Костенко Геннадій (Юрій Ош) (1939-2021)


СОНЯЧНА ОСІНЬ

Сонце малює нам осінь –
барви до щему ясні,
листя, зелене ще й досі,
золотом криє рясним.
Смуги – барвистії гами
понад рікою пливуть,
величні сонячні храми
Божу красу стережуть.
Серденько літепла просить...
літня пора відцвіла...
Сонце дарує нам осінь
як перевесло тепла.

ОСІННЄ
Річка хвилюється – літо проходить:
ряска зелена пливе по воді,
кубляться хмари на темному сході…
стільки ще буде зимових подій…
поки повернеться сонце на весну,
знову засяє усе навкруги,
промінь зав’яже життя перевесло,
знов зарябіють її береги.

ПАДАЄ ЛИСТ

Мов золотаві вогні,
падає, падає листя…
Падають, падають дні,
наче барвисте намисто.

Кожен, як вогник земний,
палко горить, золотіє.
Осінь вже спалює мій
тихий місточок надії.
……………………………
Падає лист золотий,
ніби кровинонька з мене,
щоб по весні молодій
виріс листочок зелений.

ОСІННІЙ НАСТРІЙ

Зайшло осіннє сонечко за хмари –
і настрій у природи похмурнів:
неначе чародій накинув чари
на широчінь задумливих ланів…
Пройшла хмарина, й сонце посміхнулось
і залило промінням Божий світ –
немов лиха година промайнула,
і знов розквітнув золотавий цвіт.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Отож в житті, як і в природі сущій,
є пісня солов’я і плач сича:
то сивий дід залізе ніби в душу,
то поцілує солодко дівча.

ОСІННЄ

Знов природа вербу золотить,
тихо річка вливається в осінь…
Просить серце застигнути мить
і в безмежну поринути просинь…
І поезії чисті, мов скло,
про любов у натхненні святому,
для душі, для душі щоб було,
написати, забувши про втому…
Та як гляну на наше буття,
на очах навертаються сльози,
про осінню красу до пуття,
про любов говорити не в змозі.
Завжди маю бажання земні,
я маленька, маленька людина,
та однак не байдуже мені,
як живеш ти, моя Україно.
Над тобою кружля хижий крук,
чорна хмара на сході, пречорна…
Навіть діти відбились від рук
і не вірять ні в Бога, ні в чорта.
Діти, діти, це дуже страшне –
рідну матір свою загубити…
В полі жито сьогодні рясне…
Ненці нашій би жити та жити.
Люди, люди, чи серце чиєсь
умістилось в базарній корзинці,
чи забули про гідність і честь,
не згадали, що ви українці?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А тепер ви щодня клянете
москалів та імперську Росію.
Це все так… та не те… та не те…
бо пожнем ми, що зараз посієм.
Не змалюєш Росію бігцем:
і страшна водночас і нещасна,
слів немає сказати про це,
взагалі – бідолаха прекрасна.
Хай прекрасна… та все ж не моя,
Батьківщина у мене єдина:
беззахисная, як немовля,
наче знівечена, Україна.
І якщо задимить небокрай
і посунеться плем’я вороже,
не дамо ж її знищити вкрай,
борони Україну, мій Боже!
І тоді я забуду про те,
що страшне і прекрасне для мене,
у житті є поняття просте:
над усе – ти, моя люба нене.

НОВЕ

Як хочеться чогось нового…
але усе колись було…
Хоч би вже стежку до старого
життя снігами замело.

Було, було… Та чи й насправді
в житті нового не бува?..
А он, за звичаєм прадавнім,
калина, бачу, поспіва.

І хоч стара ота калина,
та молоді її плоди.
І хай старе, як завжди, гине –
до нас нове з старого лине,
мов струм джерельної води.