Як багато не сказано мамі,
тих чарівних і лагідних слів.
Колихала вона нас ночами
і бажала найкращих нам снів.
Цілувала і так обіймала,
віддала усю ніжність свою.
І в очах наших все пізнавала.
Ти пробач мене, мамо, молю...

Лиш пробач за безсоннії ночі,
і за те, що не слухаєм ми.
Що примусили плакати очі
та чекати на нас три зими...
Яка гарна ти, мамо, матусю!
Які очі - веселі й сумні!
Ти прости мене - часто я злюся,
і як соромно зараз мені...

Твої квіти мене чарували.
Вони схожі на тебе саму.
Як і ти, все про всіх вони знали,
й до сьогодні лепечуть в саду.
Та немає кому доглядати
твої квіти, матусю моя...
Лиш залишилось їм сумувати -
твоїм дітям, таким, як і я...

Як багато тобі не сказали,
та не встигли. Зима, все зима...
Не запити цю біль, не заспати,
не минеться ніколи журба.
Лиш проллються дощами всі сльози,
над дібровами, нами, хатами.
І прийдуть снігопади-морози,
замітаючи квіточки мами...