Павло Глазовий


 УВЕРТЮРА

Сидять в опернім театрі, не десь, а в партері,
Вона і він. Надулися, наче дві тетері.
Бурчить вона: — Що за люди оті диригенти?
Півгодини настроюють свої інструменти.
Той цигика, той триндика, третій дме у дудку.
Затяг мене в цю оперу, ну тебе в будку!
Попереду літня жінка нахмурила брови.
— Тихо, — каже, — увертюра, припиніть розмови. —
Та, що ззаду, огризнулась: — Теж мені культура!
Це ще треба перевірить, хто з нас увертюра.


В ТЕМНІМ ЗАЛІ 

Жінка смика чоловіка: — Нахилися нижче.
Перед нами он дівуля спить, аж носом свище. —
Чоловік увесь затрясся, засичав: — Іди ти!
Треба було задля цього ще й мене будити.


 НОВА П'ЄСА

Стрепенулася завіса, тихо розійшлася.
В темнім залі все завмерло. П'єса почалася.
Здоровенний, широченний стіл стоїть на сцені,
А за ним сидять мужчини — інженери, вчені.
Йде нарада. Йдуть дебати. Виступи. Питання.
Так минула друга дія. Так пройшла й остання.
Люди ляпнули в долоні й розійшлись помалу.
Лиш дідок один лишився, не пішов із залу.
Молоденька білетерша мовила старому:
— Вибачайте, що турбую. Час уже додому. —
Той поглянув — пусто в залі. Розійшлися люди.
— А концерту після зборів, — запитав, — не буде?


ЛЮБИТЕЛЬ КЛАСИКИ 

Пішов до театру Мефодій
Послухать класичних мелодій.
А там у буфеті розсівся,
Свіженького пива напився,
Жував бутерброди помалу,
Аж доки спізнився до залу.
Зайшов, а на сцені вже жінка,
Назвавши ім'я піаніста,
Говорить врочисто і дзвінко:
— Дев'ята рапсодія Ліста! —
І сумно промовив Мефодій:
СВІЖИНА 

На базарі дядько п’яний зуби вискаля.
— Наваліться, громадяни! Продаю кроля. —
Літня жінка м’ясо нюха.
— Хай боронить бог…
Скільки днів уже минуло, як цей кролик здох?
— Ти купуй, — говорить дядько, — не шкодуй грошей.
М’ясо свіже — він сьогодні ще ловив мишей.

ЩО КРАЩЕ СТРІЛЯЄ 

— Стій, стрілятиму! — гукнув сторож на Мелашку,
А вона йому під ніс — отакенну пляшку!
Та й побігла геть з мішком. Їй тепер нічого,
Ну, а сторожа знайшли вранці ледь живого,
Видно, в пляшці тій була не проста водиця,
Якщо стрельнула вона краще, ніж рушниця.

ГРИЗУН 

У Матвія Гризуна двір є і садиба.
Він по дворищу своїм, мов куркулик, диба.
Очі жиром запливли, потонули в салі.
Тільки й бачить власний тин і нічого далі.
Уночі він задріма на якусь хвилину,
Сниться: злодіїв табун лізе по малину,
А собака спить собі в будці біля сіна…
Прокидається Матвій, будить свого сина.
— Ану, вийди до садка, тричі гавкни, сину,
Бо злодюги обнесуть геть усю малину. —
А синок відповіда: — То даремна праця.
Гавкай ти — старого пса дужче побояться.

СЕМЕНОВЕ СОБАЧА 

— Мав я, куме, собача — ну, на всю округу!
Узнавало по очах злодія, хапугу.
Як зустріне десь того, хто хапає, краде, —
Загарчить, аж зашкварчить, тут же і насяде.
— А куди ж те собача ти подів, Семене?
— Та продав, бо почало кидатись на мене.

СВЯТИЙ МУЗЕЙ 

Двісті літ стояла церква та й музеєм стала,
Щоб публіка по квиточках її оглядала.
Зайшла баба до музею, цілує ікони,
Відважує на всі боки низенькі поклони.
Біля виходу картину вгледіла велику
Й давай на ній цілувати бородиту пику.
А ізбоку хтось промовив:
— Це вже бабі кришка…
Кого ж то ви цілуєте? То ж Распутін Гришка. —
Баба швидко повернулась, глянула лукаво:
— А ти мені не указуй, бо я маю право.
Тепер уже таке врем’я свободне настало,
Що цілує хто де хоче і кого попало.

МОЯ ШАХТА 

Любим моїм землякам-
 криворіжцям

Мені хоч очі зав’яжіть,
Я і вночі знайду
Старий кар’єр, де батько мій
Довбав колись руду.
Я змалку знав, які важкі
Вкладаються труди,
Щоб крізь каміння і жорству
Пробитись до руди.
Серед кар’єрів і копрів
Дитинство прогуло,
Я став поетом, і мене
В глибини потягло.
Я пробивався крізь нудьгу,
Сипучу і тверду,
І сміху поклади шукав,
Як золоту руду.
Іде продукція моя
Повільно "на-гора",
А пильні критики стирчать
Біля мого копра.
Один говорить: — Це — руда. —
А другий каже: — Ні! —
А ще якийсь свої гріхи
Приписує мені.
Я їм сказав би: злазьте вниз
Та спробуйте довбать.
Це вам не те, що вказівки
З порадами давать.
Одне — трудитися вгорі,
А інше — в глибині.
І ще таке сказати їм
Хотілось би мені:
— Якщо руда — нехай мій сміх
Видзвонює, мов сталь,
А не руда — то не біда
І не великий жаль.
На другу зміну стане хтось,
Коли я геть піду,
І краще видасть "на-гора"
Ту золоту руду.
Нехай то буде мій земляк,
Простий шахтарський син,
Що сміх добуде не з верхів,
А з трудових глибин.

ПІСЛЯ АВАНСУ 

Чоловік аванс одержав, здибався з дружком
Та добряче й причастився просто під ларком.
І, п'янющий, як то кажуть, у дрезину, в дим,
Почвалав у дитсадочок за дитям малим.
Там схопив синка за руку і повів, як міг.
Не устиг він ще ступити дома й на поріг,
Як дружина в крик, у сльози: — В тебе сором є?
Ти привів чужу дитину. Де ж дитя моє? —
Чоловіка в різні боки буйний хміль хита.
— А яка тобі різниця? — жінку він пита. —
Чи чужого прихопив я, чи привів свого…
Ти ж назад відтарабаниш завтра знов його.

 ДИПЛОМ

З вірменського гумору 

Мав сина гордий багатій.
То був не син, а божа кара. —
Картяр, гуляка, лиходій,
Ледачий бовдур і нездара.
Не шкодував грошви татусь,
Не полишав синочка в скруті,
А той, не дуючі і в ус,
Сім літ учився в інституті.
І ось одержувать диплом
Він скаче в місто скакуном.
Спинився кінь біля воріт,
Студенти збіглися веселі.
Лакей гуляки, сивий дід,
Диплом виносить на тарелі.
Зареготав багацький син,
Старого ляснувши по спині:
— Неси диплом іще один —
Моїй чудесній конячині. —
Старий віддав йому чолом:
— Розумно зволили сказати.
Якщо ослу дали диплом,
Чому ж коневі теж не дати?