Костенко Геннадій (Юрій Ош)


Я не родився в році цьому...

Я бачив сорок сьомий,
а тридцять третій рік не бачив...
Бува, радію наче,
що не родився в році цьому.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тож сорок сьомий мені ближче,
на власній шкурі це відчув,
бо і сьогодні серце кличе,
щоб я ніколи не забув
про те, з дитинства знане, лихо
і про голодний мій Донбас,
коли не жив, а ледве дихав...
і я пішов у перший клас...
а горопашні шахтарі –
і юні хлопці, і старі,
чорнісінькі по самі вуха,
на землю падали, як мухи...
коли хліб бачив уві сні
і голод шкірився мені
шахтарськими, як сніг, зубами...
Страхіття давнєє оте
не забувається з роками,
ніщо в душі не замете...
У тій голодній завірюсі
на дні собачого буття,
одначе, вижити я мусив –
було ще далі все життя...
А тридцять третій... ці два слова,
як велетенський Божий страх,
неначе яструб двоголовий,
на землю нашу сіють жах.
Лише подумаю про нього –
і завжди боляче стає...
Невже нема святого Бога,
щоб захистив життя моє?
Отож простому вірю слову:
оте вселюдське і страшне
якщо допустимо ми знову,
нас Україна прокляне.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я бачив сорок сьомий,
а тридцять третій рік не бачив.
Бува, радію наче,
що не родився в році цьому.

33

33…
Наче цілиться просто у мене
розпроклята очкова змія,
і під поглядом злим і скаженим
розіп’ята Вкраїна моя.
33…
В тридцять три розіп’яли Христоса.
На просторах козацьких степів
в тридцять третьому випали роси –
смертоноснії роси катів.
33…
Ніби стискує боляче зашморг
на страждальницькій долі моїй.
Стільки виморив люду нізащо
більшовицький отой буревій!
33…
За померлих помолимось Богу
і… в майбутнє не спиним ходи,
бо так довго збирались в дорогу,
а тепер – ні туди ні сюди…
Скільки йтиме народ на голгофу,
щоб воскреснути вже назавжди?

Сльоза

У філармонії сидів
і слухав музику тривожну.
То був без слів неначе спів
про ту трагедію безбожну.
Я ледве стримував сльозу,
що наверталася на око –
оцю сльозу в житті несу
на споді серця десь глибоко.
Вона бентежила думки,
хотіла вирватись назовні.
В душі римовані рядки
роїлися, сльозами повні…
Рік сорок сьомий пригадав,
своє дитинство у Донбасі,
шахтарський люд голодував, –
я був у першому ще класі.
Коли мільйонами октав
лунав тріумф великих націй,
проклятий голод заїдав
я влітку гронами акацій.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У грудях спів іще звучав
філармонійного органа,
а біля скверу догорав
вогненний хрест, мов свіжа рана…
Газони снігом замело.
Гуляла містом ніч осіння.
Мене само щось привело
до храму Божого спасіння.
Я на святу ступив стезю,
щоб помолитись в храмі Божім,
і вже не стримував сльозу,
бо сльози ці ні з чим не схожі.

Якби…

Якби прокинулись мільйони,
що спопелилися на прах
у тридцять третьому, і дзвони
ураз би вдарили в церквах…
Лише б тоді, можливо, люди
також очунялись від сну
і зрозуміли би повсюди,
що вже проґавили весну.
Тому молюсь – не дай нам, Боже,
проспати й літечко рясне,
бо треба бути на сторожі,
не повторилось щоб страшне.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якби прокинулись мільйони…
Невже ми тільки їх ждемо
і мовчки несемо ікони?
Як на голгофу ідемо.

Знаєте?

Знаєте, чому ми й досі
отакі голодні й босі
і нічого у свої пусті комори
ще засипать не змогли?
Українців знищили голодомори,
а залишились хохли.

Бенкет під час…

Ось написав: «Бенкет під час…» –
не знаю, що писати далі…
хоч не чума тепер у нас –
хвороби маємо чималі.

Так, так… чуми у нас нема,
нема ні голоду, ні мору.
То й бенкетуємо… дарма
що Україну маєм хвору.

Окремих наче розпира
від невгамовної розваги –
вже пориваються «ура!»
кричати з буйної наснаги.

Кому ж так весело щодня,
хто веселішає чимдалі:
гуляє сам, гуля рідня
посеред чорної печалі?

Бодай, як мати їм чужа,
собі на лихо бенкетують!
Нехай гуляють… тільки жаль
Украйну бідную отую…

Бити на сполох

Нас як зливою змито…
а було так багато,
що ніяк Посполита
не могла подолати.
Наче Молох проходив
по містах і по селах
і надовго пошкодив
родовитість у генах.
Щоб проклятий той Молох
нам негайно здолати,
треба бити на сполох
і… міцніше кохати.

1994 – 2012 рр.