Володимир Базилевський


Весна запахуща!
Останній спускається лижник.
Впаде й розіб'ється на друзки бурулька крихка.
Ти вийдеш із дому – просвітлений віршник і
книжник:
– Весна!–захлинешся.– Весна запахуща яка!

Інгул опритомнів, зірвав ще удосвіта кригу,
громадить тороси – і шерех,
і скрегіт,
і тріск.
Весна запахуща несе планетарну відлигу,
кора набрякає на вербах тужава, як віск.

Нікого не ждеш, і ніхто не чекає на тебе.
Та стільки обіцяно щастя – лишень позови.
Весна запахуща!
Безмеж золотистого неба.
Розбурканий степ вагітніє лісом трави.

Я й сам як трава, що жива дивовижею світла,
та хмелем повітря, та дотиком-чаром тепла,
Весна запахуща!
Вітрів розкуйовджені мітли
гуляють довкола і тонко бринить бугила.



У те незабутнє, усміхнене літо
мене омивала вся музика світу.
Ще й зараз пливу на отій бистрині –
вся музика світу звучала мені.
Я в ближньому лісі блукав на світанку,
я слухав дерев Негучну колисанку.
Бентежило тишу густу, волохату
завзятого дятла бадьоре стаккато.
І слуху торкалось над плесом ставка
піано трави і піано листка.
А в тому куточку, де юні берези,
чекали на мене бемолі й дієзи
веселого цвіту, пахучого цвіту –
мене омивала вся музика світу!
Вся музика світу мене піднімала,
удачу на довгі літа обіцяла.
А ті, що в турботах одвічно ходили,
були ще живі і мене ще любили.
А ніжно з приморського міста до мене
листом озивалося щастя щоденно.
Засліплений сонцем, я брів навмання
під небом ласкавим ласкавого дня.
І серце добром промовляло до світу
у те недосяжне, усміхнене літо.


І вигін той, і круча, серцю мила,
і тих санчат кирпатих срібний спів,
і ще ніким не займані білила
хіба що ледь підсинених снігів –
було в якому році? Не згадаю.
В якім столітті все оте було?
Від захвату я руки піднімаю:
– Аге-е-ей! – І сніжна віхола в чоло
та галас лихом битої малечі,
в якої тільки й радості щодня –
пісний наїдок, теплий подих печі
та лет оцей наосліп, навмання,
з падіннями і завмиранням духу,
напружено тремтячого, як лист.
О, ця зухвала безоглядність руху;
вітрів свавільних молодечий свист!
Як весело, як повнокровно й тонко
дзвенить душа і тіло підніма!
А десь уже позаду похоронка –
зловісний знак, що тата вже нема...

Чому ж це я сміюсь, а не караюсь?
Чому не схаменусь бодай на мить?
Чому так безнадійно захищаюсь
від розпачу, що завтра осліпить?!

ПОЛЯНИ

...бяху мужи мудри и смнслени,
нарицахуся поляне.
 «Повесть временных лет»

Жили здавен в полях, тому й поляни.
Пили досвітню брагу тих полів.
Крилом небес печальних над полями
туман лляний бентежно попелів.
В пахучім травостої мимоволі
чманіла плоть і зупинявся час.
Поляни мої любі!
Люди з поля!
В нічному місті думаю про вас.
Ви з тих полів ішли в поля навіки.
В чорноземлю, в суглинища старі.
Гули вітри.
Котили воду ріки,
і буркуни цвіли на пустирі.
Який там к у дідька городянин!
Хоча й нема назад мені путі.
Я звідти теж – потомствений полянин.
І герб полянський на моїм щиті.
Замкнулась ланка роду-родоводу,
шумить в мені густа полянська кров.
І генетично в лабіринті коду
оця запрограмована любов.
Тому й тремчу від радості і муки,
і спомином, що серце звеселя,
цілую грубі, найніжніші руки
моїх великих пращурів – полян.
Тому усе вслухаюся в сум'ятті
опівночі, коли не треба слів,
як бродить неприкаяно в кімнаті
ромашкова жива душа полів.

