
Взять, мов путанку…
Двом уже сняться вогні,
Мавпочки, море…
…Янгол на білім коні
Смерть не поборе…
Двоє в дрімучих снігах
Чують сопілку…
Снайпер в судьби на торгах
Цілиться в білку…
Ніч нажимає курок,
Відчай – зникає…
Зболений, з неба, пророк
В змрок протікає…
…Двоє були ще живі,
Як їх спіткали…
Хресний їх шлях – на крові:
Групу шукали…
Та прямувала лівіш
В три кілометри…
…При кулеметі – мій вірш:
Жити чи вмерти?..

08.01.2013р.

СНІГИ НАД ПРІРВОЮ

Балада високого змісту

…Сніги над прірвою не тануть,
А западають в глибину…
Це свідчить: з мороку постануть
Герої, щоб вітать весну…
Сніги над прірвою не смеркнуть,
Їх світлозорість не згасить…
А тіні – вклякнуть… Тіні – вклякнуть
В христопродавчу ненасить…
Сніги над прірвою – у січні,
Їх зрю у профіль і в анфас…
Вони – святі, не пересічні,
Не здатні на дешевий фарс…
Їх починаю розуміти,
Коли торкаюся чолом…
Слова, що з ними, – Божі Міти –
Незримим здобрені теплом…
Йду їм навстріч – крізь перевали,
Без валянків, а – босонíж…
Покіль вони в мені тривали,
Душа кривавила, мов ніж…
Тепер вона в мені не плаче
І не зітхає: все – збулось…
А слово, щире й неледаче,
Блукає хащами, мов лось…
І що воно вночі шукає?
Сніги над прірвою? Сніги…
…А серце погляд не змикає:
Блакить – ріка його снаги…

06.01.2013р.


СНІГИ ЗА ВІКНОМ

Балада про казку з сичем

Галі

…Прийшли і лягли за вікном
Глибокі, мов пам'ять, сніги…
А сич, ніби калічний ґном,
Допитувався в них снаги…
До мене він гордо мовчав,
І лиш – до снігів, до снігів:
По-своєму їх величав,
Мов, гідних похвал, ворогів…
Сніги собі раду дали,
Їм сич був навіщо, нащо?
З ним, звісно, балакать могли,
Та мова б звелась в аби-що…
Сніги за вікном, за вікном,
А я – при вікні, при вікні…
А сич, ніби калічний ґном,
У казці спішить на вогні…
Хто казку з сичем написав?
Не я і не він, і не ви…
…А сніг з-понад вікон звисав –
В чеканні натхнення, мокви?..

06.01.2013р.

* * *
Галі

…Ходили на лижах до лісу
Послухать молитву сосни…
Присвячена хлібу й залізу,
Вона була родом з весни…
Дарма, що сніги на всі боки,
Вона провіщала тепло…
І каркання в кронах сороки
Підтвердженням того було…
Ходили на лижах не швидко,
Повільно, на голос ріки,
Яку все чіткіш було видко,
А надто вже з-попід руки…
Ріка була ще без проталин,
Льоди – наче цукор були…
А сосни стриміли з віддалин,
Мов списи, що вкрили вали…
Було це минулого року,
А нині згадалось невлад…
Можливо, що рим замороку
Сприймав, мов розкопаний клад…

06.01.2013р.


ЗВІДКІЛЬ СНІГИ?

Галі

…Звідкіль сніги – із Дону чи з Дунаю?
Звідкіль сніги? З якої сторони?
Не знаєш, люба, ти і я не знаю,
Та в незнанні цьому нема вини…
Звідкіль сніги? Хто їхні батько-мати,
Яка їх стежка в сад наш привела?
Хто рід їх: скіфи, гуни чи сармати,
Яка печаль за дружку в них була?
В книжках мені цього не прочитати,
Тобі в піснях не виспівати, ні…
Непросто нам до істини вертати
Ні пішаницею, ні – на коні…
Сніги до нас безмовні, хоч – не дуже,
Сказати правильніш, неголосні…
…І, все-таки, вони – для нас, мій друже,
Як ті, що вперше впали на Десні…

06.01.2013р.


* * *

...Чуже життя – лжелірика та й годі,
Що мені з ним робить, як те – мішок ганьби?
І тільки десь внизу, вважай на самім споді,
З смертельними – і їстівні гриби…
Чуже життя – міраж, клинопис, бита карта,
До неї підійти, аби отетеріть?
Долоня на межі до смерті тліну варта,
Та слово її пробує зігріть…
Чуже життя – свіча, відгасла на три чверті,
За кіптявою – лик і вчинки, і олжа,
І божевільний хряк, що зранку хоче дерті,
І духом занепав, чекаючи ножа…
Чуже життя – фактаж: фінанси і фрегати,
І шторм у шклянці… Й на снігу сліди,
І груди, скусані хортом в Агати,
І тридцять третій рік… І суп із лободи…
Воно – не мій офорт, та чомусь притягає
І рушить сталість слів, і серця не мина…
І білу сорочину одягає
Під поглядом прицільним кажана…

05.01.2012р.


