Микола Степанович Литвин   

              Поет, письменник, публіцист

народився в 1943 році в селі Елізаветівка Петриківського району Дніпропетровської області. Інженер-будівельник. Друкувався в  газеті «Димитровець», м. Димитрів, Донецької області, в міських газетах «Дзержінець», «Прапор Дзержинки»,областних: «Прапор Юності»,  «Зоря», колективній збірці « Відчуття криці 1989», «Весняній цвіт» 2004.

       Член Регіонального Союзу письменників Придніпров’я, Міжрегіональної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Автор поетичних збірок: »Рідна земле моя», «Жіття – колиска», Гордість». Переможець  в номінації «Література» до 10-ї річниці незалежності України  в місті Димитрів Донецької області,2001. Має нагороди від Президії Дніпровської Ради обласної організації ветеранів України «За стихи и очерки о трудових и ратных подвигах ветеранов».У 2004 році, за підсумками конкурсу на кращу документально-художню публікацію про діяльність організації ветеранів,за вірші та нариси, опубліковані у районних газетах і рукописну повість «Надія»»- про партизанів-месників.Миколі Литвину присвоєно звання Лауреата третього ступеню. Диплом Лауреата міського конкурсу «Це моє місто», 2005 рік. Диплом Лауреата міського конкурсу «Подивимося на місто з любов'ю», в номінації «художня література - проза», 2006 рік.

Микола Литвин                         збірка віршів «Життя – колиска»

        Слово від автора

Від землі я увесь без остатку,

Часом мрії мої в далині:

Та нема без села нам достатку,

Не згубись, моя доле, в імлі.

Микола Литвин

       Колись з восьмого до дев'ятого класу Єлизаветівської середньої школи мене було переведено умовно. Класний керівник, Ольга Давидівна Чехута, (пізніше - Семенча), мовник, перенесла «на осінь» вірші, не вивчені мною. Мав би прийти і розповісти їх - здати. Не здавав я їх, бо з причини сімейних обставин кинув денну школу, став заочником. Якось вже після армії зайшов відвідати добру людину, в минулому вчительку географії, Зінаіду Яківну Затернянську, яка навчала колись мою сестру Ліну. Зінаїда Яківна вчила мене географії та по-материнськи «уму-розуму». І так, між питань про моє життя-буття, вона спитала, чи не кинув я своє віршування. Знала про мої спроби з нашого листування в армію. На що я щиро відповів: «А кому це потрібно?! Та й за роботою і навчанням у ВуЗі - не "до цього"». І вчителька звернулась до своєї донечки, теж педагога, котра якраз гостювала у мами: «Літо!* Візьми контроль над оцим непослухом, не дай згаснути в ньому «іскри Божої». Нібито піклування про мене у спадок донечці передала.

        І Енгеліна В'ячеславівна, мешканка гірницького краю м. Димитрів Донецької області звела мене з шахткомом комсомолу, музеєм історії шахти 5/6 імені Димитрова, юнацьким клубом «Подвиг» при шахтному училищі №94. Власне, так склалась моя літературна співдружність з шахтою, мав навіть зустріч з колективом шахти. З публікаціями про гірників я прийшов вперше до літоб’єднання  імені Олексія Коваленка. А свій «боржок» перед Ольгою Давидівною я здав перед односельчанами, читаючі свої вірші на святі села Єлизаветівка.

Не чують воїни синів…

Син голос рве, гука в димар -

З війни додому кличе тата.

Долине голос аж до хмар,

 Малий в цю казку вірить свято.         

На варту з пишних ясенів 

Лягла спочить від бою тиша. 

Не чують воїни синів, 

Ніхто й листа від них не пише.

І йдуть до братських поховань 

Сини  і дочки, й удовиці. 

Не відають військових звань. 

За мир і спокій йдуть вклонитись.

              Сучасники

                       Присвячено «дітям війни»

                      І                

Не стрів ні разу повну дату,

Завжди скрізь бачив тільки рік.

Століття  Вам минає, тату,

Чи й жив на світі чоловік?

Та певне – жив! Тому є свідок,

Чи я без  Вас би бути міг?

Ні паспорта , а ні довідок,

Бо ви  -  з колгоспника сім’ї.

