Поэтесса Алла Ковалишина, член Конгресса литераторов Украины, удостоена награды — престижной международной литературной премии имени классика украинской литературы Пантейлемона Кулиша.

Награда — двойная: «Диплом лауреата Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2020 рік Міжнародної літературно-мистецької Академії України» («за значну творчу діяльність»), к которому прилагается медаль с изображением классика.

Собственно говоря, это не первая (и, верим, не последняя) престижная литературная награда Аллы Ковалишиной. За её плечами участие и победы во многих международных конкурсах, включая победу в знаковом для Конгресса литераторов конкурсе «Каплантида», посвящённом светлой памяти Юрия Каплана, создателя союза литераторов Украины.

Официальное объявление жюри состоится в начале 2021 года, но сама Ковалишина уже получила и диплом, и медаль.

Алла Ковалишина — тонкий и чуткий лирик, человек, как принято говорить, трудной судьбы, но тем острее воспринимает она красоту мира и его настроения и переживания. Очень часто её стихам свойственна нотка грусти, но, несмотря ни на что, они несут немалый заряд оптимизма, поскольку поэтесса умеет любить и ценить жизнь во всех её проявлениях, равно как любить и ценить людей.

С удовольствием представляем читателям подборку её стихов.

Алла Ковалішина

Лірика

***

Вродило яблук. Нікому збирати…

Стоїть самотньо край дороги хата,

Вже до порогу підступили бур’яни,

Лиш тільки вітер хазяйнує восени,

У димарі гуде несамовито,

Та тихий спомин, смутком оповитий,

З надією до вікон припада.

І тужить дощ (когось йому шкода)…

Бабуся, що в хатині проживала,

У засвіти давно помандрувала,

Лишивши добрий спомин по собі,

Що тулиться до вікон у журбі.

***

Стікають зорі жовтими краплинами

У ніч серпневу, на пожухлі трави.

Вплітається моє безсоння римами

У срібний плескіт хвиль, в нічні заграви,

В обійми вітру, у далекі спомини,

В пахучі луки, де лежать покоси.

Стежиною, з дитинства ще знайомою,

Крізь час і відстань я іду наосліп.

***

Пташиний плач розгойдує світанок:

Над світом журавлиний ключ пливе.

Сміється клаптик  неба наостанок

З калюжі, що мов дзеркало криве.

Заплакала я разом з журавлями —

Немов хто серце вийняв із грудей,

І полетіла сумом над полями, 

Себе відчувши птахом між людей.

***

Прийшли з морозу свіжі рими

І пригорнулись до душі.

Струмки-слова лились нестримні.

Мов кучеряві спориші, 

Рядки спліталися в куплети

Й гірчили молодим вином.

Та проспівали півні треті,

І час поклав своє тавро.

Слова за ніч мудріші стали,

Переросла душа думки.

Морозяні вітри зітхали,

Гортали часу сторінки.

***

Пестить промінь шибку,

Розливає світло.

Будить соло скрипки

Ранню тишу літа.

Закодую в римах

Сонце, трави й квіти:

Щоб в холодних зимах

Душу відігріти.

***

Креслить доля лінії,

Кличуть в даль дороги.

Вітрові осінньому

Розповім тривоги.

Хай розвіє попелом

Сумніви й печалі.

Степу, наче допінгу,

Я вдихну, і далі

Доленосні лінії

Буду підкоряти.

Ніжний вітровію мій,

Будь мені за брата…

***

Настирно вітер стукає в вікно,

Чомусь у душу просяться дощі.

А осінь тче туману полотно.

Печальна Муза в жовтому плащі

Дарує рими у натхнення час

(Рядками причащається душа).

Пливе у вирій теплих днів баркас,

І ранки будить крилами пташа.

***

Знов крила пораненого змах

У безсонну прохолодну ніч.

Розіп’яти душу на рядках —

Лиш відлуння болю навсібіч.

Та запахнуть ладаном вітри,

Від спокус врятує дощ-монах.

І тоді з чола печаль зітри,

Прожени з свойого серця страх.

Опаде пожовкле листя з віт,

Загірчить у полі талабан.

А твоя любов зігріє світ,

Що кривавить від одвічних ран.

***

У ніч, проплакану дощем,

Огорнуту осіннім сумом,

Я поринаю в сивий щем,

А в скронях біль — гарячим струмом.

У світі відчаю і драм

Свої неписані закони.

Заходжу у забутий храм,

Де в порожнечу дзвонять дзвони.

***

З високих рим душа бере октаву,

Уяви витвір оживає в слові.

І теплий вечір падає у трави,

Від віхоли думок відчувши втому.

В’юнка стежина манить в синю тишу,

Де зорі обпікають серце болем.

Легенько хвиля місяця колише

І підступає темрява поволі.

Запахло полиново враз повітря —

Так пахне щем, що ніжну душу ріже.

І смутком огортає тиша літня

Беззахисної ліри рану свіжу.

***

Гарні дні вересневі

Огортають теплом.

А сади яблуневі

Б’ють об землю чолом.

Пахнуть солодко в травах 

Перестиглі плоди.

Пара лебедів плава

У обіймах води.

Осінь пензлем потроху

Підмальовує світ:

То на листячко — вохру,

То червоне — на глід.

Як заграти на кобзі

Заманеться вітрам –

Вже й у вирій невдовзі 

Відлітати птахам.