Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

ВЕСНІЄ

Голуб п’є з калюжі небо.
Навкруги іще зима.
А на небі квітка Феба
капелюх уже зніма.
Цокотять по склу синички –
сповіщають у вікно,
що дівчата рукавички
познімали вже давно.
Вітерець вночі, буває,
надуває морозець.
Вдень під сонечком гуляє
звеселілий горобець.
Очі річенька спросонку
протирає на ходу.
І останню ополонку
б’є рибалка на льоду.
Хай хурделить наостанку,
та весніють так думки,
що ясніють спозаранку
і теплішають жінки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За вікном – весняні дзвони,
бо надворі капотить.
Чарівної примадонни
ми чекаємо щомить.

ПОЛЕ

Дивлюсь, дивлюсь на рідне поле,
що в нас за містом розляглось.
Тобі спасибі, моя доле,
що поле це ще збереглось…
Хатки на обрії біліють.
Темніє ліс удалині.
І серце радується й мліє,
так тепло й лагідно мені.
Мені не треба закордоння,
мені не хочеться туди,
бо завжди хочеться спросоння
ковтнути рідної води.
В житті, бува, перед очима
промиготять чужі поля –
немов не батька, а вітчима
побачиш зблизька чи здаля.
На полі ж рідному, простому
я, біля начебто рідні,
забуду іноді й про втому –
так любо й хороше мені.

БІЛІ ХМАРИ

Білі хмари пливуть над землею,
мов якісь таємничі світи.
Пориваюсь душею всією
до божественної красоти.
Білопінні фантазії-квіти
на блакитному полі небес –
наче свято сьогодні на світі,
бо уранці син божий воскрес.
Щось в душі просинається вічне,
ніби промінь упав з висоти,
а душа – це таємне й космічне,
що не можна ніяк осягти.

ПІД НЕБОМ ЯРИМ

Пливуть над світом білі хмари,
як в синім морі кораблі,
а я стою під небом ярим
на сивій палубі Землі.
І корабель мій так хитає,
що просто дивна дивина –
мене ще поки не глитає
оця бурхлива далина.
Тож миготять завжди віднині
бажання щирі і жалі –
кудись податись на хмарині,
на тім небеснім кораблі.
Але ж хіба втечеш від себе
хоч на захмарній широті,
як народився я не в небі,
а на життєвій висоті.
Отож, пливуть над світом хмари
і посміхаються мені,
а я, немов якась примара,
стою на палубі земній.