* * *

…Над річкою – туман: над берегом і льодом,
І звідки він узявсь, і звідки він прийшов?
Не годен величать його лихим забродом,
Та знову заболів на скроні клятий шов…
Над річкою туман: над сивим очеретом,
Над вигорілим і над тим, що є…
Пливе він і над тихим мінаретом,
Що хизуванням в часі дістає…
А в просторі? До нього мало діла,
Хіба що дві казашки з-за ріки
Перенесуть по кладці неміч тіла,
Мов парникові, зжовклі, огірки…
За річкою туман упав у без’язикість,
У безсловесні, зболені казки…
Для дервіша він зло, безпомічна безликість,
Розпутня риба з ночі без луски…
Я знаю: він – не міф, він – яничар, ординець,
Та щось у ньому є шляхетне і своє…
Прийми його і ти, кохана, мов гостинець,
Що через ніж до серця дістає…

05.01.2012р.



* * *
Галі

…Кохана, на Святого Миколая
Прийми дарунки серця і душі…
З монастиря їх нам сестра Аглая
Несла по кризі, мов по спориші…
Я їх торкнувся і тобі направив,
А ти візьми і осіни чоло…
Господь красою і натхненням правив,
Коли ще й вірша цього не було…
Та ні, не так! Спочатку було Слово –
Від Бога ми отримали його…
Ні, не технічно і не ремеслово
Вдостоїлися бачення всього,
За котрим – Він, з всіма Його ділами
І святістю, і світлом, і вогнем…
Не лише люди – з радощами й злами,
А й з, осіянним Миколаєм, Днем…
У цьому Дні знаходимо так много,
В нім є чим поділитись, що надбать…
…В ім’я Небес і Царствія Земного
Душі роковано пітьму довбать…
Кохана, на Святого Миколая
Не вигасне ні Слово, ні – Свіча…
…І подорожня Господа, Аглая,
Недарма нас, в смиренні, зустріча…

05.01.2013р.



* * *
Галі

…Різдво Христове входить в щире слово,
Йому там і шляхетно, й ґонорово,
І молодо, і зріло, і – сивинно,
І, осягаю вперше, часоплинно…
У тому часоплині всі ми люди,
І чесні, в змроках свячені етюди,
Нарешті, відкривають нам таке,
Від чого лезо ворога м’яке
І в серце злом Кощея непроникне:
Здається, мить чи дві – і смерть поникне,
Впаде на леза зморених вітрів
І зімкне враз за нею пащу рів…
Різдво Христове на всезрячість здатне,
Живе у нім начало благодатне,
В якім безсмертя вічність осіня,
Аби не йшли ми, грішні, навмання…

05.01.2013р.



БАЛАДА
ПРО МОЛИТВУ
БІЛЯ ОТЧОГО ПОРОГА

…Не буду доганять того, хто вже пішов,
Його печалі – в сніг і – за снігами…
Я ж іншу таємницю віднайшов –
Ріку, що тішиться між берегами…
Їй би іще човнів, але – катма,
Їй би іще плотів, та – де їх взяти?
А тут взяла й нагрянула зима,
І хвиля стала звільна замерзати…
І трапивсь лід, і санні полозки
По нім побігли, а куди – не знати,
І визирали душі з-під луски,
Навиклі в потаємини пірнати…
Не буду доганять того, хто вже пішов,
В туман і за туман – його дорога…
Я ж іншу таємницю віднайшов –
Молитву біля отчого порога…
Не знаю, скільки в ній закуто літ,
Не відаю, які за нею ружі…
Лиш знаю, що палка, немов болід,
І хто їй присягнув, – навіки дужі…

04.01.2013р.


