Чому мені так боляче? Не знаю...
Чому ходжу всі дні я не своя?
Чому я помираю вже до краю?
Тому що я тепера не твоя...

Тепера я примара - не людина,
я навіть і не тінь, і не картина.
Та просто - не потрібна я нікому
і буду я самотняя до скону.

Ні віри, ні надії, ні кохання.
Ні щастя, ні мети, ні сподівання.
Лиш ноги заболіли - і я впала,
бо як тебе я сильно покохала.

Я думала, мене ти зрозумієш,
я вірила, що разом назавжди.
Тепер мене ніколи не зігрієш,
і вслід мені не крикнеш, що зажди...

Іди... я не тримаю тебе, любий.
Як важко написати, що "прощай"!
Цілую тебе подумки я в губи,
люблю тебе - це правда, так і знай.

Прошу тебе, щоб ти не переймався,
в моєму серці будеш тільки ти.
Ти будеш там, і дось там зостався,
й для тебе в ньому зіткані шляхи.

А я так далі буду все чекати,
що в сні хоч раз зустрінешся мені.
І радістю для мене буде знати,
що ти щасливий просто, як усі!