Без прав людини жив мій тато,

Не цінним був і на війні.

«Гарматне м’ясо» – як багато

Людського болю в цім мені.

                    II

Багато горя по Вкраїні.

В колгоспній бідній стороні

Вдовині скиглення чаїні

Донині чуються мені.

Ті удовиці, як рабині,

В них мінімум на трудодні.

На кількість виходів повинні,

А заробіток у зерні.

Пар двісті грам на трудодень той.

А вдома дітки за столом.

Їм холодненько й голодненько

На образ мами б’ють чолом.

І просять Бога дати сили,

Дожити в горі до весни,

Щоб діти Їсти не просили, 

Щоб в них були солодкі сни.

Зуміли мами виживати

У ті скрутні, голодні дні

В життя йдемо не боргувати –

Віддячить мамам трудодні.

                     III

Ой не війна нас народила -

Батьків ми донечки й сини.

Війна жорстоко сиротила,

Діждались мирної весни.

І відродились в сорок п’ятім,

Хоч настраждались без вини.

Тож до життя тепер завзяті,

Бо ми – сучасники війни!

Плацдарм

Пам’яті батька, полеглого в бою 

за залізницю на Аульському плацдармі.

Отак прикрию сквола очі

Й серпанок бачу над Дніпром, 

Чи,  може, хтось мені наврочив?

В серпанку тім пливе паром.

Отой паром, що переправу

В дитинстві правив на Дніпрі,

Із боку лівого – на правий.

Не плав, а свято дітворі.

Була ще й інша переправа

В кривавій віхолі – війна!

Нема в нас на байдужість права -

Не наша в тім була вина.

… І стугонить, дрижить і гнеться
 Аульська плавиться земля,

Плацдарм в снарядах, мінах рветься.

В уяві, з татом там і я:

Ось пливемо, а пліт гойднеться

І майже сторч від хвиль стає,

За мить він берега торкнеться,

Вже дна веслом він дістає.

По груди в воду і на берег

«Вперед! Вперед!» - веде комбат.

І ми крізь вирви і крізь терен

В приціл гвинтівка й автомат.

Усі біжать і я між ними…

І поруч мене мій татусь.

Вищать і падають скрізь міни,

Як поміж них я проберусь?

Та біжимо все вище й вище,

Там залізницz – наш рубіж.

Побіля скроні кулі свищуть,

Повітря – хоч ножем розріж.

Не продихнути. Що ж то буде?

Ворожа міна ось летить

Та й біля тата… Люди! Люди!

І… Тиша . Досі ще кричить.

Іду життям з тих пір далеких

Біля Дніпра , у майбуття.

Онуків принесли лелеки,

В них прадіда буя життя.

   Смуток Землі

                                                                                             присвячено

корегувальнику артвогню на  переправу

через річку Сіверський Дінець,

 лейтенанту Камишеву Володимиру Максимовичу

Над Дінцем упав дуб двохсотлітній, 

Він розстріляний був на війні.

Офіцер під ним спить юно літній

У сини він годиться мені.

 Хай над ним пролітають століття,-

Він завжди буде юним для нас.

Не сховали бійця дуба віття, 

Людську пам’ять не зітре і час.

Там повітря пругке і прозоре,

Ніби вічність застигла на мить.

Несе води Дінець в синє море,

Чогось тугою серце щемить.

Поросла бур’янами Каяла*

Слід війни ковилою заріс.

Скільки, Земле, ти горя зазнала,

Скільки бачила крові та сліз?

Де колись кров людська пролилася, -

Ковила – білий смуток землі.

Степ ковильний – не краю прикраса – 

Посивіла земля по війні.

*Каяла – річка « у Дона великого, 

як сказано в «Слові о полку Ігоревім».

Жайвір

О жайвір, жайвір, -

Дитинства спів.

Край двору явір

Вже постарів.

Широкі луки,

Серцю розмай

Мамини руки –

Це справді рай.

Блакитне небо,

Прозора даль,

Лину до тебе,

Мій рідний край.

Отам, де жайвір

Небо свердлить.

Дитинства табір –

Щаслива мить.

Ми -  є народ

 Пішло на осінь, дощик капа.