БАЛАДА КРИВАВОЇ СМЕРТІ

…У снігових заметах, в чагарях,
Лежать вовки, відрізані від лісу…
Їх писки видно в льодяних дверях –
Крізь хуртовинну зоряну завісу…
Вовкам до лісу в хвищу не дійти,
А до села – далеко й небезпечно:
З гвинтівками й свинцем людські світи,
Хоч на печі там тепло, навіть спечно…
Вовки це знають, їм дано пізнать
Людську натуру і людську наругу…
Відтак доводиться в снігах конать
Четверту ніч – не першу і не другу…
У снігових заметах, в чагарях,
Вовки собі зробили ніші-нори…
І, якби не зловісний цей напряг,
Пережили б морози і мінори…
Але ж натура у вовків така,
Що довго з нею в норах не пролежиш,
Та й хочеться відвідать валашка,
Іклом його життєвий смисл обмежить…
Вовки – такі… І що їм холоди,
І що їм віхола, і що – замети?
А нині сплять подалі від біди,
В якій вбачають смерті злі прикмети…
Вовкам відомо: у мисливців є
Бездимний порох і страшні набої,
Та бог вовків їм вмерти не дає,
Покіль мисливський вус – в хмільнім напої…
Як добре, що дядьки п’ють самогон,
Закусюють капустою і салом…
А ватажок їх, Яків Малігон,
Димить, як паротяг, ще й самосадом…
А десь о третій, коли всі ще сплять,
Вовки свій рейд намислили до лісу…
І хай подовше димарі димлять, –
Вовкам безпечніш йти під їх завісу…
Воно то так, але ж і мисливцí
На третю, перевіривши припаси,
Із факелами, як в похід бійці,
Ударили в пекельні тулумбаси…
Так завше починався вовчий гін,
Але, здавалось, бог вовків мав фору:
Вже п’ять хвилин, як вовчий вітрогін,
Долиною прокравшись, мчав під гору…
Усе було б о’кей, хоч карабін –
З оптичним, себто снайперським, прицілом:
Хурделиця в сто сорок п’ять турбін
Цей хадж порятувала б, поміж ділом…
Однак, завважу, порох був сухим,
А снайпер відслужив своє в спецназі…
…І закривавив білий сніг Юхим,
А смерть завершила своє наразі…
…Вовки лежали тихі, мов святі,
Не встигши опочити од молитви…
…Один ще хвильку повз на животі
В фінал тії кривавої гонитви…

01.01.2013р.


* * *

…У цих снігів – пощади не проси,
Вони німі до болю і сумління…
Неандертальські їхні голоси
На стадії безпомічного тління…
У цих снігів – знекровлений надрив,
Надтріснутість у намірах і цілях…
І хто б з них що кому не говорив,
Зацикленість зацькована – на цінах…
В ціні питань – не знайдеш каяття,
Кощунство в їх, ледь збитому, прицілі…
А на столі – і чарка, і кутя,
І – лише крок в пітьмі до самоцілі…
Ніхто не зна, у чому ж самоціль,
Ніхто не віда, в чому смак і присмак…
…Душа снігів – занедбана суціль,
Та звоювать її не в силі й Бісмарк…
Ця загадковість духу і душі
У цих снігах чогось таки ще варта…
…Як думаєте, панство кунтуші,
Що мовите в одвіт, надвірна варта?..

15.12.2012р.


БАЛАДА ПРО КАЛИНУ У СНІГАХ

…Калина у снігах горить вогнем жертовним,
Калина у снігах, калина у снігах…
Коли ще ворон був таким, як цей, тактовним
При кетягах її на кривулях-ногах…
Калина у снігах до ворона байдужа –
Старому вже давно не до ягíд…
Душа його не те, щоби нездужа,
Але у ній відчутний розпогід…
За словом цим – не вітер, не хуртечі,
Не крижаної відьми холоди…
Є щось у нім від казки для малечі,
Дорослому нема туди ходи…
Одначе, ворон… Чорнокрил, чорнило,
Такого де ще бачили й коли?
На серці від останніх слів занило:
Тривожні змроки тишу облягли…
А ворон – при калині в сні-знемозі,
Що йому сниться? Хто те відгада?
Хіба що, дві синички голомозі, –
Перед божком у них катма встида…
Наважилися з ним конкурувати?
Прийшли сюди на тихий поговір?
Чого їх тільки вчили пані мати
В літа, коли боялися псявір?
В запитаннях цих більше остороги,
Аніж намореної гіркоти…
А сніг летить калині попід ноги
Без певної, погодьтеся, мети…
Калина у снігах пала вогнем відваги,
Її в ланцюг біди не закувать…
…Красу й величність кинуто на ваги,
А з цього хіба можем кепкувать?..

17.12.2012р.,
на Святу Варвару.


БАЛАДА ПРО БЕЗСОННЯ ВОВКІВ

…Вовки – не сплять… Їм, сірим, не до сну,
Вовки – не сплять… Не можуть більше спати…
Не дай Бог вкраде хтось весну-красну
І запродáсть в захлання за Карпати…
Вовки – не сплять… Їх сни – пливкі тумани
З тих пір, як ані миру, ні війни…
Вовки минають всі лихі капкани,
Відтак їх не впіймать, не уярмить,
Тим більше, не погладить проти шерсті,
Їм вічністю здається кожна мить,
В якій телята з ферми не роздерті…
В чоло вовків не цілить карабін –
Село зняло з яруг лиху облогу…
І, як звістило „Радіо бабів",
Розжалувало з мисливцíв Балогу,
Котрий не надто з цього переймавсь –
Купив собі ще ті, казав, набої
І лінії упертої тримавсь:
Вб’є вожака із відстані любої…
Хто – вірив, хто не вірив, та вовки
В село навідуватись перестали:
Облишили криваві забавки
Чи пси їх, шаленіючи, дістали?
В околах лісу вогнища димлять,
Ялини й сосни – ніби гайдамаки…
Вовки – не сплять… Четверту ніч не сплять –
Бояться скорострільної ломаки?..

19.12.2012р.