Петро Біливода-Шевченко (1954-1997)

 
Мені дарує спокій самота,
Коли останнє слово відліта
І птахом чорним на плече сідає.
Тоді від мене таємниць немає.
Я знаю свою долю наперед,
Ось ти, наприклад, друже, завтра зрадиш,
І тут уже словами не зарадиш –
Такий вже нещасливий збіг прикмет.
І ти тепер, кохана, не така –
Тепер ти, наче ластівка, легка,
Хоч я тебе в долонях відігрів,
Та й ти від мене відлетиш невдовзі,
Коли втомлюся я на півдорозі
І стану помирати між вітрів.
І навіть мати, навіть рідна мати
Мене не вийде більше виглядати,
І рук не покладу я їй на плечі.
Куриться за спиною порожнеча,
Не озираюсь – бо закам’янію.
На хвилях коливається лелія,
І спокій мій – гонитва, а не втеча.


Я геть іду, а ти
Постережи мій дім,
Бо ночувати ночей
Я вже не буду в нім.
Не ночувати ночей,
Не цілувать очей,
І вже не обіймать
Зсутулених плечей.
Хай буде не чужим
І непорожнім дім,
Вогонь – не золотим
І несолодким дим.
Хай ллється в небеса
Цей дим із димаря,
Як річка, як коса,
Як світло ліхтаря.



Я тобі призначаю побачення, брате,
Біля нашої хати.
Біля хати порожньої будем стояти,
Будем мовчки мовчати,
Лише двері дощаті
Вітер буде хитати…
Тільки кращої рими, ніж «хата» і «мати»
Все одно нам не вигадати і не згадати.


Я вмер учора, та моя душа
Мені лишитись серед вас звеліла,
І я лишився – що я мав робити?
І разом з вами їсти й пити
Я посадив своє порожнє тіло.
Ми поминали разом день вчорашній,
Ламали хліб за світлий день прийдешній,
Але душа пригубила вже чашу
І хліб зламала інший, нетутешній.

А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
Від вас узятий чорними вітрами.