Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

КРАЩЕ ПИТИМУ КОНЬЯК…
або Чи багато нас, українців?

Пам’ятаю, за радянських часів був анекдот про оптиміста і песиміста: оптиміст роздавлює клопа і каже, що пахне коньяком, а песиміст п’є коньяк і каже, що пахне клопами. До чого це я веду? А ось до чого. Декілька років тому написав я крихітний міні-віршик за назвою «Знаєте?»:
Знаєте, чому ми й досі
отакі голодні й босі
і нічого у свої пусті комори
ще засипать не змогли?
Українців знищили голодомори,
а залишились хохли.
Незважаючи на те, що ці рядки не слід сприймати, як ствердження про абсолютну відсутність в Україні справжніх українців, бо це ж не стаття, а вірш, в якому робиться певний натяк, цей віршик зустрів рішуче заперечення з боку деяких моїх друзів. По-перше, говорять вони, ми ж українці, значить, нас не всіх знищили. По-друге, недаремно ж співається «Нас багато, нас не подолати». Дехто з них говорить навіть і таке: знищили здебільшого якраз хохлів, бо справжній українець в разі тиску на нього береться за вила. Щодо вил, про це не хочу навіть і розмову вести, тому що навряд чи щось можна було зробити вилами проти, скажімо, більшовицьких чи гітлерівських полчищ. А от щодо того, чи справжніх українців насправді сьогодні так вже й багато, давайте поміркуємо. Причому справжнім українцем пропоную вважати лише того, хто відчуває, що він здатний бути серед українців під Крутами, біля Базару, у Холодному Яру, в таборах для репресованих і т.п. Отже, чи багато на сьогодні саме таких українців? Для міркування на цю тему звернемось до деяких джерел.
О.М. Сотник. Геноцид української нації. – Суми, 2008. Під час голодоморів в Україні 1921-1923рр., 1932-1933рр. та 1947р. померло понад 10 млн. українців. Репресії 1927-1939рр. відібрали життя у понад 10 млн. осіб в Україні (за радянською статистикою), більшість з них були українці. За перші повоєнні роки «побєдітєлі» вислали з України на простори Сибіру та Півночі майже 3 млн. українців.
Ф.Т. Моргун. Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу. – Полтава, 2008. Населення України: 1939р. – 40,5 млн., 1959р. – 41,9 млн., з 1929р. до 1979р. українців збільшилось тільки в 1,5 рази (вже разом із Західною Україною). До речі, за нашої Незалежності за 1991-2002рр. населення в Україні зменшилось на 10%.
А. Ф. Куліш. Книга пам’яти українців. – Харків, 2000. 1920р. - середина 1941р. – знищено близько 20 млн. українців, з них 11-12 млн. – двома голодоморами. За переписом населення 1979р. в Україні було 36,5 млн. українців – майже стільки, як було у 1913р. і це при тому, що смертність серед населення з 1913 по 1980рр. зменшилась утричі, а дитяча – майже у 10 разів. Навіть з урахуванням втрат у Другій світовій війні в 1979 р. українців мало б бути 75 млн. осіб. Тобто за період 1913-1979рр. за мирних часів зникло близько 40 млн. українців (на сьогодні – вже набагато більше). Притім кращих українців, саме тих, які брались або могли взятися за вила, бо хохли не здатні цього зробити…
Тож, спираючись навіть на вищенаведені дані, чи можна стверджувати, що сьогодні «Нас багато, нас не подолати»? Таке ствердження – це просто «шапкозакидонство», яке жодній нації нічого гарного не приносило.
Отож, панове, справжніх українців ще треба виховати, бо, погодьтеся, випити українського самогону і заїсти українським салом – ще не означає бути справжнім українцем. Тому більшість справжніх українців по всьому тільки підростають або ж ще й не народилися. Їх ще доведеться виховувати. А хіба легко сьогодні виховати не лише справжнього українця, а просто звичайну порядну людину? Людину завжди виховують на людських цінностях. А які вони зараз, ті цінності? Нині улюбленою приказкою успішних є: «Чому ти такий бідний, якщо такий розумний?» Один мій знайомий в такому міркуванні пішов ще далі. «От кажуть, він такий талановитий, навіть геніальний, – говорить він. – А скільки коштує його геніальність? Все повинно мати свій грошовий вимір – і книги, і картини, все мистецтво, всі винаходи». І цьому «розумнику» навіть на думку не спаде: якщо так, то чому ж тоді стільки дійсно талановитих людей, навіть справжніх геніїв закінчили своє життя у злиднях? Такому «мудрецю» важко пояснити, що, очевидно, гроші були не головною метою і цінністю в житті отих геніїв.
Колись у школі образливим словом було «негідник». А сьогодні, коли вчорашній шахрай стає мільярдером, від дій якого залежить доля нашої країни, хіба образиш когось, назвавши його негідником? Сьогодні пропагуються несумісні принципи – жорстке суперництво і християнське, братерське ставлення одне до одного. Визнаємо православні догми, і в той же час крадіжка є неодмінним інструментом успіху в бізнесі і політиці. Причому люди, які постійно порушують закони Божі, нарочито демонструють глибокий зв’язок з церквою. Заговори з такими про людські цінності – приймуть за блазня. До речі, може, саме тому Україну й не приймають до Євросоюзу, бо їхні цінності і наші, споконвічні, ніяк не збігаються?..
Отже, за нинішніх суспільних цінностей, коли порушник християнських принципів стає суперменом, виховати порядну людину, а тим більше справжнього українця – справа архіважка. Хоча, безумовно, справжні українці в Україні й зараз все-таки є. Щодо цього, завжди згадую, як бачив у Львові на Ринковій площі гурт молодих львів’ян, студентів, хлопців і дівчат: горді, виразні обличчя, модно, але елегантно вдягнені. Від них віяло українським духом, і не було сумніву, що це – молоде покоління справжніх українців. А в нашому місті? Вештаються день і ніч з пляшкою в одній руці, сигаретою – в другій і з жуйкою в роті. Хіба це молоді українці?.. Правда, є винятки. Та як їх мало, на жаль.
І саме через це раз у раз повторювати сьогодні отой рефрен «Нас багато, нас не подолати!» – це, м’яко кажучи, просто дивацтво. Поміркуймо, панове, хто з наших знайомих, котрі вважають себе справжніми українцями, здатний до тих дій, про які, приміром, йдеться у моїй книзі «Ярмарок божевілля», і всім нам стане зрозуміло, що справжніх українців на сьогодні обмаль. Бо якби все було навпаки, то жили б ми з вами о-го-го як. Але насправді маємо те, що маємо. Тож у нас попереду ще сила-силенна праці, щоб мати підстави голосно заявити: «Нас багато, нас не подолати!»
І саме через це, повертаючись до вищезгаданого анекдоту, скажу, що я, наприклад, на сьогодні з цього питання залишаюсь поки що песимістом, тобто ніж нюхати клоповий сморід, краще питиму коньяк…
2009р.