вірші Олени Дереженко


Шум машин. Стара бруківка тихо стогне під ногами.
Тридцять тисяч кілометрів простягнулось поміж нами.
Ти в маленькому містечку сумно лічиш дні і ночі.
Я не проти бути поряд, та вертатися не хочу
Знов туди, де спраглі душі погрузають в сірих буднях,
Де у більшості натури тошнотливі і занудні.
Тож лишайся в тому світі, а мені потрібно далі
Знов долати кілометри по духовній магістралі.


* * *
Мене зігріває лише чашка кави.
Муркоче годинник, мов кішка під вухом.
Позаду любовні утіхи, забави,
Моєї душі ти ніколи не слухав.

Можливо й моя є у тому вина,
Що я в цій кімнаті сьогодні одна,
Де кавові квіти зітхають у вазах,
Де осінь в вікно зазирає на крилах,
А в спраглій душі ще скипає образа.

Можливо й моя є у тому вина...
Та вже допила свою каву до дна.

 Я – ПАС
Сатана свистав в нічному місті,
Сатана впивався брудом слів
Нашої ненависті і пристрасті.
Я цього хотіла! Й ти хотів.
Вітер плакав, обійнявши небо.
Вітер бився об гілля дерев!
Більше не шукай мене, не треба.
Серед королів і королев
Вибрав ти не ту, а я не того,
Лише мука поєднала нас.
Між тузів життя азарт сліпого
Не для мене. Я у грі цій – пас.