І я, як та безсила шкапа,

В розпуці скнію день у день

І трухлявію , як той пень.

Та все ж в свідомості, в мені,

У потаємній глибині

Не згасла, жевріє надія,

Що здійсниться правіща мрія,

Що ми розправивши рамена,

Понесемо свої знамена

У храм з імперської тюрми.

Ми – є народ! Одвічні ми.

 1990.

Мовна біда.

 Як заходиш в установу

Нашу українську,

Забудь рідну свою мову

Та згадай чужинську.

Бо тебе не зрозуміють

Земляки одвічні. 

Торопіють, аж німіють,

Як од слів магічних.

Почувати себе дома,

Ніби на чужині? 

І караєшся, відомо,

Як голий в ожині….

1989

Світанкове

Життя, як сон, боюся, відісниться

І сам себе колись я не знайду

Побіля спорожнілої криниці, 

Що зустрічає осінь у саду.

Світанок став з моїм віконцем врівень

В кімнату сонну стиха загляда.

Уже не раз співає людям півень

Піднятись спритності нема – біда.

І я лежу блаженно розімлілий

На грані втрати долі відчуття,

А наді мною хмари посивілі

Відносять часточки мого життя.

Як час прийде, свою зустріну осінь,

Себе до краплі доти розгублю.

Яка ж чарівна в небі нині просинь,

Я ще в саду криницю оживлю.

Краю мій

О, краю мій, до тебе серцем лину,

Де жайвір в небі п’янкогомінкий,

І де буяння чебрецю й полину,

І спів дівочий ніжний і дзвінкий.

Де б я не був, заплющу лишень очі, 

Знов бачу переправу і паром.

З дитинства сняться ті багряні ночі

І заводські заграви над Дніпром.

О, краю мій, моя єдина втіха,

В тобі любов і молодість моя,

Ти у житті моїм найвища віха –

Людьми уславлена моя земля.

Згуба

 Від Дніпродзержинська гірші екологічні умови  в Україні має лише Донецьк…

                   І

Чи село до міста в гості,

Чи то місто до села –

Стрілися…

Поміж ними ручай,

Де вже ріс молочай.

Біжить потічок,

Спішить потічок – 

Не весь замерзає

Гойдається в журбі

Травичка у воді

Посивіла , побіліла

Бо недолю свою стріла.

З під трави карасенятко,

Як маленьке коліщатко,

Бічком-бічком і на лід 

закотилося…

Стрепенулось побіліло

Та й затихло…

А ми ж тут всі росли?!

Прийшло місто до села –

             П

Жила земля в зеленім буйноцвітті

І в нетрях плавнів птаство скрізь жило.

Гойдались ми на верболозу вітті,

А з куснем хліба – щастя вщерть було.

Та слід дитинства вже пропав  навіки

Лишивсь під шлаком доменних вогнів

Згоріли болота й маленькі ріки,

Природу губимо, як при війні.

В людини завжди кров тече по жилах,

По ріках кров землі тече й тече.

 Не б’ють джерела у сухих низинах,

Від жалю серце ниє і пече.

Все місто опирається задусі,

Сади зелені в кіптюзі й пилу.

Легені-плавні нібито в кожусі

Заховані озера під золу.

Біда над нами чайкою кигиче,

Мабуть шукає місце для гнізда,

Пернатим друзям з піднебесся кличе:

«Вже пустка там, де хлюпала вода!»

Як грім гримить нам : «Схаменіться, люди!

Огляньтеся, куди ви ідете?

І що з землею-матінкою буде,

      Як згубите, чим досі живете?!»

                   Не ховай свої очі, кохана.

Не ховай свої очі , кохана,

Потаємних не бійся думок.

Як життя до кінця непізнане,

Невичерпний джерельний струмок.

Де спіткнешся в житті – невідомо,

Та від себе ніде не втечеш.

Будь в добрі, в негараздах свідома,

Хоч сльозою вуста обпечеш.

Бач, життя, як мелодія пісні,

Збадьорить чи розчулить в журбі,

Дні щасливі минають і прісні,

Та найкращі лишаться тобі.

Не ховай свої очі, кохана,

Потаємних не бійся думок.

Як життя до кінця непізнане,

Невичерпний джерельний струмок.