Костенко Геннадій (Юрій Ош) (1939-2021)

      м. Суми

                                              СУМНІ ОЧІ

                                                  Оповідання

Будинок сяяв на травневому сонці всіма барвами новобудови й милував око, як наречена перед вінцем. Була неділя, і новосельці тяглися до нього, мов бджоли до свого вулика. Ірина з  Вадимом та п’ятирічним синочком під’їхали вантажівкою до третього під’їзду й почали вивантажуватися. Збулась нарешті їхня давня мрія – вони отримали трикімнатну квартиру. Хоч і кооперативну, але свою.

– Ярику! Ну, що ти вештаєшся під ногами! – гримала Ірина на своє дитя, а сама ледве стримувала радість, що світилася в її очах, і все позирала на восьмий поверх, де виблискували у сонячному промінні вікна їх нової оселі…

Минуло сім років, як Ірина з Вадимом створили свою родину. Спочатку у молодят все йшло на гаразд. Обоє тільки-но закінчили вузи й пішли працювати: вона – бухгалтером у приватній фірмі, він – механіком на цегельному заводі. Жили попервах з його  батьками, потім найняли маленьку квартиру, де й народився у них Ярик. І, звичайно, весь час мріяли про власне житло. Тому збирали гроші. І коли у Вадима на заводі створився житловий кооператив, він одразу ж туди записався і невдовзі вніс пайовий внесок. І ось сьогодні довгоочікуваний результат – вони в’їжджають у свою квартиру.

Але квартира квартирою, а життя ж не на одній квартирі будується. Спершу у них все було добре. Батько Вадима мав деякі зв’язки у їхньому місті, в тому числі й на його заводі. Через це й до Вадима на роботі ставлення було відповідне. Через рік, як він прийшов на завод, його призначили заступником начальника цеху і вибрали секретарем комсомольської організації заводу. Тобто пішов він, як кажуть, «уверх», і йому пророкували неабияке майбутнє. Та людина гадає, а Бог розподіляє… Несподівано Вадимів батько захворів на рак шлунка, промучився бідолага з рік та й Богу душу віддав. З того часу й пішло у його сина все навскоси. Ні з того ні з цього зв’язався він з випивохами й запив. Потурили його з начальницької посади та секретарювання. Хотіли взагалі з заводу вигнати та пожаліли його родину, бо тоді б він не отримав квартиру…

Отож очі в Ірини світилися радістю, а десь глибоко в душі таїлася печаль і тривога. Що з ними буде, думалося їй, як чоловік не кине пиячити та водитися з темними особами? Вона знала, що Вадим з дружками не тільки пиячать, але й у карти грають на гроші. А де гроші, там страшні справи бувають… От і зараз, тягають вони з Вадимом речі, і бачить Ірина, як біля під’їзду тупцюються його приятеля, все зачіпають її чоловіка, а один з них, чує вона, погрозливо сичить до нього:

– Коли програш віддаси? Гляди…

– Що за програш? – питає вона чоловіка.

– Та… на пляшку набивається, – каже той, ховаючи від дружини очі.

А ховати Вадиму очі було з чого. Бо справа була не в пляшці, а в чималих грошах, які він програв отому приятелю, що сичав біля під’їзду. Де ті гроші роздобути? Це питання останнім часом постійно крутилося в його голові. Думав він, думав  і ось що надумав… В їхньому під’їзді на останньому, дев’ятому, поверсі поселився працівник їх заводу, який нещодавно зайняв посаду, що раніше займав Вадим. Цей новоселець перевіз свої речі в нову квартиру й подався з родиною в Крим у відпустку. Вадим про це знав, тому й вирішив «навідатись» до сусіда по під’їзду, дещо поцупити в його квартирі і в такий спосіб, можливо, з коришем розрахуватись і сусіду дулю піднести, за те що посаду його зайняв. Отже, коли повлягалась Вадимова родина спати, в першу ніч у новій квартирі, він тихенько встав та й подався на дах їхнього будинку. Як він замишляв потрапити в чужу оселю, і що насправді з ним сталося тієї ночі, залишилось таємницею. Але вранці його тіло знайшла двірничка під вікнами першого поверху.

Через день, коли якраз приїхали з села батьки Ірини, щоб разом з родичами відсвяткувати вхідчини своїх дітей, біля третього під’їзду нового будинку новосельці побачили труну. Поруч стояли Ірина з синочком. І очі хлопчика були такі сумні, що в них моторошно було зазирати.