ДЕРЕВ'ЯНА СКУЛЬПТУРА

 В. Коржу

Цей корінь спочатку був берестом, буком чи грабом,
та річка гірська його вирвала з грубої тверді.
Трощила його і тіпала – німого незграбу,
у вирвах крутила і кинула в море по смерті.

Там хвилі скажені штовхали той корінь плечима,
ламали,
жбурляли,
тесали, як тесля колоду.
В морській каменярні по скелях його волочили
й зіпхнули на берег –
хай сонце довершить роботу!

Продублений вітром,
пронизаний вістрям проміння,
подібним він став до металу дзвінкого гатунку.
Беру його в руки і чую: зітхає коріння,
душа дерев'яна благає рятунку.

Мисливським ножем я її виручаю терпляче,
дарую їй форму, дарую їй погляд і – диво:
у кореня доброго – добра душа, голуб'яча,
у кореня злого – жорстока вона і злостива.

Та перша – то птаха, та друга – драконяча паща,
роззявилась хижо й завмерла в напрузі секунди...
Я тільки співавтор і, маю підозру, не з кращих,
а скульптори – море і сонце Піцунди.

Я з коренем добрим і сам аж добрішаю наче.
До кореня злого не можу ще звикнути й досі.
Коли прокидаюсь, дракона і голуба бачу,
Але не шкодую, що їх примирити не в змозі.


У метушні, гризотах, шумовинні
днів клопітних, в тягучім погодинні
ще випаде не раз колись прозріти:
О як нестримно підростають діти!
Дивлюся я в дорослі очі доньки –
здається, вчора крихітні долоньки
зворушливо тягнулися до мами,
засипало околицю снігами,
кректав мороз, крупою било зранку...
А нині ось стоїть вона на ґанку,
щось цокотить, кучериком лоскоче,
а в тих очах – лукавинка жіноча,
її й сократам розгадать незмога.
Яка вона в своїх оцінках строга!
Яка розсудлива! А як сміється дзвінко!
Іще ж дитя, а вже майбутня жінка.
Дивуюсь, прозріваю запізніло,
зітхаю, а чому – незрозуміло.


І чайки стогнали, і вітер гримів,
і глухо шуміли припливи й відпливи
і пляж піднімав парасолі грибків,
немов рятувавсь від незримої зливи.

Я слух нагострив і приборкав чуття,
минущі марноти розсунув, як віти,
щоб плутану мову із Книги буття
не тільки почути, а ще й зрозуміти.

Та чайки стогнали і вітер гримів,
та глухо шуміли припливи й відпливи,
та пляж піднімав парасолі грибків,
немов рятувався від лютої зливи.



Тонша від звуку печаль, а зруйнована радість.
Щастя, важке, як пісок, а так легко нести.
На парадоксах, на суперечностях долі
день непогідний, світлом осяяна ніч.

Перехворію!
Досадами вдарю об землю.
Рвучко розсуну портьєри і все поверну:
темній печалі – усмішку світлу надії,
радості скороминущій – легку гіркоту.

СЕКУНДАНТИ

Убивці сонць, нікчемні франти –
на них давно тавро вини.
Мене цікавлять секунданти.
Вдивляюсь пильно – хто вони?

Мороз. Вітри, як менестрелі.
Та невблаганно плине час,
і Пушкін пада на шинелю,
що простелив йому Данзас.

Невже таки нічим поету
він більше помогти не міг,
ніж зарядити пістолети
і притоптать дуельний сніг?

Невже б не зміг не допустити,
коли б, переборовши сплін,
збагнув, що Пушкін мусить жити
тому, що Пушкін, Пушкін він?

Та вдруге бризне куля клята,
справік беззахисний талант!
Мартинову ж за адвоката
став Лєрмонтова секундант.

Нарзан він пив, служив зразково,
мазурку хвацько танцював
і зрідка правду дріб'язкову
журналу вроздріб продавав.

Чини,
маєтки,
аксельбанти –
схилявся перед ними ниць...
Які там в дідька секунданти,–
сліпі поплічники убивць!