Геннадій Костенко (Юрій ОШ),
м. Суми

* * *
Не помічаємо красу,
що осінь нам подарувала…
Така вже доля нас спіткала –
не помічаємо красу.

Не помічаємо красу,
коли весною тихо лине
у небі клекіт журавлиний
і хмари літечко несуть.

У цьому є природи суть –
про волю Божу сповіщати.
А ми живем… в душі без свята,
не помічаємо красу.

* * *
У ніч дивлюся непогожу…
Червневий дощик шарудить
і на калюжах пензлем Божим
малює сполохи-круги.
Для чого дощ? І я для чого?...
Для чого ніч оця свята?
Бо на землі – усе від Бога,
і навіть темрява-сльота…
Летять вночі краплини срібні.
В обличчя дихає пітьма.
Невже усе це непотрібне:
летить життя, і все – дарма?..
І, ніби в Храмі – Божім домі,
я чую в шерхоті дощу:
«Шляхи Господні невідомі –
хоч як не думай досхочу».

НА СВІТАНКУ

Люблю стрічати сонце на світанку,
коли мовчать дерева і кущі:
природа на мого життя останку –
мені цілющий еліксир душі.
Отож іду до неї, як до друга,
і сповідаюся на самоті:
вона не перша в мене і не друга –
моя єдина подруга в житті...
Виблискує травичка-оксамит,
а ліс на тому боці ще темніє,
серпанок понад річкою димить,
і сонячне багаття пломеніє...
За спиною, здається, все – ніщо,
отут моя сім’я і рідна мати...
З нічого так зрадіє серце, що...
не хочеться додому повертати.

СОНЕЧКО МОЄ

Зелені береги, блакитна річка
і надвечірня тиша навкруги.
Пливе неначебто по річці стрічка
завжди негомінливої куги.
А над усім таке ще сонце сяє,
що захід ніби золотом горить,
і серце моє голосно співає
в цю сонцем подарованую мить.
Іще на небі сонечко панує
і розливає ніжність і любов.
І завтра хай в житті хоч як впаду я,
мене підніме сонце знов і знов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вже сяють зорі – сріберні горіхи,
серпнева ніч над річкою встає.
Нехай минає темна ніч скоріше –
я знов зустріну сонечко моє.

ПОЛУМ’Я

З неба полум’я, як море,
увірвалось в мою душу –
і на серці так прозоро,
наче вмерти завтра мушу.
Ходять промені і будять
доброту, красу і цноту –
щось співає в моїх грудях
на одних високих нотах.
П’ю живе, святе проміння,
Божу сонячную чашу
на життя благословення, –
тільки… обмаль мого часу.

КВІТКА ФЕБА

Від того негаразди в світі,
що ми ховаємось від сонця,
і серце нікому зігріти –
яке там сонце крізь віконце.

Ми часом мружимось на сонці,
щоб очі нам не обсмалило,
воно ж – мов святість на іконці,
ще й посміхається так мило.

Завжди, мов вічність, незбагненне,
як личко янгола на небі,
воно шле промені до мене –
це квітка сонячного Феба.

СЕРПЕНЬ

Падають, падають яблука –
серпень збирає врожай.
Ніч охолоджує зяблика –
літо минає, на жаль.
Небо – неначе наснилося
ніччю затемнене скло.
Літечко красне де й ділося,
ніби за обрій зайшло.
Дихає вітер над вишнями.
Чутно, як тиша дзвенить.
Тихо звертаюсь до Вишнього,
хочу цю мить зупинить…
Падають, падають яблука.
Осінню пахне вночі.
Кличу я літо до зяблика,
кличу… а літо мовчить.

КОРОТКОЕ ЛЕТО

Короткое лето
уходит куда-то,
где солнцем согрета
туманная даль.
Со мной остаётся
лишь пламя заката…
холодная льётся
на землю печаль.

Природа всё та же –
не может иначе:
рисует пейзажи
желтеющих ив.
Но сердце тоскует,
тихонечко плачет…
Кукушка кукует
прощальный мотив.

А ветер уносит
печальные листья.
Нежданная осень
над миром кружит
и красит рассветы
багряною кистью…
Короткое лето…
Короткая жизнь.

ВЕЧНАЯ РАДОСТЬ

Какое солнце в небе светит!
Что выше может быть его?
Никто на свете не ответит
на суть вопроса моего…
Какая радость ярко блещет
и озаряет мир земной –
то вечный знак небесный вещий
глаголет огненно со мной!
Пылает шар над горизонтом,
от шара взор не отниму,
слова рождаются экспромтом
и посвящаются ему.
… А если коротко и строго
перефразировать меня –
того, кто мыслит: «Нету Бога»,
в конце мятущегося дня
прошу пред солнечным светилом
на суд космический предстать
и ощутить ту Божью силу,
какую словом не сказать.

СВЕТИЛО

Благодарю тебя, светило,
что ты мне душу озарило
и на безумной вышине
не забываешь обо мне.
Ты словно мужественный воин,
и потому я так спокоен:
задует ветер, грянет дождь,
но завтра снова ты придёшь.
Ты так сияешь лучезарно
среди запятнанной, базарной,
ничтожной нашей суеты.
О солнце, как прекрасно ты!..
И под живым небесным светом
себя я чувствую поэтом,
что Божьим разумом храним –
благословением твоим.